Як це – бути сусідом Алевтини Кахідзе? Про квартирну виставку в Музичах

Насправді, коли я домовлялася про відвідування майстерні в Музичах, не думала, що писатиму про це. Після перегляду спільної виставки Алевтини Кахідзе та Марії Леоненко «Про нас і наших сусідів» виникло бажання залишити враження про неї та потрапити до архіву Алевтини.  

Село Музичі розміщується недалеко від Києва. Тут розташована одна з найстаріших мистецьких резиденцій України, яку заснувала Алевтина разом зі своїм чоловіком Володимиром Бабюком у 2008 році. Особливістю резиденції Кахідзе є взята за основу концепція про можливість однієї людини розширити історію місця, в яке вона потрапляє. Саме тому Алевтина не вимагає від резидентів чітко виконаних проєктів: художниця вбачає цінність самої присутності, тимчасового сусідства, яке доповнює історію селища. Кожне тимчасове сусідство в Музичах трансформується в новий розділ майбутньої книги про село, яку Алевтина планує написати й видати для його жителів.

У Музичах ми одразу зрозуміли, що місцеві чітко визначають «своїх» та «чужих». Переїжджаючи до великих міст, ми забуваємо, як це – вітатися з усіма, хто йде нам назустріч. Можливо, за цією ознакою жителі Музичів швидко зрозуміли, що ми не місцеві, а чужинці. Це перетинання та переплітання межі між «своїми» та «чужими» відображає ключову тему виставки – сусідство як фізичне, так і метафоричне. 

Щойно ми побачили сухі стеблини та коробочки з насінням ваточника біля одного з будинків, ми зрозуміли, що підійшли до майстерні. Алевтина виглянула з дверей, запрошуючи нас усередину. Виставка починається саме з дверей, які є частиною експозиції, але водночас залишаються частиною побуту Кахідзе. Художниця в момент, коли росіяни підходили занадто близько до її селища,  залишила на дверях лист англійською, адресований світу: «Беріть приклад з рослин, вони — пацифісти на цій планеті. Наскільки це можливо!». 

Роздумуючи над питаннями сусідства та співіснування, виставка Алевтини Кахідзе та Марії Леоненко в Музичах відкриває не лише двері до мистецької майстерні, а й вікно у складний світ міжособистісних стосунків у час війни. Поки ми перебуваємо в майстерні, через скло внутрішніх дверей за нами приглядатимуть два алабаї – Сьюзі та Сальвадор. Алевтина розповідає про сусідів, які принесли картоплю та домашню рікоту, наливає червоне вино, наголошуючи, що в галереях ним пригощають лише друзів, хоч з нею ми раніше ніколи не бачились. Художниця принесла яблучні чипси – «найсмачніші, бо сусідські, такого не знайдеш в магазині», кальвадос – і поставила їх біля інсталяції «Стіл перемовин» Марії Леоненко. Робота Марії – стіл, який нагадує гойдалку, – демонструє хиткість та необхідність зберігати баланс у перемовинах. Потреба балансування та напруга, яку створює конструкція, відсилає до складнощів взаємодії України з її західними партнерами.

Художниця і водночас кураторатка запропонувала нам більше, ніж просто експозицію творів мистецтва: вона привідкриває особистий простір, перетворивши його на місце діалогу із тим, хто перебуває поряд. У Музичах ніби потрапляєш до квартири своєї подруги або сусідки, яка проводить екскурсію по дому, розповідаючи про своє життя, демонструючи гербарій, відео, скетчі зі щоденника.

Частина експозиційного простору, представлена малюнками, відображає різні рівні теми сусідства, включаючи сусідство Росії з Україною. Ці малюнки – швидкі, синхронні відповіді-реакції Алевтини на ключові події та інфоприводи цієї війни. Наприклад, є серія робіт, які стосуються примусового вивезення дітей з території України, підготовки до ядерного вибуху, ситуації з російською журналісткою Мариною Овсянніковою тощо. Малюнки показують ставлення художниці до дій наших сусідів, країни-агресора та їхнього паразитування в Україні.

Найцікавіше почалося, коли ми підійшли до карти, яку Алевтина малювала з записів, зроблених з 24.02 по 19.04.22. Це своєрідний щоденник війни, де художниця фіксувала дії як сусідів-агресорів (росіян), так і сусідів художниці, які довірили їй доглядати за своїм господарством та будинками. Малюнки Алевтини засвідчують не тільки стан війни, але й глибину взаємин людей у важкі моменти життя, підкреслюючи важливість сусідської підтримки та спільності дій – те, що Вацлав Гавел називав «солідарністю уражених». 

У цей момент я задумалася над тим, чи добре ми знаємо людей, які живуть поруч з нами? У селах чи маленьких містах це питання виникає рідше, адже, як мені здається, Алевтина знає все або майже все про своїх сусідів. Понад місяць художниця доглядала за рослинами, домашніми улюбленцями, будинками своїх сусідів, розносила гуманітарну допомогу, яку їй привозили знайомі – все це вона відобразила у своїх малюнках. Ця мапа – можливо, найкращий приклад дотримання правил поведінки під час повітряної тривоги – «необхідності сповістити та допомогти сусідам у разі небезпеки». 

Запам’яталася частина про залишених сусідами на Кахідзе курей: на мапі зображені птахи та їхній перелік («1 – найстаріша, 2 – півень, 3, 4 – літає, 5, 6, 7, 8»). Художниця не знала, що курям потрібно обрізати крила, тому через місяць вони почали літати, і одна навіть полетіла від художниці. Цей випадок унаочнює, як відповідальність, покладена на нас, іноді може перетинатися з вимушеною жорстокістю. В цьому парадоксальна природа відповідальності, коли бажання допомогти може призвести до втечі об’єкта піклування. Ця історія стає поетичною та іронічною метафорою відповідальності та незалежності, де дії з найкращих намірів можуть мати несподівані результати.

Сусіди, які прийшли на виставку, сперечалися щодо правдивості мапи. Художниця каже, що роль художника полягає саме в тому, щоб чітко фіксувати події, що відбуваються, аби мати можливість повертатися до них і працювати з пам’яттю. Алевтина фіксувала все, адже «знала, що нічого не пам’ятатиме». Виставка змушує задуматися над роллю мистецтва у фіксації та трансформації пам’яті. Через твори Алевтини пам’ять перетворюється з нечіткого спогаду в яскраве відображення реальності, ставлячи перед нами запитання про достовірність та інтерпретацію історичних подій.

Під час повномасштабного вторгнення Алевтина не їде з Музичів. Вона каже: «Я, як і моя мама, ніколи не покину дім, я цього взагалі не уявляю». Проєкт «Invasions 1.2.3. (2022)», представлений у VR, створений Алевтиною Кахідзе у співпраці з Пьотром Армяновським, Олександром Кроліковським та Анатолієм Степаненком, охоплює розмови художниці про смерть матері, наслідки сусідства з Росією, а також важливу тему співіснування з рослинами. Цей проєкт починається з кладовища в Музичах. На ньому бачимо пам’ятник мамі Алевтини, яка перебувала в окупації у місті Жданівка Донецької області з 2014 року і загинула на блокпості у 2019 році в так званій “ДНР”. Пам’ятник, створений як маленька копія рідного будинку, «дому, який так тримав» маму художниці, Алевтина присвятила не лише своїй матері, а й всім учасникам війни: йдеться не лише про військових, а й про людей, що не брали безпосередньої участі в війні, але попри все були її учасниками. На одній з плит написана присвята –  «усім померлим на самоті в російській окупації». Ця частина виставки змушує задуматися про глибокі, часто забуті або непомічені аспекти війни. Тут можна говорити про інший тип сусідства, це ніби співжиття в мегаполісі, де ти не знаєш, як виглядають сусіди, не вітаєшся з ними по дорозі на роботу і не залишаєшся дбати про кота, коли вони у від’їзді. Проєкт «Invasions 1.2.3. (2022 р.)», починаючи з кладовища в Музичах, вводить нас в цей вимір сусідства – мовчазне співжиття з «сірою зоною», про яку ми ще не навчились говорити. Це проникливе відображення життя в умовах війни, де кожен є учасником, незалежно від безпосередньої участі у бойових діях.

Ця VR-подорож була також представлена на виставці «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» у львівському Jam Factory Art Centre. Але в Музичах немає відчуття потоку творів мистецтва, де робота художниці — одна з десятків чи сотень інших робіт. В Музичах зрозумілий контекст проєкту, або ж навпаки: сам проєкт є частиною контексту того, що часто трафаретно називають «життям і творчістю художника». 

Тема саду є однією з ключових тем, із якими працює Алевтина, тож на завершення вона трохи розповідає, як під час перегляду новин західних медіа помітила, як російсько-українську війну називають біологічним терміном «інвазія» (full-scale invasion of Russia to Ukraine). Саме тоді Алевтина зрозуміла що все життя працює з інвазією та агресією, тільки у світі рослин. Художниця знову повертається до теми рослинної інвазії, вивчаючи ваточник звичайний (Asclepias syriaca L.). До того ж, назва «ваточник» схожа з терміном «ватники», який з 2013 року побутує в українських медіа і в роботах Кахідзе підкреслюює іронічність та метафоричність цієї схожості. На своїй батьківщині, у Північній Америці, ваточник звичайний потрібен для взаємодії з іншими агентами ланцюга живлення. Художниця побачила цю рослину в штаті Канзас, де вона є незамінною поживою для підтримання існування для вимираючого виду метеликів Данаїда монарх (Danaus plexippus). Після перевезення ваточника звичайного зі свого природного середовища на наші простори він з мирної рослини перетворився на інвазійний вид, який агресивно витісняє рослини, притаманні території України, адже в нашій країні немає учасника ланцюга живлення, який би регулював його кількість. 

У проєкті «Invasions 1.2.3. (2022 р.)» художниця розмовляє з ботаніком Олексієм Коваленком, який пояснює те, як ми можемо контролювати рослинну інвазію та захистити наші рослини. Закінчується проєкт поїданням ваточника за рецептом, привезеним Алевтиною з Америки. В проєкті Invasions 1.2.3. (2022 р.),  художниця вдало порівняла людську та рослинну інвазію, цим самим надала нового підтексту поїданню «рослин-окупантів». 

Наше відвідування Музичів завершилось переглядом архіву Алевтини, у якому вона фіксує своє життя. Чітко структурований за хронологією та тематикою архів вміщує процес праці художниці,  проєкти, які вона створює та навіть відгуки про свою творчість. Можливо, і цей текст опиниться у неї в теці, позначеній відповідним кольором.