Анна Нейстат: “Не притлумлюйте в собі людське”

Анна Нейстат – старша директорка з розслідувань Amnesty International. Анна – провідна експертка з питань прав людини, має 20-річний досвід роботи в правозахисній сфері. Провела понад 60 розслідувань у різних країнах світу – Афганістані, Чечні, Китаї, Кенії, Сирії, Україні. Закінчила Гарвардську школу права. Під час лекції, організованої ОБСЄ та посольством Великобританії в Україні, Анна поділилася своїм досвідом правозахисниці та журналістки й дала кілька порад тим, хто висвітлює конфліктні питання. 

Моя правозахисна діяльність почалася з війни в Чечні, тому я ніколи не відчувала лояльності до влади Росії, в мене не було внутрішнього конфлікту між позиціями громадянки й правозахисниці. Але для моїх колег із Грузії чи України ці питання можуть виявитися значно складнішими.

Я вирішила проглянути принципи, які нині містяться в різних посібниках та кодексах журналістики. І спробувала на їхній основі сформулювати низку своїх практичних порад, якими я користуюся в реальній роботі. Проблема полягає в прихованих суперечностях, які містяться в загальновідомих принципах журналістської етики. Наприклад, найпростіше залізне правило будь-якого журналіста чи правозахисника – не брати й не давати хабарів. Так само неприпустимо платити за інформацію. Здавалося б, цілком очевидне правило. А чи пропонували вам колись під час роботи вино, вечерю? Коли ви працюєте в зоні конфлікту, цілком можливо, що вам пропонуватимуть усілякі маленькі пригощання від свідка. У 2008 році під час війни в Грузії нам було вкрай важко відмовлятися від цілих відер персиків, слив і вина. Коли ми працювали в Чечні, всі чудово знали, що проїзд через блокпост «Кавказ» коштував 50 рублів. В цій ситуації ви або заплатите хабара військовим і проїдете, або не заплатите й не зробите свою роботу.

А чи можемо ми оплатити дорогу для важливого свідка? Чи нагодуємо ми його, якщо він зголоднів, і чи дамо йому необхідні ліки? Для мене в більшості випадків це не є проблемою – так, для мене це етично. Більш того, колись у Непалі ми купили для родини корову. Тому що корова нам нічого не коштувала, а родина без неї помирала від голоду.

Чесність та об’єктивність. Йдеться про те, що ми не маємо права спотворювати факти. Але чи може журналіст бути цілковито об’єктивним і що означає «встановити всю правду»? Скільки свідків однієї події потрібно опитати, щоби бути певними – ця інформація правдива? На жаль, під час військового конфлікту правда кожної сторони – агресора, жертви й сторонніх свідків буде дуже різною. Особисто я керуюся важливим принципом: хоча б на короткий час варто поставити себе на місце вашого реального чи потенційного опонента й спробувати подивитися на ситуацію його очима. Це є частиною правозахисної методології, і я завжди наполягаю, що крім робочої дослідницької версії слід уявити собі «альтернативний наратив». Тільки так ви зможете докопатися до деталей справи, які зможуть підтвердити вашу версію й озброїти вас достатніми й переконливими фактами.

Правда й гуманізм. Звучить амбіційно, але наскільки сповідування гуманістичних ідеалів стосується журналістики, якщо її завдання – чесно розповісти про те, що відбувається? Якщо говорити про принцип «не нашкодь», я би хотіла згадати критичні ситуації, коли слово може вбивати. Під час війни в Грузії однією з активних сторін конфлікту виступали підвенноосетинські загони добровольців. Ми працювали в двох групах і намагалися висвітлити конфлікт якомога повніше, спілкувалися в тому числі й з південноосетинськими військовими. В певний момент мені трапився, як мені тоді здалося,  доволі адекватний чоловік і мені по-людськи було важливо його запитати: «Ок, Грузія ваш ворог, але коли ви воюєте в грузинському селі, де залишилися лише старі люди, навіщо ви їх убиваєте?» Я отримала відповідь: «А ви що, не знаєте, скільки наших вони загубили? «Перший канал» передав – 2400 людей!» Я також знала цю цифру – 42 офіційно загиблих у місцевій лікарні. Але для людей інформація з російського медіа була приводом для дії. Згадаймо також історію, коли радіостанція в Руанді практично брала участь й закликала до геноциду. Сьогодні все це потроєно завдяки соціальним мережам – для провокування такого злочину вже не потрібен «Перший канал», достатньо одного запису в твітері, щоби люди взялися до зброї.

Давайте не забувати про повагу до людини. Навіть п’яної, адже на війні п’ють значно більше. Знімати взуття, заходячи в дім, тиснути чи не тиснути руку, дивитися в очі чи уникати погляду. Знання культури та її кодів абсолютно необхідне. В деяких країнах, де мені доводилося працювати, культурні коди були для мене зовсім неочевидними. В певний момент я вирішила, що найбільш надійний спосіб не помилитися – уникати контактів і жестів. Потім я приїхала в Ізраїль в 2006 році під час війни з Ліваном й інтерв’ювала ізраїльтян, які потрапили під обстріли Хезболли. І зрештою і мій перекладач прошепотів на вухо: «Візьми її за руку, обійми її». Я зрозуміла, що це був дуже доречний момент. Не варто боятися ставити питання місцевим перекладачам чи фіксерам, які завжди вам допоможуть зрозуміти культурні коди.

Анна Нейстат, кадр із документального фільму «E-Team». E-Team – група з надзвичайних ситуацій правозахисної організації Human Rights Watch.

Кому й що ми винні як журналісти чи правозахисники? Де починаються і закінчуються наші професійні обов’язки? Я часто чую пораду від колег-правозахисників: «Не давай обіцянок». Єдине, що ми можемо зробити – зібрати інформацію й донести її до широкої аудиторії. Я займаюся правозахисною діяльністю майже 20 років, і правда – це саме те, чого від нас чекають і хочуть. Молоді слідчі часто мене запитують: «А що, коли люди проситимуть у вас грошей чи допомоги?» Інколи так буває. Але мене вражає, що для більшості наших свідків надзвичайно важливою є наша роль у донесенні правди, і вони готові розповідати про найстрашніші речі. Але мені здається, що ми як журналісти чи правозахисники можемо робити щось іще, окрім професійного обов’язку. Я намагаюся подумати, чим іще я можу зарадити людині. Це може бути юридична порада, як задокументувати злочин, щоби згодом звернутися до Європейського суду. Це контакти, інформація про організації, які можуть допомогти далі. Для мене це важливий етичний принцип – подумати заздалегідь про те, що ви ще можете зробити, окрім як поставити журналістські питання людині.

Найгірше питання, яке можна уявити в критичній для співрозмовника ситуації – «Ну і як ви себе почуваєте?» Уявіть бомбардування, руїни, лікарню, поранених й загиблих родичів, і мікрофон в обличчя. Мені здається, жодна людина не заслуговує на таке питання. Так, ми щодня розпитуємо людей про найболючіше, вони говорять про травматичні ситуації. Але ми до цього підходимо з іншим інструментарієм. Бо «Що ви відчуваєте?» записують лише для рядка в репортажі. Те саме стосується фотозйомки в палаті з пораненими. З камерою в руках важливо зробити паузу, під час якої ви зрозумієте, чи хоче людина, щоб її знімали в такому вигляді.

Розпитувати людей, які зазнали катувань, у яких спалили родичів і все село – це наша робота правозахисників. Як зменшити біль від таких розмов? Варто уникати редраматизації – нанесення повторної травми під час інтерв’ю. Деякі питання не є безпечними і можуть мати зворотний ефект. Так, іноді люди готові розповідати про травми, і для багатьох розмова з журналістом чи правозахисником стає катарсисом. Але в більшості випадків це повторне переживання травми. Найбільша травма для людини – це втрата контролю. Саме тому потрібно на якийсь час передати співрозмовнику контроль над розмовою, щоб він міг зупинитися тоді, коли захоче. Закінчити інтерв’ю варто так, щоб людина відчула себе людиною, а не жертвою порушення прав людини. Наприкінці розмови потрібно повернути людині людське, поговорити про реальність – футбол, улюблене кафе тощо. Наприклад, один зі способів розслабити травмовану дитину під час розмови – запропонувати дитині вигадати ім’я, яким її назвуть у цій публікації.

Якою б небезпечною для вас не була ситуація, ризик для тих, із ким ви говорите, набагато більший. Одне життя людини – важливе. Тому робота журналіста – це не лише теорія, намагайтеся не притлумлювати в собі людське. Ми зобов’язані цікавитися безпекою всіх, хто нам допомагав, ми мусимо вчасно зупинити своє розслідування чи репортаж, вчасно згорнути свою присутність у конфліктній зоні. Жодна інформація не варта чужого життя. Потрібно розуміти, для чого ви працюєте в конфліктній зоні? Чому ваш репортаж такий важливий, що ви травмуєте людей питаннями? Наскільки це взагалі про правду і про людей? Можливо, ця історія лише про вас? Ці питання корисно ставити собі, щоб зрозуміти, куди вказує ваш внутрішній професійний компас.

У тому, чим ми займаємося, важлива довгостроковість результатів. Мені подобається вислів «Погані хлопці не повинні перемагати». Справедливий суд може прийти через 10-17 років. Я вважаю, що розповідати про суд над колишніми тиранами дуже корисно, бо це – попередження нинішнім злочинцям. Якщо в суспільстві немає ідеї про відповідальність, яка має наступити за порушення прав людини, тоді немає смислу говорити про припинення війни.