Тоні Сервілло: «Італійська злочинність – це різновид дикої природи»

Тоні Сервілло – італійський актор кіно та режисер оперного й драматичного театру. Після досить довгої успішної кар’єри в національному кінематографі Тоні Сервілло наприкінці 2000-х років здобув і міжнародну славу, знявшись у головних ролях у фільмах лідерів нового покоління італійських режисерів Паоло Соррентіно (роль Джуліо Андреотті) у фільмі «Il divo» та Маттео Гарроне (роль боса мафії Франко у фільмі «Гоморра»). Обидва фільми були номіновані на Золоту пальмову гілку кінофестивалю у Канні. Визначним досягненням актора стала роль старіючого письменника-плейбоя Джепа Гамбарделли у фільмі Паоло Соррентіно 2013 «Велика краса», за яку він отримав премію Європейської кіноакадемії.

На Венеційському кінофестивалі нам видалась нагода поспілкуватися з Сервілло та його партнером по знімальному майданчику у фільмі «Адажіо», дебютантом Джанмарко Франкіні.

Фільмом «Адажіо» (Adagio) італійський жанровий режисер Стефано Солліма завершує свою тематичну «Римську трилогію», яка розпочалася з його дебютного фільму ACAB – All Cops Are Bastards (2012) і продовжилася в Suburra (2015). У фільмі грає Тоні Сервілло, який очолює акторський склад у вічній історії про корумпованих поліцейських і шановних шахраїв, дія якої відбувається на тлі політичних потрясінь і стихійного лиха – пожежі.

 Фільм розповідає про Мануеля (Джанмарко Франкіні), молодого чоловіка, який живе зі своїм літнім батьком Дайтоною (Сервілло), який поступово втрачає розуміння реальності. Мануелем маніпулює банда підозрілих поліцейських, щоб він пішов під прикриттям у таємний нічний гей-клуб і зробив компроментуючі фотографії високопоставленого політика. Але Мануель тікає з місця події з доказами, що спонукає поліцейських почати переслідування.

Наталя Серебрякова: «Адажіо» – фільм, у якому Рим є окремим героєм. Цікаво, як місто змінюється і як розвивається його темна сторона. Не могли б ви розповісти трохи про трансформацію столиці?

Тоні Сервілло: Рим – це місто, де народився режисер Стефано Солліма та звідки він походить, і він описував Рим у багатьох своїх попередніх фільмах. «Адажіо» має дуже тісний зв’язок із містом. На жаль, у Римі досі багато злочинців, про яких йдеться в фільмі. Насправді італійська злочинність – це різновид дикої природи, яка проявляється в мові та поведінці та має наміри заволодіти містом. Фільм описує ці труднощі, дезорієнтацію у звичайних людей, складність життя в Римі, прірву кримінальних авторитетів, про яких говорили ще наприкінці 80-х і на початку 90-х.

Н. С.: У вас є власна акторська методика? Що ви робили на репетиціях? Як готувалися до зйомок?

Тоні Сервілло: Я людина з театру, працював і навчався в театрі, тож обізнаний зі всіма методами, за допомогою яких навчають акторській майстерності. Від Станіславського до Луї Жуве та Бертольда Брехта. Усі вони стають частиною особистої спадщини та досвіду акторів, який вони потім використовують. Цей досвід ніби метаболізується і використовується акторами протягом усього шляху відповідно до різних обставин. Ми ретельно обговорювали героїв з режисером. Що стосується мого персонажа Дейтони… Треба було справити на глядачів враження цієї хвороби. Він справді страждає від деменції чи ні? І це якась дуже тонка грань, уявлення про те, вдає він хворого чи ні. Я постійно усвідомлював цю межу, і мені завжди доводилося пам’ятати, що коли Дейтона викриває себе із усією своєю люттю, насильством, глядач стає абсолютно розгубленим.

Н. С.: Яка особиста емоційна ціна гри такого персонажа зі вдаваною деменцією?

Тоні Сервілло: Ці типажі дуже інтригуючі для акторів, тому що це насправді свого роду мистецька гра. Це дія всередині дії, у квадраті. В минулому мені теж доводилося грати такого персонажа. Я грав двох близнюків, і грав обох, що досить несподівано й цікаво для актора. В «Адажіо» ідея полягає в тому, що персонажі прагнуть йти по життю так, як вони звикли вважати правильним. І світ для них як прерії, де вони можуть існувати без будь-яких кордонів, без будь-яких правил і вільно робити, що хочуть. Але наприкінці життя вони розуміють, що насправді простір більш обмежений, і тоді перед смертю вони усвідомлюють, що перед ними стоїть ще одна перешкода. Кожен з них вирішує говорити трохи по-іншому, поводитися інакше. Вони далі продовжують свій божевільний шлях. А потім вмирають, думаючи, що світ продовжує цю гру, він і надалі буде таким, яким вони його вигадали. І це ще один меланхолійний аспект мого персонажа. На це також вказує рефрен заключної пісні, яку обрав режисер. В ній співається про нудьгу, італійською “noia”. Це нудьга, а не радість, нудьга, нудьга. Такий приспів пісні.

Н. С.: Розкажіть, будь ласка, про свій досвід роботи з Тоні Сервілло. Як воно було?

Джанмарко Франкіні: Це був дійсно прекрасний досвід. Я не втручався і нічого не вигадував. Достатньо було просто сидіти поруч з камерою і слухати, як він ставить запитання режисеру, та робити нотатки. Мені дісталося лише кілька сцен з Тоні. Для мене він – максимум, вершина, я можу тільки дивитися знизу вгору. Я почав вивчати акторську майстерність пару років тому, і на знімальному майданчику боявся задавати будь-які запитання, тому просто дивився на нього і намагався запозичити якомога більше з його манери гри.

Н. С.: Це був ваш акторський дебют. Скажіть, будь ласка, чому ви вирішили стати актором?

Джанмарко Франкіні: Завжди хотів бути актором. В дитинстві передивлявся улюблені фільми з тими сцени, які мене найбільше вражали. Потім зрозумів, що міг би зробити ці сцени в інший спосіб. У ванній, перед дзеркалом, я пробував зіграти ці сцени по-своєму. Мені було дуже соромно за це, я б ні з ким не ділився таким. Але я завжди хотів цим займатися. А потім Covid наче відкрив мені очі і змусив зрозуміти, наскільки коротким і обмеженим є наше життя. Тож я сказав собі, що нарешті спробую зробити те, чого завжди прагнув. Але це виявилося надзвичайно важко, тому що я жив у маленькому селі. Коли люди звідти запитують вас, чим ви хочете займатися, коли виростете, і ви кажете, що хочете бути актором, вони сміються з вас. Але я лише на початку шляху. 

Н. С.: А у вас, Тоні, це теж було вашою мрією життя? Чи це просто сталося в якийсь момент?

Тоні Сервілло: Я почав грати в театрі, коли мені було 17-18 років, з компанією друзів. Ми всі любили драму і міфи про театр. Ми сприймали це як дозвіл брати участь у створенні оповіді, в тлумаченні реальності та бути залученими в життя, щоб відчувати його вповні. Крім того, я приїхав із Неаполя.  Люди в Неаполі мають якийсь особливий природний, вроджений запал до акторства. Тому що люди з Неаполя мають особливий погляд на світ. Вони поглинають себе, живучи. Це може бути дуже корисним і мати щасливе закінчення, але також може вийти на зле. Якщо цю пристрасть добре скерувати, добре інтерпретувати, вона може бути правильним шляхом. Тому що такий природний шлях для бідного неаполетанця, такий спосіб сприймати і підходити до життя, приходить водночас із дистанцією. Отже, ми відчуваємо життя з пристрастю, але тримаємо дистанцію, і це надзвичайно важливо для гри в театрі.

Н. С.: Чи можете ви сказати, яка роль вам найбільше подобається у вашій акторській кар’єрі?

Тоні Сервілло: у мене немає особливих переваг, тому що мені завжди щастило, я завжди обирав своїх персонажів самостійно. Я вибирав, у якому фільмі мені знятися. Мене ніколи не змушували зніматися у фільмі, коли я цього не хотів. У мене немає агента, тому ніхто не вирішує від мого імені, яку роль я повинен грати. Я обираю роль. Я обираю фільм. Так що в основному я люблю їх усіх.