Георг Жено: Нова функція театру – дати простір новим досвідам

У невеликому залі театру «Дах» темно, лише по стінах ковзають холодні плями світла – у кожного з акторів і акторок, які розмістилися по колу вздовж стін, у руках ліхтарик. Промінь світла зупиняється на одній із них, і хлопчик-підліток уголос пригадує, як уперше полетів з мопеда. Світло перебігає в інший кут залу, і тепер вже дівчина розповідає про обстріли в рідному місті й те, як коханого вбили на війні. Усього таких історій дванадцять. Із них складається «Миколаївка» – документальна вистава української драматургині Наталії Ворожбит і німецького режисера Георга Жено. Вони поїхали у невелике однойменне містечко разом із волонтерами організації «Новий Донбас» взимку цього року і працювали з учнями місцевої школи. Це спілкування перетворилося на спектакль, який показали у Львові й нещодавно у Києві – на «Гогольфесті». Щоправда, на звичну виставу, навіть такого штибу, як, скажімо, документальні «Щоденники Майдану», яка йде у київському театрі Івана Франка, «Миколаївка» не схожа. Її героями стали самі діти, а об’єктом – травма, яку вони проговорюють: часом повністю занурюючись у неї, а часом – що наймоторошніше – намагаючись максимально відмежуватися.

Ще далі від постановки відійшли «Переселенці» – ще один український проект Георга Жено. Кількість утікачів від війни в Україні сягає позначки півтора мільйона, і цю цифру важливо зробити видимою, пояснює режисер. За прикладом берлінського Театру Горького, який активно працює з мігрантами, Жено запроваджує в Києві «Театр переселенців» у центрі «Дія», що на студії Довженка. Це будуть серії вистав за участі переселенців – а радше терапевтичні сесії, де глядач стає учасником і де художня форма, через яку можна відгородитися від чужого болю, зведена до мінімуму. «Театр» має відкритись наприкінці жовтня. Разом із Жено там працюватимуть українські драматурги, режисери та психологи. Окрім того, створять сайт, де опублікують історії переселенців.

Георг Жено сім років керував Театром Йозефа Бойса та був одним із засновників «Театру.doc» у Москві. Сучасний театр – це і є психотерапія, переконаний він. «Коридору» Жено розповідає про хірургічну точність роботи режисера, російські страхи і травму, яка перетворюється на силу.

“Миколаївка”. Автори: Олексій Карачинський (психотерапевт), Георг Жено (режисер) і Наталя Ворожбит (драматургиня).

ГЕОРГ ЖЕНО

У 2003 році я зробив свою першу постановку в Україні – вона й досі йде в Театрі Лесі Українки. Потім була ще одна, і ще, і врешті-решт, у мене з’явилося тут багато зв’язків. Коли почався Майдан, я керував невеликим театром у Софії. Актори постійно розпитували мене, що відбувається в Києві. Того часу болгарське суспільство також намагалося протестувати проти корупційної влади, здійснити переворот. Але цього не вдалося зробити, і вони з великими заздрощами спостерігали за українськими подіями. Була ідея зробити виставу про те, чого можна навчитися в українців. Але я зміг звільнитися лише у грудні 2014 року, коли вже тривала війна. Наталія Ворожбит, з якою я товаришую ще з часів створення «Театру.doc», запросила мене поїхати на Донбас із групою волонтерів.

Я закрив Театр Бойса у 2013 році, коли в Росії запровадили закон, за яким усі недержавні організації, що фінансуються з-за кордону, було оголошено іноземними агентами. Театр би не вижив. Я виїхав із прагматичних причин, але тоді вже можна було передбачити, що станеться далі. Зараз у Росії дійсно страшно. Так, я вільний режисер, я міг би працювати там, але жити – не можу і не хочу. Адже я висловлююсь певним небажаним чином. Страшно – наприклад, Марину Вроду, яка відкрито підтримала Олега Сенцова, хотіли заарештувати. Є такі бійці, як Єлєна Грьоміна (зановниця і режисерка «Театру.doc» – ред.), наприклад, але їх мало.

Поїздка на Донбас сильно вплинула на моє життя. Я навіть зробив окремий фільм про те, як вона мене змінила – «Страх в Україні». Бо я ніколи раніше не бачив, щоб люди так підтримували і допомагали одне одному. Чому війна пробуджує найгірші і водночас найкращі якості в нас? Насправді ця країна тримається на самій підтримці, і я приїхав вчитися цьому в українців.

Кадр із фільму “Страх в Україні”

Звісно, завдяки хорошій роботі кремлівської пропаганди в Німеччині я й сам мав специфічний погляд на події в Україні. Німці підтримали Майдан, але війну на сході сприйняли як внутрішній конфлікт, де люди просто не можуть між собою домовитись. І звучало «логічне» питання: якщо люди на Майдані прагнули свободи, то чому відмовляють у ній людям на Донбасі? Окрім того, між Майданом і війною відчувався прямий зв’язок. Однак із самого Донбасу очевидно, що цей бунт організований озброєними людьми з Москви. У Миколаївці російські військові – у формі без позначок – вночі будували блокпости і вранці просто виставляли туди своїх людей. Стало очевидно, що це російське вторгнення, і страшно, що людей просто взяли в заручники цього конфлікту. Я думаю, що Путін страшенно боїться Майдану на Красній площі. І правильно робить: рано чи пізно це станеться.

Організація «Новий Донбас» надає у звільнених містах передусім матеріальну допомогу. Наприклад, зараз вони отримали грант на відновлення медпункту в містечку Селезнівка. Але там також створять культурну кімнату, де влаштовуватимуть читки і вистави. Куратором буде драматург Дмитро Левицький. Мета цього – сформувати діалог між Сходом та Заходом, якого не було усі ці роки. Коли ми працювали зі школярами, деякі батьки казали нам: «Наші діти вас так полюбили, де ви були всі ці 25 років?» Можна, звісно, поставити симетричне питання, але суть не змінюється – потрібен діалог, і він можливий через мистецтво.

Якби я почав ремонтувати дахи в Миколаївці, мене б швидко відправили назад у Німеччину, я не дуже обдарована людина в цьому сенсі. Ми з Наталею робили те, що вміємо. Нас супроводжував німецький журналіст, і незабаром його друг приїде робити з учнями шкільну газету. Але він лише допомагатиме, редакторами будуть самі діти. Це буде перша шкільна газета у Миколаївці.

Ми попросили дітей принести важливі для них речі і розповісти про них. Хтось приніс дитячу тарілку, хтось м’ячик. Нашою темою була не війна, а місто, в якому вона відбулася. Нікого не змушували говорити про війну спеціально для п’єси, якби усі діти розповіли історії про перше кохання, то вистава складалася  би з них. Діти самі вирішують, чим і коли ділитися. Наприклад, одна з дівчат до київської вистави не могла розповісти, що юнак, якого вбили на війні, насправді був її коханим.

Ми відчували, що вони дуже сильно хочуть поділитися своїм досвідом, але не мають із ким. І це нова функція театру – дати простір, де можна розділити досвід. Якщо раніше театр був місцем для фантазії, то тепер це місце, де можна поділитись своїми страхами. Таких місць бракує.

Найстрашніше було ненароком зробити гірше – торкнутися відкритої рани, випустити цей момент і нашкодити. Це значить, що ти неуважний. Я маю не лише режисерську освіту, я також фахівець у сфері психодрами. А ця робота подібна до роботи хірурга, тут дуже легко припуститися помилки. Утім, я думаю, що мені вдалося цього уникнути – я бачу, як діти стають сильнішими через цю виставу. Чому ми не залучили акторів? А навіщо? Адже через проговорювання діти дають раду своїй травмі і вчаться наново радіти життю. Травма і біль ніколи не минають повністю, але можна принаймні навчитись жити з ними. Зараз я працюю в Гамбурзі із групою жінок, яких зґвалтували у ранньому віці. Більшості далеко за 30, і наша мета часто – просто навчитися самим ходити до крамниці за їжею. Але це все одно краще, ніж лишати усе, як є.

Показ у Львові був дуже емоційний. Я говорив із найменшими глядачами, вони ніколи раніше не спілкувалися з ровесниками зі східних областей. Для самих дітей відчуття успіху було дуже важливе. Це працює так: окей, зі мною сталося таке жахіття, але цей досвід не перетворює мене на жертву, навпаки – він стає моєю якістю, моєю силою.

Я не згоден, що це більше терапія, ніж театр. Як казав Бойс, мистецтво і є терапією. Україні вона потрібна. На пострадянському просторі ще досі не пропрацьоване сталінське минуле – багато людей досі є носіями мислення «раба і пана», переживають свою безправність, навіяну комуністичною ідеологією.

У мене є два супервайзери. Коли я активно працюю над проектом, я щоденно контактую з одним московським психотерапевтом. І ще є один дуже досвідчений супервайзер, із яким я працюю раз на місяць.

Німеччина страждає на жахливу байдужість. Ситуація в Сирії дещо змінила атмосферу в країні, але до України нікому не має діла. Бідність і благополуччя однаково роблять людей бездушними. Більшість не хотіла би проблем з Росією. Хіба що наша канцлерка має іншу позицію й авторитет серед німців – лише тому вони готові неохоче, але йти за нею. Свою роль грає непоінформованість, впевненість, що американці використовують Україну в своїй грі проти Росії.  Я невеликий прихильник американського капіталізму, я не думаю, що саме так має бути влаштований наш світ. Але я так само не думаю, що Америка якось причетна до подій в Україні. Я їздив зі «Страхом в Україні» до дев’яти країн, і усюди на неї реагували дуже емоційно – за винятком Гамбурга і Берліна. Я цим не пишаюся. З іншого боку, я пишаюся неймовірною готовністю німців допомагати сирійським біженцям, але щодо них проводиться зовсім інша інформаційна політика.

Ідея «Театру переселенців» виникла у Миколаївці. Я подумав: «Україна дала мені багато хорошого – що я можу дати навзаєм?» Ти не можеш зробити виставу, яка усім сподобається, і просто поїхати. Це якась експлуатація, кризовий туризм. Натомість такий театр – це щоденна праця. Центр для переселенців – це також можливість для українських режисерів і драматургів, які часто не мають доступу до державних театрів, працювати з важливими темами. Тож я точно працюватиму в Україні до кінця 2017 року.

Ми не знаємо, чим насамкінець має стати «Театр переселенців», і це найпрекрасніше. Можливо, це буде окрема вистава, можливо, ці зустрічі будуть самодостатніми. Зазвичай я працюю з документальними проектами досить довго – до двох років. На «Миколаївку» пішло вісім місяців. Не варто поспішати, головна мета – допомогти людям, із якими трапилося горе.

Я заснував волонтерську організацію Hands&Hearts для допомоги в Україні. Поки що вона працює лише в моїй особі, але незабаром мають приїхати волонтери з Європи. Думаю, що цього року їх буде 10-12. Також ми публікуватимемо історії людей з Донбасу, щоби стимулювати нових людей приїздити. Чомусь тут отримуєш більше, ніж даєш.