Фокусуватись на головному, ідучи крізь темряву

АНАСТАСІЯ ПЛАТОНОВА: Генрі, ви багато років відвідуєте Україну з лекціями та консультаціями. Цього разу ви приїхали на Lviv Media Forum. «Повітря» в Україні нині змінюється дуже швидко. Про що б ви розповіли друзям за кордоном після останнього візиту до України?

ГЕНРІ МАРШ: Ви праві, наразі є відчуття певної скомпресованості, щільності часу та подій в Україні, саме тому я намагаюся «втиснути» у кожен свій візит сюди якомога більше справ та подій.

По-перше, очевидно, що оптимізм першого року повномасштабної війни зійшов нанівець. Наразі ситуація виглядає досить похмуро, і, напевно, буде справедливо сказати, що Україна переживає дуже складну фазу війни, яка дедалі більше видається нескінченною і дуже виснажливою. Навколо все більше втрат, смертей та страждань, звісно, це виснажує людей. Але разом з тим українці продовжують демонструвати просто фантастичну стійкість та опірну здатність – як на фронті, так і в тилу. І це викликає величезну повагу та захоплення.

Гадаю, дуже важливою тут є ваша мотивація. Адже ви воюєте, захищаючи власну країну та суверенітет вашої держави. Натомість росіяни воюють лише за гроші, можливість легкої наживи та за власні імперські міфи. Звісно ж, ця різниця мотивацій дає вам серйозну перевагу. 

Усі ці два з половиною роки великої війни волонтерська та суспільна підтримка українського війська всім суспільством просто неймовірна. Це було однією з якостей, що глибоко вразили мене ще на початку війни, і я досі не перестаю захоплюватися феноменом вашої єдності. 

Насправді ще коли я вперше приїхав до України в 90-х, я одразу ж помітив оцю самозарадність та силу соціальних зв’язків, що завжди допомагали українцям вирішувати найскладніші проблеми. І це цілком логічно – історично українці часто не могли сподіватися на власні державні інституції, тож довелося навчитися сподіватися лише на себе та своїх близьких. Українці століттями боролися за власне існування, і за цей час розвинули неймовірну здатність до опору, стійкість та затятість. 

А. П.: Ви добре обізнані зі станом української медицини. З одного боку, на третьому році повномасштабної війни українські лікарі вже можуть консультувати міжнародних колег з питань воєнної медицини. З іншого – маємо багато нових викликів, старі проблеми теж ніде не ділись. Які зміни ви бачите в українській сфері охорони здоров’я за час повномасштабної війни і про що вони свідчать?

Г. М.: За ті понад 30 років, що я регулярно відвідую Україну, стан її медицини зазнав величезних змін, зокрема у тому, що стосується медичного обладнання та облаштування лікарень у великих містах. Проте проблемою й досі лишається те, що рівень медичної освіти майже не зазнав потрібних змін. Я знаю чудових хірургів в Україні, проте щоразу, коли приїжджаю, бачу лікарські помилки, яких легко можна було б уникнути. І це свідчить про недостатні зміни у якості та сучасності медичної освіти. 

На мою думку, Україні потрібна якісна реформа усіх ланок медичної освіти. Сучасні навчальні програми, добре структуровані теоретична та практична частини навчання.

Окрім формальної освіти, лікар має навчатися протягом всього життя. І для цього також потрібні можливості. 

Ще однією наріжною проблемою багатьох країн, що колись були частиною радянського впливу (і Україна тут не є винятком), лишається звичка платити за медичні послуги «в конверті».

І це ще один фактор, що не дає системі охорони здоров’я розвиватися. На жаль, люди часто цього не розуміють: вони бажають віддячити лікареві, або ж впевнені, що по-іншому не дістануть якісних медичних послуг (і часом це справді так). Такий підхід призводить до того, що платити за екзамени чи дипломи на медичних факультетах теж є звичною справою. Таким чином ми опиняємось у викривленій системі, де «проінвестовані» гроші не дають нам ані ґрунтовних знань у лікарів, ані якісних медичних послуг. І це треба змінювати. 

Колись я ставив собі більш технічні завдання: приміром, «добути» певне обладнання для українських колег. Проте я дедалі більше розумів, що основна проблема з українською системою охорони здоров’я полягає не в обладнанні, а в підході. Я не міг змінити ставлення людей, але міг ділитися кейсами та успішними практиками. Адже сучасна медицина насправді більшою мірою про стратегії та підходи, аніж про сучасне обладнання.

А. П.: З яких змін тут було б варто почати?

Г. М.: Запровадити підхід, заснований на відкритості та безперервному вдосконаленні. Послідовно збирати дані про лікарські кейси, постійно підвищувати професійний рівень лікарів. Учитися в інших індустрій (від авіації до військової справи), адже буквально в кожній галузі знань є щось, що може допомогти нам бути кращими лікарями.

До прикладу, у 1970-80-х у світі відбувалося порівняно багато авіакатастроф. Згодом цю ситуацію змінили шляхом фундаментальної трансформації засад авіаційної безпеки. Досягти цього дозволила зокрема «культура звітності»: якщо хтось помічав свою або чужу помилку, то мусив доповісти про це, і нікого при цьому не карали, натомість робили все задля уникнення подібних помилок надалі. Це була надзвичайно складна та багатоетапна трансформація. Але це можливо, як і будь-які інші реформи.  

А. П.: Ви є не лише давнім другом України, а нині ще й адвокатуєте міжнародну підтримку нашої країни. На вашу думку, як за ці понад два роки великої війни змінилося знання та розуміння про Україну в країнах Європи? Чи стала за ці роки Україна хоч трохи ближчою пересічному європейцю?

Г. М.: Я переконаний, що так – сьогодні Україна для пересічного європейця більше не є країною десь-там-у-Східній-Європі. Ви доклали неймовірних зусиль, аби західні європейці врешті запам’ятали, що Україна не тотожна Росії (а цілком навпаки). Росія протягом багатьох десятиліть робила все можливе, аби зомбувати Європу своєю пропагандою. Я підозрюю, що і сьогодні багато європейців мають дуже нечітке уявлення про різницю в історіографії різних регіонів України (що, звісно, соромно). Але я певен, що абсолютно всі в Європі врешті точно знають, що Україна – це сучасна демократична країна з сильним громадянським суспільством, що показує усьому світові приклад боротьби за власну свободу та суверенітет. І так само уся Європа врешті усвідомлює, що Росія – це неоімперська авторитарна країна, що провадить незаконну війну на території України з метою знищення українців як політичної нації. 

А. П.: У такому разі чи усвідомлює Європа екзистенційну загрозу для себе з боку Росії?

Г. М.: Якщо ми говоримо про всю Європу, то, на жаль, поки що ні. Натомість це чудово розуміють окремі країни – до прикладу, Польща чи країни Балтії. Іншими словами, ті, хто добре знає з власної історії, на що здатна Росія, або ті, чиї країни розташовані територіально ближче до агресора. 

А. П.: Це дуже схоже на те, про що ви часто кажете у своїх інтерв’ю: хірурги часто схильні думати, що захворіти на смертельну хворобу чи померти може хтось інший, тоді як їм самим це не загрожує. 

Г. М.: О, так, я згоден – це і справді щось дуже подібне.

Звісно, до цього додаються і локальні особливості конкретних країн: у німців є комплекс нацистського періоду, в деяких інших країнах нині у владі політики-популісти і т.д. Проте завдяки вашим зусиллям навіть вони дали вам чимало зброї (хоча це все одно було запізно і замало). Якщо говорити про Велику Британію, звідки я родом, то наша підтримка українців у цій війні – це дещо більше, аніж просто вірність гуманістичним цінностям: британці впізнають в нинішньому українському спротиві історію власної нації у Другій світовій війні.

На мій погляд, процес усвідомлення західними європейцями екзистенційної загрози для себе з боку Росії справді відбувається (про це дійсно багато говорять, і це не в останню чергу результат зусиль журналістів, експертів, людей культури та дипломатів з України та таких країн, як Польща чи країни Балтії). Проте, на жаль, цей процес усвідомлення є дуже поступовим. Чи усвідомлюють російську загрозу європейські політики, інтелектуали, добре освічені люди? Звісно. Чи є це усвідомлення нині достатнім у широких суспільних верств європейців? На жаль, ні. 

А. П.: У своїй книзі «І наостанок» ви пишете про трансформацію свого ставлення до смерті, оповідаючи історію власного захворювання і перетворення з впливового нейрохірурга на звичайну налякану людину. Нині багато українців давно втратили відчуття страху смерті. І разом із тим вона завжди десь поруч. Ми перестали її боятися, та все ще вчимося про неї говорити. Що ви думаєте про смерть сьогодні, коли позаду довгий шлях і життя, і лікарської кар’єри, і подолання власної хвороби?

Г. М.: Дякую вам за це запитання. Я й справді не так давно переніс рак, і наразі перебуваю у ремісії. І моє ставлення до житті, як і до смерті дійсно дуже трансформувалися за цей час.

Протягом всієї своєї лікарської кар’єри я обстоював позицію дистанціювання від пацієнта та зайвих емоцій при лікуванні. Це давало мені можливість бути ефективнішим та домагатися кращих результатів у роботі. На жаль, коли я захворів сам, ця звичка просто дистанціюватися від емоцій не допомогла – мені довелося навчитися давати раду із цілою палітрою страхів і відчуттів.

Насправді ми самі ніколи не знаємо своїх можливостей, доки з нами не станеться якесь потрясіння, як-от страшна хвороба чи війна. Коли криза настає, ми можемо з подивом познайомитися із власними прихованими резервами, або неусвідомленими страхами. Може виявитись, що всередині нас схована неймовірна опірна здатність та сила до боротьби. І заразом може виявитись, що нові виклики такі серйозні, що нам потрібно ощадливо витрачати власні сили, фокусуючись на головних завданнях.  

Що допомагало мені триматися та знаходити точку опори в моменти кризи та відчуття непевності майбутнього? Намагання тримати фокус на тому, що відбувається тут і тепер (а не може відбутись колись в майбутньому), і на тому, на що я здатен вплинути.
Коли треба пройти крізь темні часи – краще думати про те, що дає вам силу та відчуття готовності боротися.

Як би сильно я не хвилювався за своїх українських друзів та колег після початку повномасштабного вторгнення, це ніяк не могло їм допомогти. Допомогти можуть конкретні дії, передані в Україну корисні речі, мої візити із консультаціями тощо. Розумієте, конкретні маленькі дії з фокусом на «тут і тепер» працюють, бо знижують наш рівень стресу, натомість повертаючи відчуття контролю, особливо коли навколо діється хаос чи жах.

А. П.: Що б ви сказали будь-кому, хто бореться з чимось більшим за себе – важкою хворобою, несправедливістю, війною? Як продовжуватися боротися, коли перемога здається далекою чи примарною?

Г. М.: Я б порадив концетруватися на тому, що ви можете зробити тут і тепер. Не витрачайте сил на шкоду за втраченим минулим чи страхами перед майбутнім. Коли нестерпно важко, треба зберігати оптимізм та фокус на найважливішому.