За межами інфобульбашки: міжнародні контексти журналістики

У червні з ініціативи Korydor‘a відбувся дводенний семінар журналістів і журналісток, що цікавляться розвитком незалежних медіа, моделями існування нішевих видань, питаннями культурної політики європейських країн та впливом популістичних стратегій на культуру. Одна із дискусій була присвячена питанню медіа: як побудувати діалог у світі, де більше ніхто не слухає одне одного? Як бути з майбутнім, яке настало значно швидше, ніж ми передбачали, і скидається на антиутопію? На що спиратися в реальності, яка тримається на фейках, пропаганді та теоріях змови? Чим обмежені можливості неупереджених та відповідальних медіа? І чому наша пам’ять така коротка – адже всі ці питання європейські суспільства вже ставили собі раніше. Про ці питання говорили Інга Пилипчук ( N-Ost, Німеччина), Андра Матцал (Scena 9, Румунія), Давид Кравчик (Krytyka Polityczna, Польща) та Наталка Гуменюк (Громадське). 

Наталка Гуменюк: В темі нашої зустрічі бракує хіба що поняття «популізм», яке також нині дуже трендове. Ми спробуємо поглянути на міжнародний контекст цих понять і я додам, що для мене як українки з досвідом міжнародних репортажів очевидно: якщо в тебе якісь проблеми – заспокойся, це не кінець світу, адже десь поза Україною люди стикаються з такими ж проблемами, взяти хоча б типову боротьбу урядів із антикорупційними комітетами.

Я би почала розмову з питання поляризації суспільства, актуального для Польщі, Німеччини, України і, ймовірно, для Румунії також. Як ви працюєте з цим питанням у себе в країнах? Зазвичай у поляризації суспільства нині звинувачують соціальне медіа, праворадикалів чи лівих, завжди знаходиться крайній, відповідальний за те, що суспільство опиняється у вкрай непевному стані, коли люди воліють не обговорювати публічно певні проблеми чи дискутувати. Але от що цікаво, мейнстримні медіа також користаються з цього, вони здобувають таким чином нових підписників, популярність – Wall Street Journal, The New York Times також мають зиск із поляризації суспільства. Як даєте собі раду у ваших країнах і як говорите на ці теми?

Інга Пилипчук: Я живу й працюю в Німеччині, пишу для видання N-Ost – незалежної медіаорганізації.  Ми створюємо контент, але також займаємося розвитком міжнародної мережі журналістів. Нещодавно ми опублікували спецвипуск журналу, який так і називається –  «Поляризація», тож тема поляризації останніх п’ять років постійно була у полі нашої уваги, особливо у зв’язку з європейськими виборами. Хто з ким має говорити – це ключове питання для суспільства. І ми маємо усвідомлювати, що проблема не в тому, що праворадикали конфліктують із лівими, а в тому, що зникає центр як такий.

Давид Кравчик:  Думаю, поляризація сьогодні – це одне з так званих buzzwords. Неможливо нікого звинуватити в поляризації, саме слово означає, що ми маємо дві сторони, два погляди, дві історії, вони віддаляються, утворюючи порожній простір. І цей процес свідчить про те, що в суспільстві існує якась проблема. Хочу розвинути думку про винуватців і хто відповідальний: ми бачимо, що нині у всьому нібито винні праві популісти. Для мене очевидно, що це не так. Якщо говорити про Польщу, то на фанатських фейсбук-сторінках, що виступають проти уряду, рівень дегуманізації політичного опонента зашкалює. Кілька місяців тому в Польщі оприлюднили результати соціологічного дослідження про дистанцію між різними групами в суспільстві. Питання були на зразок таких: «Чи було би для вас проблемою, якби вашим сусідом був чорний (гей, ром тощо), чи якби ваша донька одружилася з людиною іншого кольору, оцініть за шкалою від 1 до 10». Виявилося, що люди, які на словах поділяють ліберальні погляди, менш толерантні і мали би з цим проблеми, ніж консерватори, які відкрито зазвичай підтримують уряд. Отже, це ширша проблема, ніж конкретні політичні погляди. На рівні громадян, які голосують і обирають собі депутатів, винних немає.

Справа також не в тому, що десь існують підступні злі люди, які прагнуть розколоти суспільство. Я думаю, що поляризація просто дешева й зручна річ. Як редактор і письменник я це добре розумію. Якби мені треба було написати авторську колонку, я би за годину написав різкий агресивний текст і отримав би гарні гроші. Це золоте джерело для редакцій, для медіа, яким потрібен контент: вони не мусять платити за мою подорож, моє перебування десь, щоб я міг розібратися в проблемі, вони просто сплатять податок і отримають швидкий легкостравний текст із моєю думкою. Авторські колонки як жанр поляризують суспільство значно більше, ніж репортажистика, яка покликана показувати життя, яким воно є. Щоби працювати над таким матеріалом, я мусив би довго вмовляти редакцію відпустити мене на тиждень-другий в подорож, оплатити моє відрядження, а також здійснити значно, значно складнішу роботу на місці, «в полях». Журналісти й редактори часто обирають найпростіший шлях «опіній», суб’єктивних думок, де можна назвати когось кретином і мудаком, що додасть кліків на сайт від людей, які поділяють думку автора. Тобто немає ніяких таємних лаштунків за темою поляризації, є дуже прості психологічні й економічні механізми.

Андра Матцал: Я працюю в румунському виданні «Сцена 9», яке пише про найважливіші ідеї, що побутують в культурі й суспільстві. Я також не думаю, що поляризація – це щось нове й незнане, але вважаю, що це той рівень розвитку суспільства, на якому ми ще не були. Завдяки соціальним мережам ми добре знаємо, що роблять наші сусіди, що вони думають, ми нарешті знаємо, які в сусіда політичні й релігійні погляди, як він ставиться до прав людини. Знати одне одного, чітко бачити погляди одне одного – це певною мірою несподіванка для нас, з якою складно впоратися. А нові технології змушують нас стикатися з цим невпинно. На мою думку, це лише етап, це не кінець дороги.

Водночас як журналістка я бачу конфлікт у кліканні, нині надзвичайно легко вразити, зачепити людей емоційно. Дедалі складніше виводити читачів на ґрунт раціональності й фактів, адже факти й цифри холодні, багато моїх колег застосовує тригери, які збурюють незадоволення, щоб отримувати більше реакцій, насправді ірраціональних. У нашому виданні ми намагаємося уникати такого контенту, який збурює чи викликає миттєву реакцію. Ми намагаємося створити іншу, усвідомлену перспективу, вийти за межі гри «чорне-біле».

Минулого року в Румунії релігійні кола почали публічну дискусію з представниками ЛГБТ спільнот щодо змін до конституції країни. Батьки почали конфліктувати з дітьми, що ті занадто прогресивні, віряни запекло сперечалися з тими, хто підтримує геїв. Інтернет кипів, всі втратили глузд. Що з цим робити медіа, залишатися поміж двох сторін, вважати одних хорошими, інших поганими, поділяти на жертву й ката? Ми поспілкувалися з хлопцем, який служив у православній церкві, який щиро вірив у бога, але при цьому був геєм. І на нього неодноразово нападали сусіди, однолітки, він намагався бути хорошою релігійною людиною. Але водночас не міг цього втілити, бо надміру фанатичні й агресивні віряни звинувачували його в гріхах.

Він постійно був у скрутному становищі, мусив обирати без вибору. Ми розповіли його історію, яка не є чорно-білою, його життя постраждало від поляризації, і читачі змогли це побачити. Вони змогли реагувати більш помірковано на проблему протистояння різних спільнот і побачили щось хороше і в геї, і в релігійній людині. Цей матеріал здобув одну з найпрестижніших премій з журналістики в Румунії і багато глибоких та цікавих коментарів.

Інга Пилипчук, Андра Матцал, Давид Кравчик

Наталка Гуменюк: Повертаючись до питання, хто з ким має говорити. Зазвичай в телестудію кличуть представника ЛГБТ, навпроти садять праворадикала, і очікують, що відбудеться плідна дискусія й з того народиться якась правда. Адже в такий самий спосіб політики проводять свої дебати. Але чи має така зустріч сенс? Чи, може, потрібно, щоби втаємничені експерти говорили з людьми, які «нічого не знають»? Може, час робити навпаки, щоб люди щось пояснювали експертам?

Інга Пилипчук: У Німеччині був такий проект у Дрездені, дуже цікавому місті з погляду поляризації спільнот. Там високий відсоток виборців, що голосують за праві партії. Технічний університет Дрездена організував у трамвайному вагоні простір, де політичні науковці й експерти й звичайні мешканці міста, які хотіли обговорити якісь питання, могли там зустрітися й поспілкуватися. Це цікавий підхід, тому що люди йшли в той вагончик не тому, що вони ліві чи праві, але тому, що їм було дуже цікаво.

Якщо ми просто зіштовхуємо дві протилежні позиції з чіткими поглядами, це завдасть лише стресу й аж ніяк не заохотить іншого до прийняття іншої позиції. Як на мене, важливіше сприяти зустрічі нерадикалізованих людей, збільшувати їхню кількість. Я теж думаю, що нинішня ситуація зі всеохопною агресією – це певний етап, у журналістиці вже були випадки, коли нові медіа вражали людей й вселяли відчуття незворотної катастрофи. Згадаймо експерименти режисера Орсона Велса, який здійснив радіопостановку «Війна світів», в результаті якої слухачі в паніці повірили, що на Землю вторглися марсіани. Вони не могли зрозуміти, що це просто новий жанр, а не документальний запис на радіо.

Інтернет уже далеко не новий простір комунікації, як і радіо свого часу, але в ньому народжуються нові способи, як вражати людей. Мене турбує те, що далеко не всі видавці Німеччини бачать смисл розвивати неклікабельні проекти, які працюють на суспільство, а не використовують його. Я спостерігаю, як змінюється контент у видання, коли воно переходить із паперу в цифру. Раніше весь контент створювався переважно для друкованої версії, тепер же видання готує все для онлайну. Це призвело до того, що тривала традиція «про» і «контра», двох позицій щодо якогось питання, скажімо,  санкцій проти Росії, в онлайні зникла. В паперовому виданні було нормально, що в одному випуску існують різні позиції, у двох текстах чи фоторепортажах вони ніби перебували в діалозі. Онлайн найкращий текст – радикальний текст, який не потребує діалогу з кимось. Редактори й видавці задоволені. Але це точка, в якій варто зупинитися й подумати, чи медіа існує саме для цього?

Давид Кравчик: Хто з ким має говорити? Медіа з людьми, бо його сутність – медіація. Двоє протилежних героїв у студії вчинять сварку, що лише розважить глядача. Як на мене, то вже краще дивитися бокс, де по-чесному борються суто заради розваги. Я не думаю, що споживач медіа, глядач і читач, прокидається вранці з думкою, де б це подивитися на бійку між геями й релігійними фанатиками, вони просто хочуть більше знати про цей конфлікт. І це нормальне людське бажання – цікавитися конфліктами. Завдання ж медіа в тому, щоби знайти спосіб, як говорити про нього достойно й адекватно. Можна припустити, що люди завжди прагнутимуть драми, комедії, трагедії Шекспіра, і таких героїв, як у фільмах, знятих за коміксами, коли є протагоніст, його ворог і конфлікт між ними. І от наприкінці хтось із них перемагає й ми маємо результат. Це базова рамка для всіх історій, які ми любимо читати й дивитися. Я просто вірю, що глядача можна захопити історією про реальних людей з реальними мотиваціями, і чому вони опинилися там, де вони є. Зараз же ми на найпростішому рівні, коли коротко пояснюємо свою думку, за 10 хвилин ефір закінчився і ми йдемо додому, а глядачі залишаються накручені. В той час як у конфліктних історіях можна вправлятися в зовсім інших жанрах і форматах журналістики, і це принесе більше користі суспільству.        

Андра Матцал: Зрозуміло, що треба розмовляти з усіма сторонами конфліктів, але тримати в голові те, як саме ми будемо розмовляти і про що. В Румунії є відомий телеканал, щовечора вони транслюють один і той самий наратив проти прогресивних лібералів. Вони створили чіткий образ ворога румунського суспільства, втіленням його є Джордж Сорос. Якось відбувся черговий протест, коли на вулиці вийшли тисячі людей, багато хто з них був зі своїм собакою. І телеканал розповідав, що цих собак і господарів спонсорував Сорос, за кожного песика заплатив по 10 євро. Вони називають усіх лівих сексуальними марксистами, вони вбачають у всьому конспірологію. Але водночас ліберали намагаються змальовувати людей, з якими вони не погоджуються, як карикатуру, як диявола. Тобто реальність з обох боків дуже швидко й ефективно спотворюється. Ми маємо бути дуже відповідальними до того, як ми говоримо про суспільство. Особливо на тлі тисяч фейкових сайтів та екаунтів, які засмічують інфопростір.   

Є такий проект в Румунії, називається «Радикальна амбасада». Вони запитують праворадикалів не про дії, а про мотиви, що їх спонукає до висловлювань і дій. І під їхніми матеріалами доволі часто є цікаві коментарі, без мови ненависті. Це такий собі інший медіаспосіб говорити про реальність, не спотворюючи її.                      

Давид Кравчик:  Або згадаймо онлайн-субкультуру, яка називається incels (від мимовільний целібат – ред.), сексуально фрустровані чоловіки, які не можуть вести здорове життя, і вони по 12 годин на день проводять на форумах і різноманітних сайтах, де пишуть ненависницькі, мізогінні коментарі проти жінок. Звісно, це чіткий ворог фемінізму, але цікаво знати, як формується така спільнота, як до такого життя доходить пересічний мешканець якої-небудь Алабами, для якого хейтспіч проти жінок стає смислом життя.

Наталка Гуменюк: У розмовах про ці проблеми ми не можемо оминути теми соціальних медіа та інфобульбашки. Всі ми пройшли еволюцію поглядів на соцмедіа, від захоплення й неймовірних очікувань якогось прориву до свободи й демократії. І, як зазвичай стається, хтось неприємний тобі починає використовувати цей медіум теж, і стає в цьому дуже успішним. І тоді ми маємо тривалі дискусії про шкоду гугл-алгоритмів, фейсбучні обмеження, бульбашки тощо. Але справа в тому, що інфобульбашки існували завжди, лишень за інших обставин. Як нам вийти з цього режиму відчаю, і чи всі можливості медіа ми справді використовуємо?

Інга Пилипчук: У Німеччині відбувалися парламентські вибори в травні, і незадовго до того в ютюбі з’явилося відео одного юнака, який на молодіжному сленгу пояснив, чому партія християнських демократів мудаки, і відео стало вірусним. І партія насправді втратила чимало голосів через цю кампанію. Всі дискутували, як цьому хлопцю вдалося таке зробити, чому відео стало таким успішним. Але найважливішою була реакція представників партії, це була катастрофа. Вони надто довго мовчали, потім опублікували недолугу заяву, вони взагалі не були готові опонувати такій критиці. Інфобульбашки – не лише про фейкові новини, вони також про інші форми критики. Відтоді партії зрозуміли, що не можуть ігнорувати цю іншу реальність, до якої вони не звикли.

Андра Матцал: Думаю, технології сьогодні дещо переоцінені. У багатьох журналістів є така ілюзія, що інтернет – найдоступніший спосіб для всіх отримати інформацію. Я живу за містом і там зовсім інша реальність, люди в очі не бачили смартфонів і сайтів, з яких зазвичай починають свій день городяни. Ми в певному смислі ближчі до мешканців Нью-Йорка, які читають ті самі статті на англомовних сайтах, що й ми, ніж до власних співгромадян, з якими ділимо один приміський автобус щодня. Ми відчужені від тих, хто не має привілею доступу до інформації, і варто про це пам’ятати. Інтернет поєднує людей, але водночас не дає нам достукатися до людей, яким насправді були би корисні й цікаві наші тексти. Наші матеріали циркулюють серед заможних освічених людей, яким малоцікаві проблеми бідного населення, а не серед тих, про кого пишуться ці самі статті. Можливо, нам варто більше виходити в народ і залишати свої офіси частіше, щоб подолати прірву між різними соціальними групами. Бо добування інформації зосереджується дедалі більше на гугленні й копіпейсті, в той час як все найцікавіше живе за дверима. Тож питання в балансі, як ми можемо використовувати цифрову інформацію і польову роботу, зустрічаючись із людьми, громадами, слухаючи їх наживо.

Давид Кравчик: Я не активіст і не політик, моя мета як журналіста – подолати полярність в суспільстві, і я зовсім не бачу, як соціальні медіа можуть цьому зарадити. Це в самій природі цього раку, цього наркотику, яким є фейсбук, інстаграм і твітер. Вони всі працюють на емоційний відгук читача. На Нетфліксі зараз іде чудовий серіал «Як швидко продавати наркотики», у якому цікаво порівнюються наркотики й інстаграм. Ну то моя порада така: не користуйтеся фейсбуком чи інстаграмом, краще вже закиньтеся наркотиком напряму, так буде чесніше (сміється).

Наталка Гуменюк: Втім, ми не можемо ігнорувати факт, що медіа йде туди, де перебуває їхній потенційний читач. А він живе саме там, в інстаграмі та фейсбуці. Люди, які нам дуже потрібні в робочих питаннях, теж усі там. Хотіла б я стерти свою сторінку, але це дуже складно.

Андра Матцал: Це так фруструє, коли ти протягом шести місяців працюєш над складною темою, як от антиаборційні програми уряду, а в цей час з’являється якесь вірусне відео, яке поглинає увагу всіх користувачів. Ліворуч буде висіти стаття про людей, які гинуть в Сирії, праворуч пухнастий котик, і ти сама клікаєш на котика, і все, ти не можеш протистояти котику. Як журналістка ти маєш робити дедалі більше для того, щоб твій контент потрапляв до людей. Ти і авторка, і організаторка, і медіаменеджерка, і ще сто інших ролей, які не мають стосунку до журналістики, лише для того, щоб прокласти собі шлях до читача. Я лише сподіваюся, що колись витрачатиму на це менше зусиль.

Давид Кравчик: З приходом інтернету всі думали, що музична індустрія помре. Уже ніхто не купує CD i DVD, люди просто завантажують собі музику з Napster чи піратських сайтів. Тоді музичні продюсери зметикували: ок, ми не можемо гнатися за піратами, ми зробимо доступ до музики дуже і дуже дешевим, так щоб люди могли слухати все онлайн, але також сфокусуємося на живих концертах, на справжньому життєвому досвіді, який може отримати слухач, і зробимо гроші на цьому виді діяльності. Як це спроектувати на журналістику? Нещодавно в Польщі відбулися вибори. І редакційна рада говорила про те, що всі редакції висвітлюють ніч виборів, роблять марафони. Але вони всі розміщені десь на 15 поверсі офісного центру й ніхто не спускається до людей. «Давайте будемо дивитися ніч виборів у реальному просторі з нашими читачами й ком’юніті». І читачі прийшли, це була чудова ніч. Видання не лише продає статті. Воно звертається до читача із запитами й пропозиціями. Це, до речі, добре використовують праворадикальні медіа Польщі, фундаменталістські католицькі видання. І вони сформували цілі спільноти навколо себе, дискусійні клуби, активістів і волонтерів, які ідентифікують себе із цими виданнями. Можливо, це один зі шляхів оминати наркотичні соцмережі.

Наталка Гуменюк: Ми в Україні вже п’ять років маємо справу з фейковими новинами й ресурсами і, мабуть, як ніхто інший маємо досвід роботи в таких умовах. Дехто навіть у запалі інформаційної боротьби сам поширює фейки, які більше пасують до його ідеологічної позиції. Ми постійно говоримо про те, як важливо вчити людей розпізнавати фейки й боротися з ними. Як у ваших країнах стоїть це питання? Повертаємося до основ журналістики – елементарної перевірки фактів і припиняємо драматизувати цю тему?

Інга Пилипчук: В Німеччині це була гаряча тема в 2015 році, потім була міжнародна конференція з цієї теми в Києві в 2017 році. І вже тоді були такі розмови «А це справді та тема, про яку ми досі мусимо говорити?..» Мені здається, що всі спеціальні ініціативи в Німеччині, започатковані для протистояння фейковим новинам, виявилися безглуздими. Фейки наскільки швидкі, що нема смислу гнатися за ними, щоби спростувати. Єдиний метод – вироблення адекватного правдивого контенту. І тут я повертаюся до проблеми можливих учасників діалогу: якби мене попросили поспілкуватися з журналістами Russia Today, виробниками фейків, то я не готова цього робити.

Андра Матцал: Румунія – заповідник фейкових новин. Типова новина – це якби в Румунії геї могли одружуватися з геями, то ми перетворилися б на Канаду, де геї одружуються зі скелями чи тваринами! І ілюструють це картинкою чоловіка, який обіймає песика. Так формується образ розпусного Заходу. Тема антикорупції, антивакцинації дуже багата на фейки. Думаю, що уроки медіаграмотності потрібні зі школи, це навчання тому, як давати собі раду в інформаційному морі. Особливо в країнах, де були тоталітарні режими, де люди звикли до одного джерела інформації, і потім перейшли в цей шалений світ цифрових технологій, де немає чітких ієрархій. Нові покоління сприймають це вже як належне і можуть не розпізнавати небезпеку. Ми мусимо навчатися базових правил безпеки, як вчимося нової мови.

Давид Кравчик: Фейки походять із двох джерел – від серйозних політичних замовників і з простого бажання заробити на увазі аудиторії. Питання не в тому, наскільки це погано (всі розуміють, що погано), питання – хто має боротися з цим? І це непросте питання. Держава має взяти на себе ці функції, активісти, НГО? Великі гравці інфоринку Гугл і Фейсбук мають платити за це? В кожному з цих випадків постане питання незалежності. Найбільш проблемно тут виглядає держава, бо в неї найбільше спокус самій продукувати альтернативні фейки, зате вона робитиме це ефективно. У Польщі всі найбільші медіа мають у своїй структурі підрозділ, який займається пошуком і спростуванням фейкових новин. Але найбільша проблема залишається завжди: фейки атакують звідусіль і часу та зусиль на їхнє дослідження немає. Зі свого досвіду скажу: ніхто ніколи не верифікував мої історії в редакціях, для яких я пишу. Не кажу, що я хоч колись писав неправду, але мені би хотілося, щоб хтось у редакції зробив пару дзвінків і перевірив факти і героїв, чи вони справді зустрічалися зі мною і говорили те, що написано в тексі. Це була би хороша практика і високий стандарт – давати до статті список імен, цифр, посилань і контактів для перевірки редактором чи факт-чекером.          

Проект резиденцій культурної журналістики «Culture Mirrors» реалізується за підтримки програми Culture Bridges, що фінансується Європейським Союзом та здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC — Мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.