Фоззі і його Крим: “Сопровождающие лица”

Фоззі (Олександр Сидоренко) продовжує писати прозу. «Сопровождающие лица» – знову про Крим; певною мірою це продовження повісті «Иглы и коньки», де йшлося про будні євпаторійських маргіналів у період агонії совка. Ципа – якщо коротко, то він там один читав книжки – тепер стає центральним героєм іронічного «роману виховання митця». Він мріє стати журналістом. Шлях від продавця на ринку до оглядача відділу культури – непростий, особливо у бурхливі 1990-ті. Готуючи матеріали про заїжджих цілителів, подвиги міліції і організовані міською владою масові свята, кореспондент провінційної газети переживає неймовірні пригоди, цілком у дусі популярних голлівудських бойовиків.

Із численних заварух Ципу витягає бравий капітан Орлов, який особливо ефектно виглядає у сценах з елементами екшену. Є любовна лінія: герой закохується у Белу із Таганрога, але й тут потрапляє в халепу. Динамічний наратив і лінійний сюжет повісті наближають «Лица» до популярної літератури – і це очевидне свідчення еволюції автора. Якщо раніше його проза читалася заради насолоди від гумору і стилю оповіді, то тепер до цього додано інтригу: справді цікаво, чим усе закінчиться.

Пишучи у 2015 році про Крим, неможливо ігнорувати проблему національно-культурної ідентичності. І якщо раніше автор залишав українську тему за кадром, концентруючись на соціально-побутовій проблематиці, то у новій книжці з’являється додатковий зріз дійсності: кримчани у середині 1990-х опинилися на порозі вибору тожсамості. Інфантильні персонажі Фоззі – це люди з неозначеною пострадянською ідентичністю, переважно нездатні до саморефлексії. Їхній простір – це «острів Крим», а що поза цими межами, нікого особливо й не цікавить. Вони, здається, й не помітили зміну кордонів, валюти, державних символів. Загалом, нічого не змінилося, хіба що життя погіршилося. Але воно погіршилося ще раніше.

Фоззі – майстер деталі. Приклеєна лейкопластирем підошва кросівка, соя на вечерю, фантастична цінність кільканадцяти доларів, дешевий алкоголь у різних комбінаціях. Дехто з читачів може вжахнутися від того, наскільки їх легко викликати, тих привидів з минулого. І, так само ненав’язливо, інші симптоми на кшталт виконання на масовому святі гімну автономної республіки замість державного (тут-таки вискакує тітка з реплікою: «А ще краще б старий»), несприйняття повернення татар поряд із загальною нелюбов’ю до «косорилих». І звісно, тут всі вболівають за «Спартак».

Посилюють ефект епізодичні персонажі: «професор»-барига з ринку, інвалід-постійний мешканець двору, колишній тренер з мотоболу, який спився по мірі зникнення цього виду спорту в місті. Історія кожного вартує кіноплівки; кожен обрав собі певну роль залежно від того, як пощастило в цих фатальних обставинах – а сам, отже, відносно цієї маски залишається лише «сопровождающим лицом». Мимоволі думаєш, услід за відомим балканським письменником: то скільки ж людей насправді загинуло під уламками Берлінської стіни?

Ципа щиро не розуміє зауваження свого друга «професора» про те, що для людини з прізвищем Ципердюк питання сенсу вивчення української мови не має стояти в принципі. Зате вагомим аргументом стає футбол: видовищний матч «Динамо» – «Спартак» в турнірі Ліги Чемпіонів, радість іншого, київського, стадіону, Ципине відчуття єдності із тими людьми, віднайдення ще однієї форми протесту проти локальної дійсності. Українська – це не лише обов’язкове шкільне «Як умру, то поховайте…», це ще й радісний крик «Перемога», коли забивають гол. «Да забудь уже про свои русские – нерусские, на деньги посмотри и поймешь, где ты оказался», – ще одне доступне пояснення, цього разу від капітана Орлова, представника влади, який зобов’язаний репрезентувати відповідну позицію.

Українська проза кримськими епізодами небагата (із найцікавішого згадується хіба «Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича, де описана не лише романтика на березі Чорного моря, але й комунікація киян-відпочивальників із місцевими татарами – це, нагадаю, 1920-ті роки). Популярна література, як бачимо й на прикладі двох повістей Фоззі, дражливі теми оминала; точніше, оприявнювала їх через відсутність, непрописаність у тексті. Тепер же текст про Крим стає не лише реконструкцією власного життєвого досвіду, але й способом конструювання реальності – включно з вишукуванням причин того, чому все так сталося, і чи могло би бути інакше.

Слабкі маячки трансформування (чи формування?) ідентичності, зафіксовані у «Сопровождающих лицах», мало хто взяв до уваги. Герметичне середовище кримської провінції таким і залишилося, і лише декому вдалося подолати силу тяжіння цієї землі і вирватися на «велику землю». Утім, це не означає, що їх туди більше не тягне.

Фоззі. Сопровождающие лица : повесть / Фоззі. – Харьков: КСД, 2015