Урбанізація та тіло: звільнення людини в епоху модерну

Мегаполіси продовжують розростатися, пропонуючи містянам доступ до можливостей економічного самозабезпечення та більшу варіативність соціокультурного життя. Різноманіття субкультурних спільнот, у яких можна почуватися «своїм», приваблює шукачів змістовного та/чи яскравого життя, в суті своїй реалізуючи як базові людські потреби у виживанні і безпеці, так і відкриваючи неймовірний простір для соціалізації та самореалізації. Наратив про свободу бути тим, ким хочеш, у кращому випадку стає нашаруванням захопливих досвідів, у гіршому, завдяки соціальним мережам, — перетворюється на мозаїчне конструювання особистості.

В сучасний тезаурус увійшло словосполучення «міський невротик», у якому зібрано вплив урбаністичного середовища на стан людини. Безперечно, модерне місто принесло багато свободи. Водночас чи можна стверджувати, що місто є причиною розгубленості, «залялькувавання» особистості ніби в кокон, втратою зв’язку з собою і своїми відчуттями. Ця стаття не відповідає на питання, що відбувається з сучасним тілом, в ній не беруться до уваги наслідки дигіталізації та їхній уплив на трансформацію щоденних практик використання тіла. Це радше спроба вловити дух часу, перехід і ковзання крізь епоху модерну, коли відбувалися радикальні зміни у звільненні тіла та пошуку автентичності руху. Це ода свободі, яку ми маємо, скинувши кайдани соціальних норм і традицій, можливо, дещо хаотична і стрибуча, мов танець Айседори Дункан.

Місто й Тіло: Схожість

Стало популярним порівнювати створені людиною системи з живим організмом, звертаючись до ознак циклічності, еволюційності, синхронності, взаємопов’язаності. Місто не є винятком, і характеризуючи його, апелюють до якостей, які можуть бути притаманні людському тілу та людині в цілому. Недавно мені до рук потрапила книга-атлас для дітей «Анатомія. Картографія людського тіла» Жака Гішара, де базова анатомія людини пояснюється в графічних картинах у зв’язку з міськими процесами, об’єктами та технологіями: скелетна система — це будинок, який потребує кальцію та білку, щоби витримувати вагу тіла та захищати внутрішні органи, кровоносна система порівнюється з транспортною мережею, центр управління якої — серце, мозок — хайтек центр, волосся на голові нагадує популярну тему садів на дахах. А довжина фаланги пальця — «один дюйм», яку уніфікували до 2,54см, до сьогодні використовується як одиниця виміру у Великобританії, США та Канаді.

У міста, як і в тіла, є уповільнені, а є стрімкі фази росту: перший рік життя людини —  найактивніший (25см), під час другого відбувається сповільнення (10см), а далі організм ще більше уповільнюється і так до ще однієї пікової точки — статевого дозрівання?. Безсумнівно, зростання міст не прив’язується до біологічних фаз розвитку, а залежить від мікро- та макроекономічних, політичних, соціальних факторів.

Китайський постер, що зображує тіло як машину (1933) джерело

Ще один цікавий приклад стосується якостей, що притаманні людському тілу: кінцева мета генерального плану розвитку Нью-Йорка з 2007 року — жваве, витривале та здорове місто. Жвавість міста як пропозиція мобільності та важливість присутності містян у публічному просторі, витривалість міста як екологічність та стійкість транспортних систем, здоров’я як запрошення мешканців на прогулянку, на противагу малорухливості?.

Цікаво, чи «жваве», «витривале» та «здорове» місто — це спроба компенсації не завжди жвавого, витривалого та здорового людського тіла? Чи це намагання підтягнути тіло містян під свій урбаністичний стандарт у боротьбі за виживання та процвітання міста? Адже міста, як і люди, борються за своє виживання, а неспроможні адаптуватися потрапляють в категорію зникомих міст (англійською це явище називають shrinking cities). Тому сучасні міста змушені підлаштовуватися під попит на різноманіття досвідів, а невеликим містам часто доводиться специфікуватися та набувати конкурентної переваги і забезпечувати способи заробітку для містян та виживання для себе, як Рішікеш у Індії з різноманіттям йога-шкіл, португальські прибережні міста біля Атлантичного океану з доступним навчанням для серферів-початківців, острів Херон в Австралії для охочих увійти в спільноту дайверів.

Фрац Кан, 1926

Місто і Тіло: Нестримний модерн

Епоха модерну, яку визначають як «суспільство, що змінилося під впливом укорінення капіталізму, індустріалізації, урбанізації, розвитку інститутів держави та громадянського суспільства», виникла на зламі XIX-XX століть і в 60-70-х роках поступилася місцем постмодерну. Ця епоха стала переломною для людини, привносячи кардинальні зміни в досвід та переосмислення щоденних речей та патернів поведінки. Індустріалізація і на додачу такі нові явища, як фотоапарат, газети, кіно, громадський транспорт, що з’явилися в той час, стали візуальними та акустичними подразниками. Відбулося відчуження людини від попередньої ідентичності і розрив соціальних зв’язків, віддалення від традицій.

Так само інтенсивність міського життя викликала шокові переживання, травми і неврози, коли перед людиною виникає нова ціль — адаптація, яка відбувається через пошук нових форм творчості в образотворчому мистецтві, театрі, танці, кіно, де експресія, тобто «вираження», стає формою висловлювання, експеримент приходить замінити монументальність та штучність, авангард погрожує зруйнувати старе.

Як же модерна людина справлялася із новими досвідами та подразниками? Кінознавець та дослідник культури Стас Мензелевський у своїй статті «Шок і апатія: Досвід вуличного перехожого» пише: «У другій половині XIX століття анестезія стала поширеною культурною практикою. До вже наявних психічних стимуляторів епохи Просвітництва – кави, тютюну, чаю додався цілий арсенал наркотичних засобів та терапевтичних практик, від опіуму до кокаїну, від гідротерапії до електрошоку. Різноманітні види анестетиків лікарі приписували від відкритої у 1869 року хвороби – «неврастенії». Її симптоми, що полягали в роздрібненості сприйняття, збігаються з описаними Вальтером Беньяміном характеристиками шоку «психічний розлад», нервовий «зрив», фрагментація психіки. Цей розлад був спричинений «надмірною стимуляцією» та «нездатністю відповідно на неї реагувати»?.

В той же час активно розвивався психоаналіз, завдяки Фрейду, Адлеру, Юнгу та іншим ученим стало зрозуміло, як говорити про несвідоме й використовувати вербалізацію як інструмент. А в 20-х роках австрійський психоаналітик Вільгельм Райх був одним із перших, хто приглядався до невербальних сигналів пацієнтів, установлюючи зв’язок між соматичним та фізіологічним. Танцівники, що експериментували з новими формами танцю, як Мері Вайтхаус, Маріан Чейс, Труді Шуп, також почали помічати терапевтичний ефект при звільнення несвідомого через рух?.

В уявленні про саме тіло теж відбуваються радикальні зміни. Ще на початку XIX століття в пристойному суспільстві тіло було татуйоване: його було непристойно показувати і про нього не можна було говорити. Дослідниця і соціологиня Ірина Сіроткіна в лекції про танець стверджує: «У ситуаціях, коли потрібно було, до прикладу, говорити про тіло і його частини, то замість слова “ноги” вигадували евфемізм — “нижні кінцівки”, а саме тіло ховали під одягом — багатошаровим, тісним та неповоротким. Жінки, в той же час, носили жорсткий корсет, в якому важко дихати, нижні спідниці, в яких незручно було ходити і бігати, а чоловіки — високі комірці і краватку, в яких голову повертати складно. А коли в театрі йшла вистава, скажімо, про життя стародавніх греків або єгиптян, то танцівники, замість того, щоб зняти з себе частину одягу і ходити як напівоголені греки та єгиптяни, навпаки, натягували собі на ноги трико і на тканині малювали пальці ніг. Вигляд босих ніг чи голої шкіри вважалися непристойними, а оголеність в публічних місцях могла лише імітуватися»?. А вже в епоху модерну відбувається звільнення тіла, тоді ж народжується однойменний танець «модерн», а згодом з нього виокремиться новий напрям у психотерапії — танцювально-рухова терапія.

Танцівниця Айседора Дункан була натхненна філософськими текстами Ніцше, а також практичною роботою Франсуа Дельсарта, який не зміг продовжити кар’єру оперного співака і почав розробляти систему природної експресії жестів для акторів і співаків. Дункан перевернула світ танцю, моди та тілесності, просуваючи в сценічному русі і повсякденному житті концепцію вільного тіла, знімаючи з нього кайдани корсетів, панчіх і взуття. Хоча філософію Дункан не можна пов’язати з урбанізацією, радше навпаки, в її манері знайшли схожість із дикою природою і натуральністю, але вона зробила безумовний внесок, критикуючи соціальні норми й умовності, які суперечать природному руху: «Ваш класичний балет несе фальшиві пози і потворні руху. Танець не є випадковим поєднанням кількох штучних рухів. Чи хто-небудь у житті ходить на пуантах чи піднімає ногу вище голови?! Все це неприродно і тому некрасиво і надумано. Все зло в умовностях, придуманих суспільством, в житті і на сцені».

Танцівниця Марі Вігман під час практики з Рудольфом Лабаном в поселенні Монте Веріта в Швейцарії. Монте Веріта – вегетаріанська колонія-кооператив, заснована у 1900 р. Кадр з фільму “Living Architecture. Rudolf Laban and the Geometry of Dance”.

Проте чи насправді такою простою була ця ідея природності руху? Виявилося, що природно ходити в танці потрібно правильно, також треба заново вчитися бігати, стрибати й падати. Тобто природний танець теж передбачав дисципліну й тренування, тому що рухи людини це результат рухових навичок, пов’язаних із культурним контекстом і щоденною практикою. Звідки тоді витягувати імпульс для по-справжньому природного руху? Звичайно, з образів, що генеруються всередині, і з зовнішнього середовища, тобто простору. Адже тіло не існує саме по собі, воно завжди вписане в простір — міста, будинку, сцени, робочого місця, ландшафту природи.

Цим взаємозв’язком зацікавився дослідник танцю та архітектор Рудольф Лабан, чиї напрацювання зараз активно використовуються для аналізу рухів і розширення рухової мови людини. Його відкриттям було те, що саме простір надає виразності руху, він стає опорою для тіла, де можна шукати імпульс для власного потоку. Лабан був теоретиком танцю, але працював разом із хореографами і танцівниками, як Мері Вігман, Курт Йоссі, розробляючи і практикуючи в «театрі автентичного жесту» або «експресивного танцю».

Важливо, що епоха модерну значно вплинула на розширення соціальних функцій в Україні також, і зокрема на  переосмислення гендерних норм та присутності жінок, а значить — жіночого тіла, в просторі міста. Зокрема, українська дослідниця Ірина Ігнатенко у книзі «Жіноче тіло в традиційній культурі українців» стверджує, що в сільському соціумі та соціальному житті жінка могла досягти вагомого суспільного становища тільки за умови, якщо вона реалізувала «ті основні соціальні функції та гендерні норми, які покладалися на осіб її статі — заміжжя, материнство, вдале господарювання»?.

На противагу цьому інші процеси відбувалися в містах, зокрема, наприкінці ХІХ-го століття Київ, нинішня українська столиця, а в той час — губернське місто Російської імперії, стає одним із центрів розвитку жіночої освіти, яка почала прокладати шлях жінок до нових соціальних ролей. Огляд цих процесів робить дослідниця Катерина Кобченко у своїй статті «Жіноче студентство в Києві кінця XIX — початку XX ст.: сторінки соціальної топографії». Я зупинюся на цитаті з листа української студентки Віри Фігнер, яка здобуває медичну освіту у Швейцарії у 1880-х рр: «Не мысль о долге народу, не рефлексирующая совесть кающегося дворянина побуждали меня учиться, чтоб сделаться врачом в деревне… Главным же двигателем было настроение. Избыток жизненных сил, не осознанных, но пронизывающих все существо, волновал меня, и радостное ощущение свободы после четырех стен закрытого учебного заведения рвалось наружу. Вот это-то преизбыточно-радостное настроение первого вступления в жизнь было истинным источником моих альтруистичных стремлений. Повышенный душевный тон требовал деятельности, и жизнь без проявления своей личности вовсе была немислима»?.

Володимир Кадулін. Карикатури із серії “Типи курсисток”, 1911-1915

Що ж це за внутрішній настрій, що «підбадьорює, робить більш енергійними та стійкими у своїх намірах», про який пише Віра Фігнер? Шляхи трансформації «надлишку життєвих сил» в самореалізацію може відбутися під упливом стимулів із зовнішнього середовища, культурного несвідомого, які нашаровуються на індивідуальний пошук, індивідуальне несвідоме. Психологиня та одна з перших танцювально-рухових терапевток Джоан Ходоров, апелюючи до робіт Карла Юнга, пише про вплив культурного несвідомого, яке меншою мірою доступне свідомості, оскільки культурні взаємодії оточення, що активують її, народжуються в несвідомій атмосфері сім’ї, вражень, зібраних в процесі виховання, і несвідомих компонентах духу часу (Zeitgeist)?. Місто, з його вулицями, публічними просторами, освітніми закладами, кафе та ресторанами та іншими місцями проведення дозвілля, і навіть міським транспортом, стає ширшим місцем формування та проявлення цього Zeitgeist. Саме тому особистісні зміни з людиною відбуваються в новому середовищі, де відсутній тиск соціальних норм та прийнятих моделей поведінки первинного чи попереднього середовища.

Місто й Тіло: Стандартизація

В радянські часи відбулося обезличення міського простору та особистості. Стандартизація та масштабування дозволяли у швидкі терміни розбудовувати міста, створивши житлові «комірки» для радянської людини, так само вихованої за стандартом. В радянській реальності громадянин міг репрезентувати себе в місті в обмеженій формі, детермінованій згори та згодом контрольованій самим соціумом. Хоча соціальні архітектори того часу говорили про рівноправ’я чоловіка та жінки, фактично, доступ жінок до ринку праці обумовився потребами в «сотні тисяч і мільйонах робітників на нові гіганти промисловості», які планувалося заповнити, звільнивши жінок від домашнього господарства. На практиці ж виявилося, що в навантаження до державної роботи жінці часто доводилося виконувати ще й роль домогосподарок. А нова архітектура, що повинна була обслуговувати великі ідеї соціалізму, була «схиблена на ідеї прозорості, прозорості “я” для інших та для суспільства. Прозорість мала запровадити можливість тотального нагляду та інспекції в архітектурі…, позбавляючи простори (та людей) їхніх “маленьких приватних секретів”, відтак забезпечуючи ідеальне місце для соціальної моральності»??. У процесі перебудови соціалістичне місто обірвало зв’язок людини із традиційним порядком, що підтримувався в сільських місцевостях, проте привело в нове середовище несвободи, де контроль родини та громади змінився контролем держави.

В соціалістичному місті, крім того, змінилося ставлення до тіла, воно стало частиною процесу перетворення суспільства. Один із основоположників руху за раціоналізацію праці Олексій Гастєв говорив про рухову культуру як про «суму рухових навичок народу», як про набір доступних людині «рухових умінь і навичок». Будучи робочим металозаводу, він мав на увазі насамперед культуру трудових рухів. Мільйони жителів сіл заповнювали міста і, як вважав Гастєв, їх потрібно було вчити культурі рухів, не тільки трудових, але й побутовим звичкам, які були для них новими, навичкам міського життя — їсти, спати, умиватися. Завдяки наративу про культуру руху, яка повинна була створювати «нову людину», з’явилися нові науки, пов’язані з дослідженням тіла: біомеханіка, фізіологія рухів, кінезіологія, з’явилися такі поняття як кінестетичний інтелект, кінестетична емпатія та навіть кінестетична уява. Нові науки досліджували рух як фізичний процес: біомеханіка — будову і функціонування рухового апарату; фізіологія — м’язове стомлення, координацію і регуляцію рухів з боку нервової системи; кінезіологія — практична дисципліна, застосування біомеханіки і фізіології до цілей терапії та вдосконалення рухів?.

«Жінці про жінку» (1930), режисерка Євгенія (Інга/Ївга) Григорович.

З онлайн-колекції Довженко-Центру на платформі «ВУФКУ. Lost&Found»

Місто й Тіло: Автентичність

Після Другої світової війни відбувся ще один важливий зсув, коли суспільство ніби прокинулося після сновидіння, і такі явища як дисципліна і порядок, які поважали раніше, замінилися більш поцінованими якостями, такими як відкритість, усвідомлення, рефлексивність, свобода й творчість. До руху почали дедалі частіше придивлятися як до способу вивчення себе, усвідомлення свого тіла, використання уяви і формування цілісного образу тіла. У 50-х танцювальна терапія мігрує з лікарень у танцювальні зали. Як згадує Джоан Ходоров про свої перші заняття у Труді Шуп: «Мені здавалося, що люди просто віддавалися на волю всепереможної ритмічної музики і дозволяли їй нести себе по залу… Вона робила все можливе, щоб люди усвідомлювали своє тіло, і допомагала їм розширити спектр рухових можливостей». Інший досвід Ходоров описує, займаючись у Мері Вайтхаус, кажучи про «рух-на-глибині» як про «процес глибинного внутрішнього слухання, спрямованого на виникнення виразного руху, завжди спонтанного, незапланованого».

Також у 60-ті роки маятник розгойдується від урбаністичного ландшафту до простоти й природності побуту. В країнах Європи й в Америці починається сексуальна революція, яка теж стане продовженням епохи модерну, розвитку психоаналізу, фемінізму, сексології, медицини, появи протизаплідних засобів. У цей час відбувається «сексуальне звільнення» або, як писав Мішель Фуко, «звільнення тіла», яке особливо завдячує Айседорі Дункан. В Америці в середині 60-х розхитується традиційний устрій, молодь втікає з дому і приєднується до руху гіпі, які пропагують пацифізм і любов, говорять про людську свободу як про базовий принцип, про гармонію з природою, розкутість душі і тіла. На практиці ж це супроводжувалося свободою сексуальних відносин і розширенням ментальних кордонів, часто завдяки наркотичним засобам.

За кілька років до цього в Америці відома урбаністка Джейн Джекобс видала книгу «Життя і смерть великих американських міст», «зробивши замах на сучасне планування і перебудову міст». Не маючи профільної архітектурної освіти, вона опирається на індивідуальний досвід, який проживає городянин у місті, звертаючи увагу на комфорт міського середовища, безпеку і необхідність планування міст «знизу-вгору», тобто з вимогою бути чутливими до потреб конкретних користувачів містами, його мешканців.

У Франції в 1968 році, якраз у розпал політичної кризи, соціолог і філософ Анрі Лефевр публікує роботу «Право на місто», а за нею ще низку робіт, пов’язаних із переосмисленням міст і міських процесів. Лефевр заявив, що кожен городянин має право на місто і може його відстоювати, нещадно критикуючи капіталістичні міста, які перетворилися на механізм виробництва і споживання, при цьому втративши свою соціальну функцію, творчу складову і, в результаті, індивідуальність, і тим самим зробили міста безликими, схожими один на одного??.

Ілюстрацію сексуальної і тілесної свободи того часу дуже барвисто зображено у фільмі «Мрійники» Бернардо Бертолуччі, що повертає глядача на вулиці Парижа 1968го і дозволяє підглядати за інтимним життям трьох студентів-синефілів, оголюючи, в прямому сенсі цього слова самозадоволення, поліамурність, гомосексуальність і навіть натяки на інцест між героями. Якщо не вмикати внутрішнього моралізатора і не намагатися оцінювати такий пошук з позиції раціональної особистості, то важливо відзначити запит на розширення меж, допустимість тілесних експериментів за закритими дверима столичної квартири, яким дозволено проникати в міський простір.

Кадр із фільму «Мрійники» Бернардо Бертолуччі (2003) 

Важливо сказати, що Джейкобс і Лефевр у 60-х роках заклали фундамент нового мислення про міста, архітектори та містопланувальники  почали мислити не лише будівлями, шириною вулиць, дорожніми розв’язками та житловими одиницями, але й розглядати місто, застосовуючи людиноцентричний підхід, де є місце таким категоріям як комфорт, доступність, справедливість, творчість, індивідуальність. На щастя, ці ідеї, хоч і з запізненням, дісталися до пострадянських просторів.

Підсумовуючи, варто сказати, що міська культура завдяки динамічності та багатоманітності продовжує розширювати можливості присутності в міському просторі — економічні, політичні, соціальні, культурні — загострюючи свою увагу на тих, чиї потреби довгий час маргіналізувалися. Крім того, саме в міському середовищі, відірваному від традиційного порядку, утвердилися права як жінок, так і чоловіків, обирати свою роль, розпоряджатися власним тілом, народжувати дітей чи ні, ба навіть чи змінювати стать. У іронічному оповіданні «Секс як спорт» російський письменник Віктор Єрофєєв писав про сексуальну емансипацію жінок, яка стає помітною на початку 1980-х років: «Уся новизна почалася, мабуть, зі слівця ЩЕ. Здавалося б, що може змінити одне слово у статевому житті, але воно змінило стосунк»??. З усвідомлення власних бажань та готовності їх озвучувати розпочалася стадія соціального прогресу, пов’язана із глибшим аналізом індивідуальних чи групових потреб. А тіло — важливий сенсорний інструмент. Просунутого мешканця мегаполісу тепер важче шокувати художньою літературою, в якій описуються медичні деталі та емоційні аспекти процесу гендерного переходу тіла з однієї статі в іншу. Як приклад, сучасний український письменник Олександр Михед в книзі «Транзишн» описує комунікацію подружжя, що взаємно вирішують змінити стать. Лікарня у «Транзишн» стає безпечним простором для здійснення такого переходу, територією переродження в новому тілі??, а міський простір — можливим місцем маніфестації своєї ідентичності.

Соціолог-урбаніст Роберт Парк пише, місто – це «найуспішніша спроба людини змінити світ, у якому вона живе, згідно з прагненнями її серця. Але місто не просто є світом, створеним людиною, це також світ, у якому вона віднині приречена жити. Тому, непрямим чином і без чіткого усвідомлення такого завдання, створюючи місто, людина перетворила і саму себе».

Примітки:

1. Гишар, Жак “Анатомия. Картография человеческого тела”
2. Ґел, Йен “Міста для людей”; переклад з англійської Ольги Любарської. – Київ: Основи, 2018. – с.17
3. Мензелевський, Стас “Шок і апатія: Досвід вуличного перехожого” / ПроStory. – #4 червень, 2011 – с.19-20
4. Levy, Fran J. Dance/Movement Therapy. A Healing Art. – Americam Alliance for Health, Physical Education, Recreation and Dance. – Restom, VA, 354.
5. Сироткина, Ирина Что такое танец? Аудиолекция. [Режим доступа: https://arzamas.academy/courses/50/1]
6. Ігнатенко, Ірина “Жіноче тіло в традиційній культурі українців” (науково-популярне видання). – Харків: Книжковий Клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2016. – с. 190
7. Кобченко Катеріни “Жіноче студенство в Києві кінця XIX – початку XX ст.: сторінки соціальної топографії” / Живучи в модерному місті: Київ кінця XIX – початку XX століть / Упор. О. Бетлій, К. Диса, О. Мартинюк. – Київ: Дух і Літера, 2016. – ст. 147-165
8. Джоан Ходоров Танцевальная терапия и глубинная психология: Движущее воображение / Пер. с англ.— Москва, “Когито-Центр”, 2009. – 221 с.
9. Gender Space Architecture. An interdisciplinary introduction, Edited by Jane Rendell, Barbara Penner and Iain Borden. – Taylor & Francis e-Library, 2003.
10. Урбанізм і Фемінізм, упор. Шліпченко, С., Агеєва В. – Урбаністичні студії IV (Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні, Центр урбаністичних студій) – Київ: Всесвіт, 2018.
11. Вершинина И.А. Анри Лефевр: от “Права на город” к “урбанистической революции”. Вестник Московского университета. Серия 18. Социология и политология. 2018;24(2):48-60. [Режим доступа: https://doi.org/10.24290/1029-3736-2018-24-2-48-60]
12. Єрофєєв В Тіло. 59 оповідань про тілесні вершини і низовини / Віктор Єрофєєв, пер. Рос Сашка Ушкалова. – Київ: ArtHuss, 2017. – C. 158
13. Михед, Олександр Транзишн. – Х.: Віват, 2017 – 224с.
14. Давід Гарві “Право на місто” [Режим доступа: https://commons.com.ua/uk/pravo-na-misto/]