Університет: відкритий чи системний?
Дискусія “Відкритий університет vs системний університет” відбулася в книгарні “Є” з ініціативи “Культурного Проекту”, напередодні запуску нової освітньої програми “Відкритий університет”.
Учасники дискусії: Ростислав Семків – директор видавництва “Смолоскип”, доцент кафедри літературознавства Києво-Могилянської академії, літературознавець; Тарас Лютий – доктор філософських наук, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Києво-Могилянської академії; Ольга Балашова – критикиня, мистецтвознавець, викладачка НАОМА; Наталя Жеваго – засновниця “Культурного Проекту”.
Тарас Лютий: У нас цікава розмова в тому сенсі, що навіть Ростислав уже вагався з приводу того, чи говорити нам про “системний університет” versus “альтернативний університет”. Ми вже хапаємо себе за язика, бо якось важко робити таке протиставлення. В цій темі наявна певна парадоксальність. Як колись відповідав на питання Лех Валенса, я “за”, і навіть “проти”. Вже з першого погляду можна побачити, що є якісь переваги та недоліки і в системній освіті, і в несистемній освіті також. По-перше, якщо говорити про західноєвропейський університет, що виник у 12 столітті, система “тривіум” і “квадривіум” говорить про спробу систематизації знання. По-друге, був розподіл факультетів – медичний, правничий і теологічний, філософія як один з елементів тривіуму. Прообраз університету виникає в античності. Тут ми маємо справу з релігійно-філософськими союзами на кшталт піфагорійського. На відміну від сучасного університету, де можна здобувати знання і де на відкриту лекцію може прийти кожен охочий, привести людей, які не мають стосунку до університету – союз не передбачав ніякого розголошення. Більш того, людину могли покарати насмерть за розголошення теореми Піфагора, наприклад.
Ростислав Семків: Тобто з часів грецької античності демократія пішла вперед стосовно знань.
Тарас Лютий: Плюси такого знання – люди збиралися не просто ситуативно, як сьогодні студенти приходять на лекції, а потім ідуть пити пиво. Пиття пива могло бути й під час лекції, тобто це був своєрідний спосіб життя в середовищі. Це такий собі прообраз певної комуни, де ділилися сакральним і повсякденним знанням. Знання в цьому сенсі не були відстороненими.
Якщо говорити про системність, то не кожен філософ має свою філософську систему. Наприклад, Фрідріх Ніцше є таким типовим філософом, який не спромігся на побудову великої системи філософії як у Канта, Гегеля чи Шеллінга. Але це не означає, що тип знання, який він сформував, безсистемний.
Ростислав Семків: “Весела наука” – це ж якраз про той інший тип здобування знань, чи не так?
Тарас Лютий: Ніцше хотів посісти кафедру філософії, хоча прийшов зі сфери філології. Філолог вирішив стати філософом, це ж ганьба для німецького університету, погодьтеся. Ще й намагався писати вірші. При цьому Ніцше використовував такий собі італійський суржик і в оригіналі назвав свою роботу не “Fr?hliche Wissenschaft”, a “La Gaya Scienza”. “Весела наука” англійською перекладена як “The Gay Science” – тобто наука має здобуватися весело, без принуки.
Ростислав Семків: Наскільки в мистецькому виші зберігається жорсткість і системність університету? Йдеться про більший чи менший контроль. Наскільки митці безвідповідально ставляться до навчання?
Ольга Балашова: Розуміти мистецтво і малювати – це два різні способи набуття знання. Те, чого переважно навчають в художній академії – це бути вправним ремісником, вміти малювати, створювати певний образ і бути точним у ньому. Це те, що ми успадкували від радянської системи і я не думаю, що тут є привід взагалі говорити про університетський тип освіти. Натомість, в академії не вчать критично мислити, і деяких студентів це навіть більш ніж задовольняє. Інша справа – факультет мистецтвознавства. Тут діє зовсім інший підхід, треба мати ширший горизонт і міждисциплінарні знання для того, щоб аналізувати процеси, які відбувалися в мистецтві.
Протиставлення у назві нашої зустрічі викриває проблему: ми маємо ситуацію кризи в освіті загалом і кризу університету як інституту, який цю освіту пропонує. І перше, що спадає на думку, ніби освіта існує насамперед для студентів. Сьогодні в мене більш проблемне бачення цього. Якщо освіта для студентів, то вони мають отримати якісь навички, які допоможуть дуже прагматично реалізуватись у житті. Але насправді в академічного середовища є свої складні завдання, і вони не пов’язані безпосередньо з реалізацією “практичної успішності” та кар’єрним зростанням. В нашому ж суспільстві керуються купівельними відносинами, які перебувають в абсолютно іншій площині. В Україні освіта мало впливає на успішність людини в житті – ні в практичному, ні в символічному смислі.
Ростислав Семків: Ми всі троє тут викладачі-практики, напевно, неодноразово переживали цей момент, коли хочеш сказати щось, що випадає з лекцій, які ти мусиш прочитати в рамках програми. Таке бажання – говорити щось крім запланованого – воно присутнє у всіх. Тому вільний чи неформальний університет – це можливість і для викладачів, і для слухачів говорити про щось більше.
Пані Наталю, Ви задумували Культурний Проект для людей не університетського віку, які не встигли потрапити в новий час із новими можливостями в освіті, але дуже хочуть вчитися. Що рухає людиною, яка придумує інший тип університетської освіти?
Наталя Жеваго: В системі освіти в основі лежить обмін знаннями між різними верствами суспільства, передача знань із покоління в покоління. Мета такого обміну – розвиток самого суспільства. Система освіти передбачає набагато більше, ніж університетська освіта – це і сімейне виховання, дошкільне, позашкільне, просто розмови між людьми. З кожним кроком, коли утворюються цілі об’єднання університетів, ця система стає щоразу повільнішою. Мені здається, саме її швидкість – це її перевага і недолік, який компенсують такі організації, як “Культурний Проект”.
Якщо ти інертний і повільно реагуєш, але водночас консервуєш в собі якісь важливі речі, не розпорошуєшся на якісь тимчасові фактори, тоді класична система освіти в цьому сенсі важлива, адже вона дає потужний науковий процес. З іншого боку, інертна система не може швидко відреагувати на виклики часу, появу нових технологій. Тому альтернативні освітні організації можуть в концентрованому вигляді пропонувати нові погляди, нові конструкції з наявної інформації, нові інструменти. Ми можемо дозволити собі експеримент, або відкинути певні ідеї. Питання в тому, чим насправді займається університет, який ми вживаємо в назві дискусії? Є кілька складових – інформаційна та середовищна складова, рівень зрілості студента, який протягом кількох років повинен якісно змінитися і розвинути в собі критичне мислення. Вільний університет не має можливостей займатися зміною рівня особистості.
Перевага системи освіти в тому, що вона може закладати в основу навчального процесу довгострокові й дуже потужні зміни в людині – здатність критично мислити і рівень зрілості. Ми, напевно, могли би спробувати створити групу для зміни ступеню розвитку, але це був би радше особистісний тренінг.
Тарас Лютий: Часто колишні студенти пишуть: 1 вересня я прокинувся і не можу повірити, що мені не потрібно йти на заняття. Спочатку охоплює ейфорія, а потім розпач – як із цим жити далі.
Наталя Жеваго: Щодо питання «Чи є життя після академії». Вільний університет працює із запитами суспільства на тих чи інших спеціалістів. Тут також є величезний розрив, бо формальна освіта дуже мало працює з запитами суспільства.
Ольга Балашова: Так, “Культурний Проект” реагує на запити і це продукт, який створюється для споживача. Це освіта, яка адресно до нього звертається. В системного університету немає такого завдання, але загалом в освітнього процесу яка кінцева мета? Він потрібен державі чи суспільству?
Ростислав Семків: Тут немає суперечності. Це залежить від людини, яка хоче здобувати освіту. Вона має мати кілька перспектив – прагматичну (отримати більше знань і навичок), або зробити своє життя, наприклад, змістовнішим.
Олександр (питання із залу): Чи може філософія (чи якісь інші теоретичні дисципліни) дати людині можливість розвитку, певний рівень зрілості, про яку говорилося в дискусії?
Тарас Лютий: Найбільша проблема сучасного системного університету, як на мене, полягає в тому, що ми нібито існуємо окремо, а знання – окремо. Для кого це знання і на кого воно орієнтоване? В такому сенсі, якщо ми продовжуватимемо цей символічний розрив, він і надалі призводитиме до того, що навчальний процес в університеті перетворюється на здачу норм ГТО. В радянському союзі жартували, що знання можна застосувати в народному господарстві. Філософію в цьому сенсі важко використати в господарстві. Погоджуся з Ростиславом, який говорить, що процес навчання має бути засобом знаходження духовної рівноваги і певної життєвої мети. Не лише філософія, а й філологія, мистецтво – вони дуже впритул підходять до цих питань. Можливо, проблема полягає в тому, що ми втратили певні навички не лише викладання, а й навчання. В до-університетські часи люди нікуди не поспішали, часу завжди було достатньо. Ми, наприклад, втратили такий спосіб навчання, як читання вголос і коментування прочитаного. Воно вимагає вміння слухати. Слухання було пропедевтикою до риторичної вправності, яка найбільше цінувалося в античні часи. Тут важливий момент вибудовування діалогу з тим, до кого звертаєшся.
Ростислав Семків: Сьогодні непоспішність загалом і навчання зокрема – це розкіш. У Мілана Кундери є роман “Непоспішність”, де він підносить її як елемент душевної рівноваги. До речі, я знаю лише одного філософа-репетитора в цьому місті. У нього лише один учень, старшого віку, але в нього є бажання більше дізнатися про філософію саме для віднайдення душевної рівноваги.
Ольга Балашова: Але сьогодні світ дуже швидко змінюється. За п’ять років навчання все дуже змінюється. Коли ти вступав на певну спеціальність, ти не здогадувався, що з нею буде через п’ять років, вона може взагалі не існувати. Неквапливість університету – це велика проблема, з якою жоден університет світу ще не навчився справлятися.
Щодо переваги університету перед дистанційним навчанням, наприклад, на “Курсері”: в університеті є безцінна ситуація спілкування в середовищі студентів і викладачів, людський капітал, коли навіть у питаннях і суперечках є цінність. Особливо це помітно в системі художньої освіти, де дуже багато залежить від особистості людини, яка викладає.
Наталя Жеваго: Тут ще є велика різниця між інформацією і знанням. Можна отримати багато інформації, але я не вірю в передачу знань дистанційно. Смак до якоїсь теми передається від людини до людини.
Ростислав Семків: Дистанційне навчання – це добрий компонент, але не самоціль. Загалом різні форми освіти мають свої недоліки і переваги, як і зразки західної освіти не завжди є досконалими. Наприклад, деякі західні університети через спонсорів, які їх забезпечують, так і називають: Coca Cola university, McDonalds university, тобто хто платить – той і “окуповує” його. Звичайно, так не має бути. Університет має залишатися майданчиком, де розмовляють розумні люди. Це стосується і системного, і вільного університету. Найбільш дієвий спосіб змінити систему освіти – вивчитися, закінчити аспірантуру, прийти викладачем на кафедру і почати змінювати її зсередини. А такі ініціативи, як “Культурний Проект”, дають можливість створити альтернативну, додаткову історію свого викладання. Зараз у нас ніби епізод Star Wars – A New Hope, нове міністерство освіти. Цілком можливо, що багато що вдасться. І можливо, читання і навчання загалом стане толковою, “розумною розвагою” для дітей і дорослих.
Коментарі