Gogolfest: фестиваль не твого міста в твоєму місті

Gogolfest, створений Владом Троїцьким 2007 року, почав «подорожувати Україною», як говориться на сайті фестивалю, через десять років після заснування, а до мого рідного Дніпра домандрував 2019 року. Я відвідувала події фестивалів DniPro GogolFest із перемінним успіхом і ставилася до проєкту з певним скепсисом, що був часто незрозумілий іншим дніпрянам, а часом і мені самій. Це ж добре, коли в місті з’являється ще одна яскрава культурна подія, хіба ні?

Цього року спеціальна подія «ТРУ», що відбулася в межах фестивалю, запустила в мені низку думок, які допомогли мені кристалізувати відчуття, що не так із Gogolfest у моїй картині світу.

Такі події, як «ТРУ», на сайті фестивалю називають «sites-specific»: «Ми створюємо подію — sites-specific — в актуальній для міста локації. На мить перетворюємо “больову точку” простору на мрію, показуємо, як це могло б бути. Творимо короткочасний незвичний образ для звичного місця. Лише тут і лише зараз. Лише один раз. Але це залишиться назавжди і дасть натхнення творити нове майбутнє». Сама спеціальна подія «ТРУ» охарактеризована була в описі такими словами: «Це подія, яка буде створена спеціально для Дніпра та відбудеться лише один раз і не повториться ніколи. Єдина в житті можливість пережити цей досвід. […] Серед шести величезних труб на один день з’явиться сцена, а формація NOVA OPERA та сучасний балет від театру танцю «Тотем» розкажуть історію про Україну нашої мрії».

Що ж, вистава і справді відбулася поміж шести величезних труб Нижньодніпровського трубопрокатного заводу (в народі — Карлаганки), але залишила мене дещо роздратованою і розгубленою. Здавалося би, всі складові на місці: сучасні опера та балет, яскравий відеоарт, спроєктований на заводські труби, атмосферне місце — але було трохи ніяково, як буває, коли тебе намагається обдурити наївний та невмілий брехун. Ефектна, монументальна, інноваційна, опера водночас вийшла не надто цікавою наративно, її меседж був простий та прямолінійний. Але найгірше: назвати подію site-specific можна було лише з натяжкою. Якщо «ТРУ» унікальна, одноразова, створена саме для Дніпра подія — то чому ж в ній так мало Дніпра, думалося мені. Якщо величезні труби так вражають, що саме між ними хочеться цю унікальну подію створити, чому вони не стають наративним центром опери, залишаючись лише декораціями та тлом? Чому сама локація не наштовхнула творців вистави на роботу з місцевими контекстами, на роботу з такою болісною для Дніпра темою, як утрачена і нічим не замінена толком ідентичність індустріального міста? Де, як не на території «Карлаганки», заводу зі 130-літньою біографією, все спокушає прожити історію Дніпра як індустріального гіганта, історію, сповнену пошуків, поразок, боротьби, пропаганди, дегуманізації, людяності, гордості та зневаги? Чому локально-специфічний наратив здався творцям site-specific, підкреслимо, події менш цікавим, ніж чергові не надто оригінальні роздуми над загальнонаціональною ідентичністю?

Можна було б у відповідь на це сказати, що працювати з локальними контекстами для людей ззовні занадто складно, і це теж буде правдою. Але складно не означає неможливо, і для контрасту в мене якраз був нещодавній особистий приклад: аудіоекскурсія, створена Настею Євдокимовою для книжкового фестивалю Book Space, частиною команди якого я є (і повторена, вже з кураторською участю, в рамках DniPro GogolFest як партнерський проєкт). Екскурсія центральною частиною Дніпра формально організовувалася навколо роману В. Домонтовича «Без ґрунту», але насправді видалася мені спробою зовнішнім поглядом побачити місто сьогодні та прозирнути його наскрізь до витоків. Поглядом, який відрізняється від нашого, внутрішнього, і тим цікавіший для мене як для містянки. Поглядом, який інколи хотілося спрямувати на інші, не помічені ним речі, але в якому було стільки приязні, зацікавленості, бажання побачити і пізнати. Не дивно, що освітня програма Gogolfest, курована тією ж Настею Євдокимовою, теж була проникнута увагою та повагою до локальних історій і контекстів (і не тільки дніпровських).

Власне, слово «повага» виявилося в результаті ключовим. Відповідь на всі мої питання про спеціальну подію «ТРУ» була значно простішою, ніж нерішучість чи небажання працювати з локальними смислами, і я виявила це одразу ж, як тільки поставила їх публічно на своїй сторінці у Facebook. Одразу знайшлися очевидці перформансу «Шлях до…», зробленого Владом Троїцьким в Українському Домі до Дня Незалежності, який, власне, мав усе, що і «ТРУ», окрім величних труб Карлаганки. «ТРУ» не була ні унікальною, ні створеною для Дніпра — унікальним було лише місце, цілковито зневажене, використане в ґвалтівний, механістичний спосіб, щоб натягнути на нього погано припасований наратив, сформульований не тут, не зараз і не для нас. Вся унікальність вистави звелася до технічного виклику ефектно проєктувати відеоряд на об’ємну поверхню труб.

Звісно, постановка вистави — справа дорога і копітка, і розробляти справді унікальну одноразову подію для кожного міста, де проходить Gogolfest, ймовірно, занадто накладно. Звідси походить плідне «перевдягання» уже реалізованого раніше контенту під нові локації: як описала це одна моя колега, «концерт ДахиБрахи, але в пустелі, але на трасі, але на мосту, але на баржі». І в цьому, знову-таки, немає нічого зневажливого щодо аудиторії. Зневажливо інше: перейменувати «Шлях до…» на «ТРУ» та презентувати його дніпрянам як «подію, яка буде створена спеціально для Дніпра». В деяких високих дніпровських колах, в яких Влада Троїцького, до речі, і поважають, і цінують, це б назвали «тримати за лохів».

Зрештою, навіть не знаю, хто може тішити себе ілюзією того, що дніпровська публіка з року в рік не буде помічати вторинності. Здається, думки багатьох дуже лаконічно підсумувала в коментарі моя френдеса Катерина, просто відвідувачка фестивалю, не залучена професійно до створення культури: «Перший рік було дуже круто, другий не сподобалося — те саме, у цьому році не пішла». Аудиторія Дніпра не настільки відірвана від загальноукраїнської і навіть світової культурної сцени, щоб не помічати, що їсть пережоване, яке їй старанно видають за свіже.

З висоти визнання, слави та столичного снобізму легко не помітити менеджерську та мистецьку громаду, яка творила та розвивала культуру в місті задовго до того, як існування його на карті помітив Gogolfest. У Дніпрі є ця громада, і вона знає собі ціну, бо вже робила і продовжує робити круті речі. Є «Культура Медіальна», яка з 2014 року проводить унікальний, європейського гатунку аудіовізуальний фестиваль «Конструкція». Є «Модуль», справжні ентузіасти та амбасадори електронної музики в Дніпрі, відомі далеко за його межами, які за п’ять років існування проєкту не лише заснували на базі клубу школу діджеїнга і музичний лейбл, але й доросли до створення нового фестивалю електронної музики «Dnipropop on air», який дуже успішно пройшов у цьому році. Зрештою, є ми, команда книжкового фестивалю Book Space, які з першої ж спроби 2018 року зуміли вивести фестиваль на третє місце у загальному українському рейтингу книжкових подій. Цей перелік, звісно, не повний, це лише приклади. І всі ми — місцеві менеджерки та менеджери, мисткині та митці, які вже багато років будують культуру в Дніпрі цеглинка до цеглинки, які пройшли свій унікальний шлях від маленьких подій до великих гучних ініціатив, які їздили, дивилися, вчилися, але поверталися здійснювати свої задуми сюди, до Дніпра. Нас непросто ввести в оману гарними словами про те, що Gogolfest «адаптується під локальну специфіку і співзвучний енергетиці місця», бо ми добре бачимо, стосуються ці слова змісту чи зупиняються на формі. І я цілковито переконана, що така громада (більша чи менша, цілком сформована чи ще зовсім молода) є в кожному з міст, куди приїздить «фестиваль у нашому місті».

Загалом я охоче погоджуюся, що Gogolfest може робити — і, напевно, робить — суттєвий внесок у розвиток регіонів. Визнання, слава та столичний снобізм відкривають багато дверей. Голоси тих, хто осяяний цими трьома чеснотами, в колах певних еліт чують набагато краще, ніж голоси культуртрегерів попростіше, навіть коли говорять вони одні й ті ж речі. Маємо в Дніпрі яскравий приклад: в останні два роки ведуться реальні розмови про реконструкцію та переосмилення закинутої будівлі нашого річпорту, і я не здивуюся, якщо це відбувається під впливом того, що Gogolfest обрав його своєю локацією, хоча про можливість воскресіння річпорту через культуру місцеві ініціативи говорять вже давно. Але тут необхідно бути обережними в своїй радості: адже що саме приваблює дніпрян у річпорту? Поки це химерна локація в аварійному приміщенні, де щось, радше схоже на підпільний рейв, відбувається за сприяння і під патронатом міста, то до неї ставляться як до екзотики. Але щоб річпорт став центром, до якого аудиторія тяжіє весь рік, а не від фестивалю до фестивалю, має реалізуватися задум, як приєднати це глухе в транспортному плані місце до міської інфраструктури, як зробити район довкола більш привабливим і безпечним, як цілий рік наповнювати його цікавим контентом. І це не може зробити ніякий київський десант, це копітка робота для місцевої влади та місцевих менеджерів, митців, активістів.

У підсумку, ця колонка — не так спроба звинуватити в чомусь Gogolfest чи піймати на лицемірстві (хоча останнього я з сумом виявила в самопрезентації події чимало). Це радше спроба вказати на те, що фестивалю було би непогано визначитися з пріоритетами і позиціонуванням. Бо немає нічого поганого в мандрівній події, яка просто привозить в громади актуальне мистецтво. Це теж корисно, це підвищує обізнаність, це виховує нові глядацькі та слухацькі аудиторії. Але на сайті фестивалю описані трохи серйозніші амбіції. «В кожному новому місті ми проводимо дослідження, з’ясовуємо “больові точки” та улюблені простори міста, його проблематику, світосприйняття та ідентичність містян, ставлення до свого міста, його історії. Шукаємо та залучаємо активну частину населення до створення фестивалю. […] Кожне місто має унікальну і кожного разу різну програму», — розповідає нам розділ «Фестивалі у містах». І власне, якщо справді чинити згідно з заявленим, якщо досягти того, щоб останнє речення цієї цитати не викликало більше істеричного реготу «у містах», якщо повернутися до пошуків “синергії” із місцевою спільнотою, то Gogolfest із фестивалю-гастролера, який живиться ресурсом більш спраглих до культури міст, аніж пересичений Київ, може стати дійсно історичної важливості проєктом, який використовує свій могутній репутаційний та організаційний ресурс, щоб досліджувати, осмислювати, співтворити та підтримувати локальне — у взаємодії та діалозі з громадами.