Docudays UA: по той бік життя

Три фільми з програми кінофестивалю Docudays UA римуються один з одним. «Хороша смерть» розповідає про добровільний відхід з життя, «Заморожена надія» — про кріоконсервацію, і «Чорна діра» — про попередні інкарнації. Так чи інакше, всі три режисери мають справу з самою таємничою і табуйованою темою — темою смерті.

«Хороша смерть» перекладається на грецьку як «евтаназія». Термін був уперше використаний Френсісом Беконом в XVI столітті для визначення «легкої смерті». Героїня однойменного фільму 72-річна Жанетт розбита м’язовою дистрофією. Вона пересувається по будинку і двору на милицях, хоча обличчя цієї жінки ще зовсім не старе і гарне. У неї розкішний будинок і сад. Але все це вона скоро втратить, бо сама так вирішила. З Великобританії, де вона живе і де евтаназія заборонена, вона поїде до Швейцарії. Дочка Бріджит спробує відмовити її, але це тільки розсердить Жанетт. Геть благання. А ось син Саймон з легким серцем відпускає матір: він знає, що його чекає, можливо, те ж саме. Зараз його хода вже трохи атрофувалась, а м’язова дистрофія — хвороба спадкова (мати Жанетт довго і болісно помирала від неї).

Режисер Томаш Крупа — документаліст не надто досвідчений. Перший його фільм «Випускники» був присвячений колишнім студентам вузів, що влаштовують власне життя. У 2015 він зняв серію для чеського телесеріалу «13 палата», в якій йшлося про одного зі словацьких політиків. Знявши «Хорошу смерть», Крупа зірвав джек-пот у себе на батьківщині. Після великого прокату фільм показали на телебаченні і в Словаччині, і в Чехії. Фільм не драматизує смерть, мимохіть говорить про моральність евтаназії (устами лікарки-асистентки), а більше розповідає про силу волі цієї літньої жінки, в будинку якої до сивих скронь стоять її оголені фото.

Ще пару місяців тому можна було сказати, що «Хороша смерть» по-справжньому закриває всі теми цьогорічного кінофестивалю, підбиваючи жирну риску. У певних обставинах людина вільна сам вибирати, коли їй піти з життя. Евтаназія ­— ліберальне право, до якого в Україні ще не доросло суспільство і законодавство. Тут, напевно, варто навести історичну ремарку. До початку Другої світової війни ідея евтаназії була поширена в низці європейських країн. У той час евтаназія і євгеніка були популярними в медичних колах, однак дії нацистів, такі як програма умертвіння Т-4, надовго дискредитували ці ідеї. Не секрет, що Зигмунд Фройд застосував евтаназію. Причиною стала невиліковна форма раку порожнини рота. За допомогою доктора Шура він пішов із життя в своєму лондонському будинку 23 вересня 1939 роки (переживши 31 операцію з видалення пухлин).

В наші дні евтаназія дозволена в Нідерландах, Бельгії, Швейцарії, деяких штатах США. У Німеччині в лютому цього року дозволили пасивну евтаназію — навмисне припинення медиками підтримувальної терапії. Активна ж евтаназія — введення помираючому смертельної ін’єкції — там як і раніше заборонена. Саме таку, останню в своєму житті процедуру проходить героїня фільму Крупи Жанетт.

Зараз ми живемо в розпал пандемії, коли на коронавірус у світі захворіло вже три мільйони осіб. Ця нова хвороба, як відомо, викликає запалення легенів, і хвору людину часто рятують за допомогою апаратів ШВЛ. Очевидці кажуть, ШВЛ-терапія болісна і тяжка, проте багато хто вже вилікувався і дякує долі за те, що переміг хворобу. Чи зміниться в нових умовах життя ставлення до евтаназії? Можливо, знайдуться ті, хто скаже, що це не зовсім етичний крок — позбавляти себе життя штучно, в той час як новий вірус забирає тисячі життів тих людей, які ще хотіли б пожити. Проте як і раніше залишаться невиліковно хворі, наприклад, на рак, які в праві полегшити собі неминучий відхід із життя.

Якраз про рідкісну ракову пухлину йдеться у стрічці «Заморожена надія». Дворічна дівчинка з Бангкока на ім’я Айнц (що в Японії і Китаї означає «любов») раптово впадає в кому. Її хвороба виявляється невиліковною. Після її смерті батьки вирішують застосувати процес кріоконсервації, заморозку тіла в американській лабораторії. Так Айнц стає наймолодшою ??людиною у світі, яку кріоконсервували — дякуючи науковій підкутості родини. Батько Айнц досліджує лазерні технології, він вірить у можливість для своєї доньки відродитися в регенерованому тілі. У той же самий час сім’я зазнає публічних гонінь у Таїланді через ситуацію, що склалася: багато хто говорить, що батьки не дали своїй дитині спокійно померти, як того хотів Бог.

Це повнометражний дебют тайсько-американської режисерки Пайлін Ведель, яка співпрацює з міжнародними каналами на зразок Al Jazeera English і National Geographic. Фільм починається сценою з акваріумними рибками, яких врятувала заморозка. Дивним чином такий початок відсилає до опублікованого в журналі «Нью-Йоркер» у 2011 році оповідання «Акваріум» Олександра Хемона, в якому йшлося про хвору на рак маленьку дочку автора — Ізабель. Хемон, день за днем, описує страждання своєї родини, а також перебіг хвороби дитини. В кінці Ізабель помирає, а сім’я відчуває себе як ніби в акваріумі. Спадає на думку: якби Хемон знав про кріоконсервацію, чи скористався б він цим методом?

До речі, про термін: кріоконсервація (від грец. «холод» і лат. «зберігаю») — низькотемпературне зберігання живих біологічних об’єктів з можливістю відновлення їх біологічних функцій після розморожування. Як повідомляють наукові джерела, випадків успішної кріоконсервації теплокровних тварин (в тому числі людини) до сих пір не зафіксовано. Заморожені тварини і птахи не виживають, що вже говорити про людину? Однак у фільмі ми бачимо, як процес кріоконсервації згуртував всю сім’ю і дав усім надію, з якої з’явилося маленьке диво — нове життя, новонароджена дочка, один-в-один схожа на Айнц. Дитину назвали Айнц Айнц, хоча батьки і не вірять в реінкарнацію.

А ось герої стрічки «Чорна діра» займаються саме тим, що в стані глибокого гіпнозу досліджують свою підсвідомість на предмет пам’яті про минулі життя. Допомагає увійти в гіпнотичний стан терапевтка з Калькутти Трупті Джаїн. Таким чином вона намагається вилікувати травми, до яких її пацієнти схильні нині. Одній дівчині здається, що вона була харизматичним чоловіком у капелюсі. Інша докладно описує, як стала учасницею теракту. Особи піддослідних жінок фіксує камера, здається, що вони описують свої сновидіння, що ріднить «Чорну діру» з іншим, не менш дивним фільмом про медитативний транс і розмови уві сні — «Сомнілоги».

Режисери «Чорної діри» Емманюель Грімо і Арно Дее — французи. Перший —  антрополог, багато років прожив в Індії, другий – журналіст і літературний критик. Паралельно гіпнотичним сценам в їх фільмі показані також кадри, в яких мисливці за привидами досліджують різні сумнівні об’єкти на предмет знаходження в них духів. Сучасна історія підкріплена невигаданим спогадом з минулого. У ніч на 21 червня 1756 року в камеру площею 26,55 кв. м у форті Вільям в Калькутті, взятому військами Сіраджа уд-Даул, посадили 143 людини. Половина з них були британськими полоненими, половина – місцеві, що потрапили під гарячу руку. Вранці з тюремної камери вийшли тільки 23 людини. Решта померли в тисняві. Це стало приводом для того, щоб Великобританія захопила спочатку Калькутту, потім Бенгалію, а потім і Індію.

Таким ось химерним чином Грімо і Дее працюють з образністю та вибірковістю пам’яті нації, яка була раніше колонією. І хоча є якась іронія в тому, що про колоніалізм британців у Індії говорять французи (чому не про Алжир або Марокко?), все ж знайти своє колишнє «я» в глибинах колективної пам’яті належить зараз будь-якому народові, хоч би й українцям.