Тонка плівка цивілізації

 

Основоположник Ренесансу, Дюрер був одним із перших художників, який не просто почав застосовувати лінійну перспективу, а фактично сформував її засади, і візуально, і дискурсивно – написавши два трактати: «Underweysung der Messung» («Посібник з вимірювання»), 1525, та «Vier Bücher von menschlichen Proportion» («Чотири книги з пропорцій людського тіла»), 1528. Дюрер особливо переймався пропорціями тіла і вважав, що система співвідношення його частин віддзеркалює геометричну гармонію світу, від астрономічних тіл, що розташовані у певній співмірності один до одного та рухаються небосхилом у визначеній послідовності та сталому ритмі, до усього земного – включно з людиною – що мапує небесну гармонію. І хоч від Ренесансу ми відлічуємо модерну епістемологію, що мала б розірвати зв’язок із середньовіччям, система гармонійного співвідношення у всесвіті насправді запозичена зі стародавніх, домодерних уявлень про людину та її взаємозв’язок, співмірність, а отже ієрархічну (тобто пропорційну) залежність від усього навколишнього. Сьогодні ми б означили цю систему як екологічну, бо екологія – це насамперед усвідомлення засадничої взаємопов’язаності всього сущого.

 

Про все це ми розмірковуємо в привілейованій приватності графічного кабінету Ашмолієна, одного з найперших у світі університетсько-громадських музеїв, заснованого в 1677 році. А потім я спускаюся поверхом нижче, в кінозал, де дивлюся «20 Днів у Маріуполі», документальний фільм про захоплення міста російською армією в березні 2022. Дивлюся, тобто намагаюся дивитися, намагаюся не відводити погляд, примушую себе дивитися так само довго та прискіпливо, як і на малюнки Дюрера, на важко поранену вагітну, яку виносять з маріупольського пологового будинку після влучання в нього російською ракетою. Жінка ця невдовзі помирає, як і помирає її ненародженна дитина. Помирає від травм, несумісних з життям, але також, не виключено, від самого болю, несумісного з життям – на той момент облоги міста, до якого неможливо нічого постачати, повністю закінчуються медикаменти: антибіотики, знеболюючі. Лікарка, яка розповідає нам про смерть жінки-на-полуничній ковдрі, говорить нам про больовий шок, від якого так само можна померти, якою б важкою не була безпосередня травма.

 

Все, що я в результаті бачу та пам’ятаю, незважаючи на самопримус дивитися, бачити та пам’ятати – червона ковдра в чорно-зелені плями, які мені чомусь нагадують полуницю. Це ковдра мене робить сліпою – вона застилає мені очі – фактично захищає мене від мого власного больового шоку.

 

 

Не існує жодної культури у виключно позитивному значенні. Культура – це лише вимір людської життєдіяльності. Будь-якої. Рашизм – це теж культура. Садизм, геноцид – також. Російські ракети, що масово вбивають українців – вимір російської культури, адже вони створені людьми. Щоб не скочуватися до культури рашизму, садизму та геноциду, до людської життєдіяльності має ще бути припасований етичний вектор – це така нанотонка, одномільярдна плівочка екологічності мислення.

 

Завжди є люди – як, наприклад, Дюрер – які її постійно нашаровують. І завжди є ті, хто її постійно намагається здерти. Ця плівочка цивілізаційного поступу не дається нам апріорі – про неї треба повсякчас свідомо дбати. Я розумію людей – як, наприклад, Дюрера – які знаходять сенс життя в тому, щоб розробляти, ускладнювати, припасовувати ще один вимір цієї цивілізаційної плівочки. Я не розумію та не можу пояснити, звідки беруться люди, які з вибагливістю та винахідливістю витрачають свій життєвий час на винищення інших.

 

Про втрату відчуття співмірності писала зокрема Сімона Вейль в своєму есеї «Іліада чи поема про силу». Сила настільки ж небезпечна для того, хто нею володіє, як і для того, на кого вона спрямована. Внутрішня втрата кордонів та розуміння необхідності опановувати свою силу призводить до того, що вона розчавлює не лише жертву, але й самого насильника. Чим ти сильніший, тим розвинутіший має бути твій етичний вектор. Він як запобіжник, який нагадує, що людські стосунки базуються на втриманні балансу між нерівно розподіленою силою. «Той, хто володіє силою», – каже нам Вейль – «рухається крізь навколишнє, що не чинить опору. В людському середовищі, що його оточує, нічого не в змозі протистояти сильнішому, не має змоги втрутится між імпульсом та дією, тобто в той миттєвий інтервал, що ми називаємо рефлексією. Там, де не існує часу на рефлексію, не існує поміркованості та справедливості».

 

Принцип геометричності людських стосунків – основа давньогрецької філософії. Греки були передусім геометрами людьського суспільства, а від того спроможні на геометрію другого порядку – на архитектурну довершеність Акрополю. Міра всіх речей, рівновага, золота середина занотовані в камені вже як ефект, який оприявнює глибинну філософію, що засадничo структурує соціум. Його втрата призводить до занепаду Іліади, як це переконливо змальовує геніальний Гомер. Так само римляни, як будь-які імперці, втрачають відчуття рівноваги та геометричності стосунків. Імперія насолоджується своєю силою, створює з неї культ, а від того з часом занепадає, бо «Саме в цьому й полягає природа сили», – пише Вейль, – «Сила має спроможність перетворювати людей на речі, але її застосування обопільне: до однакової міри і ті, хто застосовує її, і ті, на кого вона спрямовна, перетворюються на каміння».

 

Зрозуміло, що опублікувавши есей про Іліаду в 1939 році, Вейль насправді писала про фашизм.

Я теж насправді не пишу про Дюрера, як би мені не хотілося в привілейованій приватності графічного кабінету Ашмоліна думати лише про матеріальність західноєвропейської традиції малюнка.

Imperium delenda est.