Рур: фрагменти ландшафту

У невеликому місті Дінслакен на заході Німеччини на місці закинутих шахт облаштували парк. Під однією з лавок у цьому парку лежить невеличкий шматочок вугілля. Його не так уже й легко помітити, але якщо придивитися уважніше, виявляється, що це зовсім не вугілля, а бронзова скульптура. Чого б вона потрапила туди, а тим більше, у таке нетипове для скульптури місце? Справа в тому, що цей об’єкт – частина проекту «Хореографія ландшафту», робота художника Якоба Кольдінга, яка порушує питання «пам’ятника» і пам’яті.

Дінслакен, Оберхаузен, Бохум, Ессен, Гельзенкірхен, Ботропп, Дуйсбург – усі ці міста належать до Рурського регіону, колишньої промислової агломерації у землях Північний Рейн-Вестфалія. Кожен, кому довелося жити чи хоча б раз побувати у промислових регіонах України, так само впізнає типові елементи ландшафту: терикони, шахти, збагачувальні  комплекси, фабричні труби і споруди сталеливарного гіганту Tyssen Krupp, – хіба що з поправкою на лісисту місцевість.

www.choreografieeinerlandschaft.de

Історія індустріалізації регіону так само типова: до середини 19 століття це було скупчення сіл та невеличких містечок навкруги Рейну, але вже у 1850-ті роки розпочалася стрімка індустріалізація. Протягом 20 століття Рур пережив промисловий бум, принизливі для Німеччини виплати вугільних репарацій, війну, відбудову після неї і, зрештою, остаточний занепад промисловості у 70-х роках.  Глобальні зміни у світовій економіці призвели до переорієнтації важких виробництв у країни «третього світу», і Рурський регіон, за словами одного з кураторів програми Emscherkunst Флоріана Матцнера, перетворився на символ процесу переосмислення постіндустріального суспільства.

Промисловість, відійшовши у минуле, лишила по собі фрагментований ландшафт, перерізаний швидкісними автомагістралями та штучними каналами, перетворений на мозаїку з індустріальних «бедлендів», сільськогосподарських угідь, лісу, що відвойовує собі місце та невеликих містечок.
Так само фрагментованою є і місцева спільнота, строкатістю якої Рур теж завдячує індустріалізації: за усі її роки до Вестфалії переїхало багато людей із Польщі, країн колишньої Югославії та особливо Туреччини. Водночас, як розповідає куратор проекту «Хореографія ландшафту» Маркус Амбах, турецькі робітники та їхні сім’ї наразі, принаймні у Дінслакені, є найактивнішою і найпомітнішою частиною місцевої громади.

Фото: Ірина Костишина.

Розпочинати розмову про мистецтво в публічному просторі цього регіону варто з окремих інтервенцій, що мали місце вже наприкінці 80-х – 90-х років, як, наприклад, роботи Вольфа Фостеля та особливо металеві скульптури Річарда Серра, які розміщені й подекуди на териконах, і неподалік центрального вокзалу у Бохумі, і на території музею Фолькванг у Ессені.

Як сталося, що у 2010 році Рур став Європейською столицею культури? Культурні події та так звана «креативна індустрія» – те, на що зазвичай покладають надію, коли йдеться про необхідність переосмислення певного міста чи регіону та подолання подібних проблем. Доволі цікаво, що 2010 рік став винятком для програми культурних столиць у тому плані, що вперше у цій якості було обрано не одне місто, а цілий регіон, тобто 50 міст. Це виправдано і з тої позиції, що регіон доволі компактний і тому, що в принципі усі міста, які до нього належать, мають схожу історію розвитку, а отже й схожу проблематику.

Організацією, що найбільше опікувалася підготовкою та проведенням заходів, стала Urbane K?nste Ruhr. Серед своїх головних інтересів та цілей учасники називають роботу у публічному полі, партисипативні практики із залученням місцевих мешканців, створення «ментальних монументів», розвиток культурної інфраструктури та переосмислення ролі й функції міст, що належать до регіону.

Із 2010 року за участі Urbane K?nste Ruhr було запущено низку проектів, частина з яких триває досі: так, наприклад, найближчим часом, вже у вересні, відбудеться масштабна міждисциплінарна культурна подія Ruhrtriennale, що поєднає у собі й візуальні, і сценічні практики. Загалом спектр проектів, реалізованих за підтримки цієї організації, доволі широкий, але здебільшого тяжіє до роботи із публічним простором: це і site-specific інсталяції, такі як Pulse Park у Бохумі Рафаеля Лозано-Хеммера, відомого глядачеві за своїм проектом «Кімната пульсу», показаним у донецькій ІзоляціЇ, і проект 2014 року urbanlights Ruhr, пов’язаний зі світловими інсталяціями, і програми взаємодії місцевих музеїв, і pottfiction – програма театрів для підлітків.

Pulse Park, Bochum. www.astrologos.de

Характерно, що організатори здебільшого прагнуть залучати до програми всесвітньо визнаних авторів, вписуючи таким чином Рур у глобальний контекст актуального мистецтва.

Якщо ж говорити про середовище, у якому відбуваються усі згадані культурні практики, то великою його складовою, яка  одразу задає тон сприйняття, є власне колишні індустріальні споруди, такі, як  комплекс шахт у Ессені Цехе Цольферайн, який було включено до світового спадку Юнеско , чи Газометр в Оберхаузені – колишнє газосховище, переобладнане під виставковий простір. Експозиція проходить на галереях, розташованих по периметру всередині будівлі. Так само масштаби споруди дозволяють експонувати відеоінсталяцію і меппінг. На прикладі Руру, особливо таких міст як Ессен, особливо можна простежити втілення функціоналістської архітектурно-урбаністичної утопії та її занепад.

Спроектований архітекторами Фріцом Шуппом та Мартіном Кремером  гірничодобувний комплекс Цольферайн став першим індустріальним комплексом у Німеччині, який завдяки автоматизованим системам потребував мінімальної кількості робітників, та й ті, власне, були потрібні хіба що для того, аби доглядати за машинами. Хоча зовні будівлі комплексу виглядають спроектованими із урахуванням всіх напрацювань та принципів «Баухаузу»: стриманої геометрії, урахування функціональних якостей кожної споруди, однак насправді у самій ідеї Цольферайн (цитовано зі слів гіда) від початку був відсутній один із засадничих принципів німецького функціоналізму, а саме так званий «людський вимір». Наприклад, робітникам не дозволялося відпочивати перед будівлею головного офісу компанії, аби «не псувати довершеність ансамблю». Утім, зараз, після остаточної переорієнтації  Цольферайн на багатофункціональний культурно-інформаційно-освітній центр здається, що саме «людський вимір» є тим, про що тут найбільше піклуються. Детальніше про це можна прочитати у матеріалі Миколи Скиби.

Цольферайн. www.wikimedia.org

Якщо ж коротко резюмувати відвідання Цольферайн, то, мабуть, основним епітетом, як би банально це не звучало, буде слово «разючий». Разюча реконструкція комплексу роботи Рема Колхаса, разюче поєднання промислової естетики минулого сторіччя з іноваційними вкрапленнями і водночас майже постапокаліптичним пейзажем навкруги, де промислові вузькоколійки губляться у кущах, на фабричні споруди наступає ліс, на місці штучної водойми взимку працює ковзанка, а трохи подалі, на території колишньої коксохімічної фабрики розташований Палац проектів Іллі та Емілії Кабакових. Так само на території комплексу знаходяться різноманітні майстерні, центр хореографії та перформансу, університет мистецтв Фолькванг та музей дизайну Red dot design museum.

Приміщення Red dot design museum, www.zollverein.de

Характерно, що велика частка проектів, реалізованих як у рамках програми Культурної столиці, так і після неї, так чи інакше пов’язана із екологічною проблематикою. Це пов’язано передусім із тим, що Рурський регіон значною мірою потребує ревіталізації не лише у культурному, а й у буквальному сенсі, оскільки десятиліття інтенсивного видобутку вугілля та роботи важкої індустрії лишили по собі цілком конкретні наслідки. Серед них і просідання ґрунтів, і забруднення поверхневих і ґрунтових вод, і тому подібне. Через це частину колишніх промислових майданчиків намагаються переобладнати у парки, як приміром, ландшафтний парк Дуйсбург-Норд чи Вестпарк навколо території колишньої фабрики у Бохумі, і зрештою, парк  у Дінслакені, про який ішлося на початку розповіді.

Детальніше вивчаючи мистецькі проекти у зв’язці з екологією, слід звернути увагу на Emscherkunst – низку інтервенцій, об’єктів у публічному просторі, відкритих воркшопів, що привертають увагу до специфічної проблеми, з якою доволі добре знайомі й деякі українські міста, принаймні Київ. Рур іноді називають також Емшер через те, що цей регіон фактично знаходиться в долині однойменної річки, яка протікає між Дінслакеном та Хольцвікеде та є однією з приток Рейну. У 19 ст. із масовим започаткуванням індустрії фабрики почали скидати туди усі промислові відходи, через що вже до кінця століття природне середовище дійшло до катастрофічного стану. Оскільки через активне видобування  вугілля і просідання ґрунтів фактично неможливо було вивести підземні промислові стоки, зрештою русло ріки було вирішено забетонувати. Фактично це рішення стало знаком «смерті» річки та її біосфери. З 1992 року триває процес рекультивації річки Емшер, який має закінчитися до 2020 року. Паралельно із цим проводиться низка мистецьких проектів, що мають на меті як документувати ці зміни, так і показувати нові перспективи, і фактично створювати нові центри уваги і публічні простори.

Серед авторів, задіяних у проекті,  такі відомі імена, як Ай Вейвей, Даніель Бюрен, Томас Сарацено, Маржетіка Потрч, Аполонія Сустержич та інші. Цікаво, що одразу декілька авторів, не домовляючись між собою, звернулися до візуальної метафори мосту як засобу, що допомагає показати річку там, де фактично її ще немає. Це й інсталяція нідерландської групи Observatorium «В очікуванні річки», і робота Тобіаса Ребергера Slinky Springs To Fame – місток для пішоходів та велосипедистів, виконаний у вигляді веселкової іграшки-пружинки slinky, якою багато дітей бавилося у дев’яності.

www.likefun.me

Загалом спостереження за культурною діяльністю в Рурському регіоні лишає багато запитань, передусім стосовно того, що таке взагалі культурна політика, та з чим і як вона має працювати, особливо у так званих «проблемних» регіонах. Утім, незважаючи на велику кількість проектів та рівень імен,  після перегляду робіт не полишає відчуття, що у більшості з них головною, якщо не єдиною складовою є видовищність. І це, з одного боку, цілком зрозуміло, оскільки саме видовищні мистецькі роботи, особливо вписані у специфічний місцевий ландшафт, найбільше сприяють туристичній увазі до регіону, а постіндустріальний пейзаж видається чи не ідеальною «декорацією» для будь-якого мистецького вторгнення. Але чи стоїть за цим щось більше і чи справді впливають такі  культурні стратегії не тільки на розвиток нових туристичних маршрутів, а й на життя місцевої громади та її самосприйняття? За великої кількості міжнародно визнаних авторів, задіяних у культурному проекті , чи не набуває він таким чином «колоніального» відтінку і чи не стає ізольованим від локального контексту?

Однозначну відповідь на ці питання дати складно. Але повернімося до монументу шматочку вугілля та «Хореографії ландшафту» у Дінслакені. Бронзова імітація шматочку вугілля вочевидь мала б символізувати пам’ять про індустріальне минуле, про галузь, якій місто завдячує своєю появою. Водночас розміри та розташування «монументу» принаймні авторку статті наводять на роздум, що, можливо, це минуле, про яке скоріше хотілося б забути і лишити його непомітно під лавкою. Куратор, Маркус  Амбах, наголошує, що особисто для нього однією з найважливіших цілей роботи з проектами у публічному просторі є повернення людям відчуття власної гідності, яке вони могли частково втратити, почуваючись «гвинтиками» у великій промисловій машині. Це наводить на думку, що іноді роль невеликих локальних ініціатив за своїм впливом може бути більшою, аніж у масштабних і видовищних проектів, але така тема вже заслуговує на окремий матеріал.

Поїздка в Рурський регіон відбулася в рамках проекту CSM “Мозаїка міста» та була організована Goethe-Institut Ukraine за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини.