Молоде румунське, молоде українське

Румунія цього червня потерпала від спеки так само, як і Україна. У Клуж-Напоці, наприклад, було +35. За таких обставин дуже приємно було заховатись у темряві старовинного кінотеатру та подивитись програму нового румунського кіно, яку наше журі FIPRESCI повинно було судити. Усього 11 фільмів. 11 висловлювань на сучасну та історичну теми від дебютантів, а також тих режисерів, які поки ще не мають потужної фільмографії.

Перший же фільм з програми виявився майбутнім призером. Це документальний фільм Ізабель фон Тент “Alice on and off”. Тент – колишня асистентка Раду Жуде на фільмі «Невдалий трах або шалене порно» і слідкувала за героїнею свого фільму Алісою протягом майже десяти років. У п’ятнадцять років героїня Аліса завагітніла від п’ятдесятирічного чоловіка та народила хлопчика. Для Румунії ситуація не така вже й дивна – у цій країні дозволений секс з п’ятнадцятирічними і він не карається законом. Аліса та її літній чоловік художники, але дівчина ще була і вебкамщицею, і коли вона покинула батька своєї дитини, то продовжувала надсилати йому гроші на життя. На камеру Тент Аліса рефлексує з приводу свого складного дитинства з бабусею, яка ігнорувала її маму. «Я не знаю, що таке бути гарною донькою, так, як цього не знає і моя мама», – каже Аліса. Дивно, але у всій програмі цей жіночий фільм про жінку виявився найсильнішим. За своїм сюжетом він міг би бути й ігровим – така кінематографічна у Аліси життєва доля.

Чому ж інші фільми не отримали приз? Кажучи чесно, програма молодого румунського кіно виявилась дуже слабкою, не дивлячись на тривалу історію «нової румунської хвилі». Єдиний професійний фільм у програмі, який міг би конкурувати з “Alice on and off” – це «Святий тиждень» Андрея Кона, екранізація новели «Пасхальний смолоскип» (1889) румунського письменника Іона Луки Караджале. Цікаво, що цей маловідомий серед широкого читача твір було покладено в основу фільму, який потенційно може вписатися в так звану «нову румунську хвилю» саме завдяки автентичності матеріалу та високому рівню деталізації побуту кінця 19 сторіччя у сільській Румунії.

***

Румунські режисери так званої “нової хвилі” сповідують реалізм, який спирається на естетику документального кіно: зйомка на місці, тривалі кадри та природне освітлення. Завдяки своїм досконалим сценаріям режисери показують світ, де люди все ще страждають від бюрократії, злиднів і корупції, які нібито було знищено зі смертю Чаушеску в 1989 році. З чутливістю до особливостей повсякденного життя, режисери зосереджуються на тому, ЯК щось відбувається, а не на тому, ЩО відбувається.

З’явившись майже нізвідки та знімаючи свої фільми з невеликими коштами, молоді режисери вивели румунське кіно у 2000-х роках на новий рівень. Безпрецедентний міжнародний успіх нового румунського кіно, починаючи з 2001 року, привернув увагу критиків у всьому світі. Прихильники, такі як Стівен Зейтчик у Los Angeles Times, помітили «автентичну оповість» або те, що «румуни не можуть зняти поганий фільм. У їхній країні це незаконно. Або, принаймні, не в їхній ДНК». А ось Дерек Еллі з Variety писав, що «легко припустити, виходячи з добірок фестивалів, що (наразі «гаряче») румунське кіно — це  DIY-зйомки, жалюгідні драми». Критики були наче загіпнотизовані новими румунськими фільмами, водночас навіть неприхильні до нового кінематографічного стилю критики побіжно визнавали деякі його риси, серед яких – здатність створювати справжні депресивні драми.

***

Нині румунський кінематограф переживає великий успіх і отримує заслужене міжнародне визнання. Але чому ж десять з одинадцяти фільмів у програмі TIFF виявились слабкими? 

Здається, вже з’явилася генерація молодих румунських кінематографістів, які наслідують метрів у таких прийомах як ручна камера, природне освітлення, тяга до драматизації сюжету, але це поки лише копіювання, без вдалого завершення пошуку свого особистого стилю. Так, наприклад Ілінка Калугареану у своїй документальній стрічці “A Cautionary Tale” використовує приховану камеру, яка знімає все навколо так хибно, що варто подумати: “Як таке взагалі можна видавати за мистецтво?” Ця режисерка розповідає історію паталогічного брехуна, який судиться з державою по досить безглуздій та кафкіанській справі – його було визнано мертвим. Сюжет наче дивний і цікавий, але у фільмі не розкривається повна правда про мотивацію героя, який покинув Румунію двадцять років тому. Фільм не дає відповіді і є досить поверховим. І розгадка диявольської таємниці, здається, просто звичайна: герой фільму – людина з психіатричним діагнозом. 

Деякі молоді румунські режисери прямо у своїх фільмах вже жартують над старшим, більш успішним поколінням, використовуючи неймдроппінг: “Корнеліу Порумбою так би не зробив”, “Раду Жуде дозволено все”, “Добийся спочатку такого, як Крісті Пую”. Це, наприклад Андрей Кретулеску з фільмом “Ext. Car. Night” і Міхнеа Тома з “Family Weekend”, який більше схожий на дипломну роботу, ніж на повноцінне кіно.  

Але як не крути, це молоде румунське кіно тільки народжується, тільки викристалізовується, щоб хоча б один з десяти режисерів його генерації став тією самою “новою хвилею”.

***

Подорож до Клуж-Напоки наводить на думки про українське кіно та порівняння його з румунським. Здається, в нас зараз теж виходить багато стрічок, які можуть сформувати «нову хвилю». Але не дає спокою той факт, що кіно рівня Крісті Пую та Раду Жуде ще немає. Українське кіно зараз як та сама молода румунська хвиля, яка тільки народжується і загартовується. Один з фільмів, які можна було би згадати, це «Степне» Марини Вроди, каннської лауреатки 2011 року та призерки кінофестивалю у Локарно минулого року. У фільмі Вроди літній чоловік приїздить у селище Степне Сумської області, щоб доглядати за хворою матір’ю, яка невдовзі помирає. “Степне” зроблене на грані ігрового і документального, але не є гібридом, а є майстерним художнім полотном, яке можна порівняти також і з кінематографом іншого, угорського класика, Бели Тарра.  

Звичайно, Україна зараз попри війну (або, на жаль, завдяки їй) має потужну документалістику. Наші документальні фільми отримують призи на світових фестивалях та відкривають їх (як-то, наприклад, фільм «Фото на пам’ять» відкривав найпрестижніший у світі фестиваль документальних фільмів IDFA). Тому що наші режисери-документалісти зараз мають такі пронизливі історії, які можуть сколихнути увесь світ. Але ігровому кіно поки до цього рівня далеко, і для цього є безліч причин. 

Подивимось, наприклад, на румунського режисера Раду Жуде, діапазон знань і вмінь якого шалений. Він може вільно дискутувати про фільми Ріветта, а потім зробити революцію у Тік-Тоці. Він вмонтовує у свої фільми ретро-стрічки з 1980-х, а короткометражки будує на історії про Потьомкіна. Цьому режисеру цікаво все на світі – і старе, і нове, і ретроспективне, і високотехнологічне, і література, і мистецтво. Українські режисери, хоча й дивилися (сподіваюсь) у своїх кіношколах Ріветта, чомусь не використовують свій інтелектуальний потенціал на повну силу. Хіба що от Філіп Сотніченко з його «Ля Палісіадою» спробував, але тепер через війну ми не знаємо, коли вже побачимо його наступний фільм.

“Ля Палісіада” (окрім “Степного”) – чи не єдиний приклад, коли українське кіно опинилось в головному конкурсі провідного світового фестивалю – у цьому випадку – Роттердамського. Зазвичай наше ігрове кіно тулиться у другорядних програмах і через це має менший обсяг аудиторії та меншу увагу критиків. Так було з “Баченням метелика” Максима Наконечного і “Памфіром” Дмитра Сухолиткого-Собчука на Каннському кінофестивалі 2022 року. Обидва фільми зроблені чоловіками і досить цікаві та глядацькі, але мають у своєму анамнезі брак філософської складової. Стрічка Наконечного – типова післявоєнна драма, яка дискутує навколо питання праворадикального руху. “Памфір” же у компліментарному описі – це “Параджанов зустрічає Гая Річі”, у некомпліментарному висловлюванні членкині журі Берлінале-2024 Оксани Забужко – “брудні хати”.   

Особливість «нової румунської хвилі» ще й в тому, що це кіно, зроблене режисерами-чоловіками. Наша ж українська специфіка – у жіночому погляді. Як і в минулому ми мали серед найвидатніших Кіру Муратову і Ларису Шепітько, так і зараз найгучніші українські режисерські імена – жіночі: Марина Врода, Наталка Ворожбит, Ірина Цілик. Ми маємо багато режисерок та продюсерок, і це наш український феномен.

Зараз говорити про чоловіче українське кіно не на часі, бо чоловіки зі світу кіно – на війні. Але як же не вистачає в українському сучасному кіно постаті, яку можна було б порівняти з Корнеліу Порумбою, Крістіаном Мунжу чи Раду Жуде. Може, у нас це буде все ж таки кінематографістка? Так і буде, запам’ятайте мої слова.