Зора Яурова: «Будь-яка стратегія – це краще, ніж її відсутність»

Так зійшлися планети, що київська лекція словацької експертки з культурної політики Зори Яурової із довгою промовистою назвою «Створення креативного міста в Центральній і Східній Європі. Хм… ви точно мали на увазі Центральну і Східну Європу?» відбулася день-в-день із річницею початку Революції Гідності. А незадовго до того на Міжнародному кінофестивалі «Молодість» у позаконкурсній програмі «Словацький фокус» демонструвалася стрічка «Словаччина 2.0», у якому Зора виступала співпродюсеркою.

Культурне стратегування та кіновиробництво – лише дві з багатьох ділянок, у яких працює мисткиня (за дужками, зокрема, лишилася її театральна діяльність ? як драматургині, режисерки, перекладачки). У минулі роки вона очолювала Національне агентство з культурних програмам ЄС, представляла Словаччину в Комітеті з питань культури у Раді ЄС, була віце-президентом Culture Action Europe, а нині є президентом Словацького Форуму креативних індустрій.

 У своїй блискучій лекції, організованій в рамках проекту «SPACES» Фундацією Центр Сучасного Мистецтва (CSM) за підтримки Культурної програми Східного партнерства ЄС, Зора Яурова поділилася із українською аудиторію досвідом керівництва двома дуже різними проектами. Перший – той, що «згори вниз» ? «Кошице – культурна столиця Европи 2013». Другий – «знизу вгору» ? це перетворення «мертвої» будівлі старого ринку у центрі Братислави на осердя культурного життя місцевої громади.

У нашій бесіді, що відбулася наступного дня після лекції, Зора із прекрасним знанням ситуації проводила аналогії між словацьким та українським культурними контекстами, ділилася особистим досвідом співпраці з мистецькими та урядовими інституціями. І, що найцінніше, – власним відчуттям сучасності, яку творити саме нам, тут і зараз.

Юлія Бентя: Зоро, під час лекції у Києві Ви розповідали про два масштабні проекти, пов’язані із формуванням (точніше, реформуванням) міського культурного простору. В обидвох ви були кураторкою. Наскільки ця робота, яку дуже важко вписати у будь-яку традиційну мистецьку спеціальність, збігається з Вашою базовою освітою та юнацькими планами на майбутнє?

Зора Яурова: Я закінчила Академію драматичного мистецтва у Братиславі як театральний режисер і кілька років працювала за фахом. Мені здається, що ситуація 1990-х років у Словаччині дуже подібна до ситуації в Україні зараз. Це був час, коли в країні нічого не працювало. Ми мали застарілу політичну систему і жахливого прем’єр-міністра. Мабуть, це був найгірший час для початку творчої кар’єри. Мистецтво нікому не було потрібне, бо ні у кого не було грошей… Навіть при бажанні щось зробити такої можливості не було. Одним з найпростіших варіантів було влаштуватися у державний театр. Другим – заробляти на життя чимось іншим, а з мистецтва зробити хобі.

Ю.Б.: Який шлях Ви тоді обрали для себе?

З.Я.: Вирішила продовжити навчання за кордоном і поїхала до Англії.

Ю.Б.: У той час це було просто зробити?

З.Я.: Це було непросто, але мені пощастило. Дуже корисно певний час пожити в країні, де політика є дієвою і де люди, які мають ідеї, можуть їх реалізувати. Мене прийняли до міжнародного навчального центру, який спеціалізувався на післядипломній освіті. Я одержала прекрасну нагоду побачити ситуацію у своїй країні ніби ззовні, з іншої точки зору.

За рік повернулася, а Словаччина лишилася тією ж самою. Тоді я вирішила: добре, мені не подобається система, тож я повинна щось із цим робити. Почала досліджувати культурну політику, що в Словаччині того часу було абсолютно новим (вважалося, що культура і політика не мають нічого спільного).

Пізніше мене взяли на роботу в Міністерство культури. Власне, я очолила агенцію при Міністерстві, яка працювала в рамках програми Європейського Союзу та опікувалася міжнародним культурним співробітництвом (на той час міжнародні проекти були для Словаччини новим явищем). Наступні кілька років була представником з питань культури Словаччини у Раді Європи. Вивчала, як працює культурна політика у різних європейських країнах, і згодом змогла реалізувати набутий досвід у Кошице, про що розповідала під час лекції. Звісно, не можна сказати, що я почала «займатися мистецтвом». І далеко не все мені вдавалося як політику. Але намагалася щось змінити…

Ю.Б.: Ми часто посилаємося на подібність проблем у посткомуністичних країнах, забуваючи про національну специфіку. Чим особливий словацький мистецький контекст?

З.Я.: Як на мене, він дуже подібний на український. Державна система керування культурою перейшла нам у спадок від радянських часів, її дуже важко подолати. Є сектор культури, який перебуває під юрисдикцією міністерства культури – театри, галереї, музеї. Є й те, що прийнято називати незалежним сектором.

Ю.Б.: Він дійсно ? незалежний?

З.Я.: Насправді – ні… Міністерство культури його також фінансово підтримує. Тому останні десять років ми намагаємося створити направду незалежні мистецькі інституції, у розробці яких я працювала як експерт. Щось на зразок кінофондів.

В останні десять років словацький  культурний простір розвивається дуже потужно. Маємо живе візуальне мистецтво, дуже багато малих, приватних галерей. Якщо говорити про театр, то тут головна перепона – мовне обмеження.

Ю.Б.: Усі театри країни грають словацькою мовою?

З.Я.: Не зовсім так. Існують два державні театри, в Комарно і Кошице, які ставлять вистави угорською мовою. Крім них, є один дуже специфічний, цікавий театр на сході Словаччини, який грає на русинській мові. У 90-х роках туди їхали видатні режисери, щоби поставити з акторами-аматорами сучасні п’єси. Це дуже цікавий феномен.

У Братиславі діє традиційний оперний театр, у якому співають кілька справжній світових зірок. Чимало австрійців приїздять до нас послухати оперу, бо порівняно з Віднем це набагато дешевше. Сучасна серйозна музика також активно розвивається. Маємо відомих композиторів, цікаві фестивальні проекти.

Ю.Б.: Ви маєте чималий досвід роботи у мистецьких інституціях Європейського Союзу, зокрема, під час реалізації тривалого проекту «Кошице – культурна столиця Європи». У що саме сьогодні ЄС готовий вкладати кошти?

З.Я.: Не зовсім коректно казати: «Європейський Союз дає гроші на культуру». Якщо раніше ЄС мав кілька масштабних культурних програм, то нині лишилася лише одна, яка об’єднала усі попередні. Культура не є компетенцією ЄС, це питання співпраці сусідніх країн. Втім, існують дотичні до культури території, які можуть бути підтримані європейськими грошима. Але все це непросто реалізувати, бо держава має прозвітувати про використані кошти. Зі свого досвіду можу сказати, що коли гроші доходять до певного уряду, там зазвичай питають, чи можна їх використати, наприклад, на будівництво доріг…

Ю.Б.: Наскільки помітна нині у Словаччині діяльність культурних центрів зарубіжних країн?

З.Я.: Кожна з цих інституцій має власну політику. У 90-х усі вони суттєво допомагали із просуванням сучасного мистецтва, особливо Фундація Джорджа Сороса. Після спілкування із колегами, які нині там працюють, я зрозуміла, що зараз їхня діяльність (і, відповідно, розподіл загального бюджету) зосереджена на таких країнах, як Україна, держави Кавказького регіону. Навіть словацькі бюджети Британської Ради і Гете-Інституту, діяльність яких й нині дуже активна, стали значно меншими, ніж були раніше. Це правильна політика, тому що допомагати треба тим, хто цього дійсно потребує.

Ю.Б.: Система культурного менеджменту якої країни здається Вам ідеальною або принаймні близькою до ідеалу?

З.Я.: Важко відповісти. Я довгий час вивчала британську систему. Вона дуже цікава, абсолютно унікальна, проте заснована на британській реальності, яка надто відрізняється від нашої та вашої. Британська система управління культурою побудована на диверсифікації та дуже строгих мистецьких радах. У Франції інша ситуація: там справді сильна підтримка держави, великі державні інвестиції в культуру. Але з нашим комуністичним минулим це проблематично, бо видається дуже «радянським». Скандинавський варіант (певний час мені довелося жити у Норвегії) – свого роду компроміс поміж двома цими системами, найближчий до наших реалій. Будь-яка система вас може надихати, але у побудові власної треба відштовхуватися від умов конкретної країни.

Ю.Б.: Нині в Україні розробляється стратегія культурного розвитку на майбутнє десятиліття. Чи існує подібна програма у Словаччині?

З.Я.: Словацьке міністерство якраз завершило створення такої стратегії. Можу сказати напевно лише одне: будь-яка стратегія, навіть недолуга, – це краще, ніж її відсутність. Принаймні тоді ви точно знаєте, що таке – погано.

Ю.Б.: Для Вас важливо особисто планувати власний робочий графік чи все-таки природніше перебувати у певних рамках?

З.Я.: Я ніколи не мала роботи «від дев’ятої до шостої» (сміється). Зараз продюсую кіно і водночас консультую кілька компаній у різних сферах. Як правило, це три-чотири проекти одночасно. Парадокс полягає в тому, що як би ти не планував все заздалегідь, кульмінація усіх твоїх проектів зазвичай припадає на один і той самий час. Кожна з робіт допомагає в іншій, доповнює твої знання, навички, коло спілкування.

Ю.Б.: У чому полягає Ваш особистий секрет успіху як культурного менеджера?

З.Я.: Мабуть, у намаганні завжди дивитися у майбутнє. Не думати про те, що я маю зараз, а про те, що буде потім. Нині, наприклад, мене дуже цікавить, як вплинуть на суспільство і мистецький контекст нові технології.

Думаю, що мій головний талант – це вміння народжувати ідеї, ініціювати проекти та поєднувати різних людей. Значно гірше мені дається щоденний, поточний менеджмент.

Багато людей у світі одночасно приходять до тих самих ідей, але не багатьом вдається їх реалізувати. Важлива не лише сутність, а й дизайн. Чому iPhone успішніший за своїх конкурентів? Тому що він чудово виглядає! Власне, чому звертаються саме до мене? Тому що я ? людина «прикордоння», яка однаково добре почувається у тих сферах, які зазвичай не перетинаються. Один мій товариш жартома каже: «Ти єдина мисткиня, яка знає Excel!». Звісно, це чиста метафора, але у ній щось є.

Ю.Б.: В Україні багато людей мого (й не тільки) покоління з різних причин залишили Батьківщину. Наскільки це актуально для Словаччини?

З.Я.: Одна з двох моїх сестер живе в Києві (до того десять років мешкала в Брюсселі), інша ? в Стокгольмі. У нашій родині я єдина, хто лишився в Братиславі, і це було свідоме рішення.

Думаю, у кожного в житті бувають моменти, коли хочеться залишити свою країну. Колись у Словаччині були дійсно важкі часи. Багато людей мого покоління, які тоді виїхали, досі живуть за кордоном. Але зараз чимало молодих людей хочуть перетворень і готові турбуватися про власну країну.

Зрештою, є й такі, які «частково» повернулися – через власні проекти на батьківщині.

Ю.Б.: Одна з численних проблем України – це гранична централізація суспільного і культурного життя. Як у цій ситуації можна допомогти малим містам?

З.Я.: У Словаччині те саме: і якість життя, й економічна ситуація у Братиславі інакші, ніж у інших містах і сілах (до речі, більша частина Словаччини – це саме сільська місцевість). Якщо обрати правильну стратегію, у малих містах набагато легше змінити атмосферу, аніж у великих. Наведу лише один приклад. Трнава, містечко на заході Словаччини, через упливовість католицької церкви завжди вважалося надто консервативним.

Зазвичай мерами у таких містах стають одіозні політики. Аж раптом нещодавно в Трнаві керівником міста обрали тридцятирічного гіпстера, який їздить на велосипеді і під час виборів мав лише один білборд. Десять років тому він був місцевим активістом ? юристом, який допомагав мешканцям боротися з владною корупцією. Для багатьох було цілковитою несподіванкою, що він переміг, здобувши абсолютну більшість голосів.

Ю.Б.: Що би Вам хотілося змінити у Словаччині у найближчому майбутньому?

Головна проблема Словаччини полягає у тому, і так було завжди, що вона ніколи не була незалежною, лише частиною імперії. Нами завжди хтось керував – угорці, чехи… Вони все вирішували, нам не треба було ні за що відповідати. Сьогодні Словаччина – дуже молода країна, якій всього 21 рік. Ми досі перебуваємо у пошуках власної ідентичності, і це займе ще певний час. Здобуття Словаччиною незалежності – це також парадокс, адже не було жодного всенародного референдуму, рішення прийняли два прем’єр-міністри. Нині про це мало хто згадує, але пересічні громадяни не надто підтримували розпад Чехословаччини.

Власне, моя мрія – щоби ми нарешті навчилися бути відповідальними за власну країну, за те місце, де живемо. Адже значно легше звинуватити когось у власних бідах, перекласти відповідальність за своє життя, а не спробувати щось зробити самотужки.

А що мене дійсно непокоїть – це макрополітичне протистояння Росії і західного світу. Через російську пропаганду велика кількість молодих людей у Словаччині, які не жили при комунізмі, загіпнотизовані дуже дивним різновидом панславізму. Звісно, у нас досі сильне безробіття, владна корупція і т.п. Але я сотні разів казала своїм друзям те, що повторю зараз. Так, життя важке, але все одно краще, аніж було будь-коли до того. Краще, ніж було десять років тому. Значно краще, ніж двадцять років тому. І зовсім не порівняти з тим, що ми мали тридцять років тому.

Інтерв’ю підготоване в рамках семінару культурної критики та репортажу “Культура 3.0“