Говард Бессер: “Мабуть, я був першою людиною, яка оцифрувала олійне полотно”

Говард Бессер – професор в Університеті Нью-Йорка, публічний діяч, консультант і активіст у сфері архівування та цифрового збереження. Виріс у Каліфорнії, здобув вищу освіту в Берклі, де тривалий час працював у сфері бібліотечних та інформаційних систем і там же захистив дисертацію. Він – ровесник Стіва Джобса та свідок цифрової революції, яка розвивалась поруч у Кремнієвій долині. Не залишаючись осторонь проривів у технологіях, Говард Бессер почав застосовувати їх у власних проектах.

У 1980 роках він був одним із перших, хто зайнявся оцифруванням мистецьких творів, а в 1990-х долучився до розробки Дублінського ядра (Dublin Core) – поширеного стандарту метаданих для опису різних медіа. Сьогодні він викладає в Університеті Нью-Йорка та очолює Магістерську програму архівування та збереження рухомих зображень, яку запустив на початку 2000-х.

Восени у Вільнюсі Говард Бессер проводив воркшоп “Менеджмент аудіо- та відеоколекцій”.

Олександр Маханець, координатор Міського медіаархіву Центру міської історії, був учасником програми і порозмовляв із ГОВАРДОМ БЕССЕРОМ про роботу над архівами і їхнім оцифруванням, розробку стандартів метаданих, нові проблеми збереження, які породила цифрова революція, а також про власну навчальну програму, яку він заснував та провадить у Нью-Йорку. Персональний досвід Бессера є віддзеркаленням загального поступу архівів та викликів, які постали перед ними сьогодні.
 

Олександр Маханець: Існує відчуття і, можливо, переконання, що все, створене у цифровому форматі, зможе існувати вічно. Ви ж говорите про цифрове збереження, про те, що технології швидко змінюються і їх потрібно охороняти.

Говард Бессер: Насправді це величезна проблема. Багато хто, коли починає цифрові проекти, навіть не замислюється, що зіткнеться з проблемою цифрового збереження.

Мало хто думає перед початком якогось проекту про те, що з ним буде через 5-10 років, хоча всі знають, що технології постійно змінюються. Ця проблема відома хоча би з файлів і програм, які ми використовували ще 10 років тому. Всі це знають, але ніхто про це не думає.

Існує дуже багато історій, коли люди витратили величезну кількість часу, ресурсів та енергії для того, щоби зібрати певну цифрову інформацію, але не змогли її зберегти. Класичним і найстарішим прикладом є перший космічний корабель, який дістався Марса і записав тисячі цифрових фотографій планети. Всі вони були зроблені у форматі, який тепер не відтворюється, і записані на плівки, які тепер неможливо зчитати.

У мене є власний проект, який я намагаюсь вести вже довгий час. У 1995 році мої студенти відсканували 550 футболок з моєї колекції і на основі цього ми з ними створили базу даних, що містила 32 поля для інформації. Того ж року ми її запустили онлайн і відтоді кожні 3 роки вона ламається, і я змушений її виправляти. Це не проблема з самими файлами – ціла архітектура перестає працювати. Я мушу робити зміни у програмному забезпечені. Оновився сервер – починаються помилки. Однак це дуже добра вправа з цифрового збереження, в тому сенсі, що потрібно зберігати не файли, а функції. 

О. М.: Те ж саме маємо з технікою й аналоговими носіями. Ламається програвач, і хоч касета в ідеальному стані, відтворити її вже неможливо.

Г. Б.: Це якраз той випадок, із яким ми зіштовхнулися зокрема з аналоговим відео. Життєвий цикл форматів для відео дуже короткий. Вони надто швидко змінюються. Більшість людей знайомі з такими популярними форматами як U-matic, VHS, можливо, BETA. Однак впродовж 60-ти років існування аналогового відео змінилося понад 60 різних форматів. Кожного разу потрібно шукати необхідну техніку для певного формату, постійно дбати про неї. Натомість у цифровому світі вже нема потреби так перейматися «залізом», перейматись варто лише змінами в програмному забезпечені. Це, звичайно, набагато простіше. Якщо треба конвертувати файли з JPG у JPG2000, то це програма зробить автоматично.

Зараз більшість речей ми можемо відтворити через веб-браузери і вони створені так, щоби працювати на будь-якому комп’ютері, тож все набагато простіше. Однак це теж помилка – сподіватись, що нічого не зміниться у веб-браузерах. Я в цьому переконався на прикладі моєї бази даних футболок. Все може поламатися, однак це не так катастрофічно, як з аналогом, оскільки конвертації відбуваються автоматично.

О. М.: Як Ви почали займатися цифровим збереженням та архівуванням?

Г. Б.: Я був залучений в архівування і збереження аналогових носіїв ще з ранніх 1970-х. Коли я був студентом, то працював у кіноархіві, а у 1980-х вже мав справу з цифрою. Із середини 1980-х почав працювати над проектами з оцифрування творів мистецтва. Мабуть, я був першою людиною, яка оцифрувала олійне полотно – це було приблизно у 1984-1985 роках. Вже тоді я почав замислюватись про цифрові об’єкти, які ми створюємо, – як ми їх зберігаємо і як ми їх оберігатимемо?

Це було ще до появи Всесвітньої мережі, а на початку 1990-х, коли з’явився перший веб-браузер, я став учасником робочої групи, яка почала серйозно говорити про проблеми цифрового збереження [йдеться про The Commission on Preservation and Access and The Research Libraries Group – О. М.]. Хтось із групи отримав на це ґрант, нас було десь двадцятеро і ми протягом двох років регулярно збирали раду, а в 1996 видали перший документ про проблеми цифрового збереження [Preserving Digital Information. Report of the Task Force on Archiving of Digital Information].

Речі та застереження, які ми тоді виявили, є досі актуальними. У дечому ми помилились, але деякі виклики ми виявили дуже точно ще тоді. Зокрема те, що проблема авторських прав буде однією з ключових для цифрового збереження.

О. М.: Тобто першим оцифрованим об’єктом була картина олійними фарбами на полотні? Як у ті часи виглядало оцифрування?

Г. Б.: Тоді це було безглуздям. Ми почали займатися цим у 1984-1985 роках. Купили перший сканер, який тоді взагалі щойно був створений. Він був зовсім не схожий на сучасні сканери. Зображення не можна було побачити на екрані, а сам процес сканування займав 30-60 хвилин. І в цей час ми навіть не знали, що сканували. Щоби побачити зображення, потрібно було перенести скан на інший комп’ютер і відобразити його. Це було складно. Спершу ми сканували пусту площину, робили позначки, щоби зрозуміти, яку площу охоплює сканер, а далі вже підставляли папір чи картину, щоби відсканувати.

Першим, що ми сканували, були постери з музею. Коли я заміряв температуру в процесі, то зламав термометр – там було понад 50 градусів. Ми дуже хвилювались, оскільки це полотно належало музею мистецтва. Після цього ми вирішили, що цим взагалі не варто займатись, але комп’ютерний інженер, із яким я співпрацював, порадив обдувати поверхню полотна вентилятором, і після години сканування температура вже була близько 25 градусів.

Початки сканування були справді важкими, не існувало форматів файлів, ані TIFF, ані JPG чи чогось подібного. Трохи згодом з’явилися графічні карти та можливість підключати відеокамеру до комп’ютера через конвертор з аналогу на цифру і таким чином робити знімки. Якість була як у відео, оптика була погана, як для пласких поверхонь, зате це було дуже швидко – те, що раніше займало годину часу, тепер можна було зробити за 1/30 секунди. Однак проблеми з відображенням залишалися, допоки не з’явились перші файлові формати для зображень, як от TARGA.  

О. М.: Це був такий собі експеримент. Чого ви від нього очікували? Якою була уява про майбутнє? Це стосувалось якості оцифрування чи чогось іншого?

Г. Б.: Так, я очікував на кращу якість. Інша ж цікава річ пов’язана зі зміною технологій – на музейних конференціях я вступав у гострі дискусії з іншими людьми. Я був прихильником цифрових знімків для музейних об’єктів, натомість інша сторона відстоювала технології відео. На той час – а це була середина і друга половина 1980-х – ми використовували оптичні диски, які були аналоговими, виглядали як вініли, такого ж розміру, але виготовлені з композитів і самі по собі схожі на CD диски. Такі собі великі CD диски. На цей диск можна було записати 54 000 окремих відеозображень, натомість на твердий диск вміщалось лише три цифрові зображення. Вони вважали мене диваком, мовляв, неможливо буде зберігати такі файли. Але я дивився, як все розвивається, і розумів, що ціна опускається, а об’єм пам’яті зростає, натомість відеодиски помалу старіють і ми все одно перейдемо на цифру.

О. М.: Ви також були залучені до створення Дублінського ядра. Цей стандарт, який розробили у 1990-х, досі залишається актуальним і широко використовується. Яким був цей досвід?

Г. Б.: Робота над Дублінським ядром розпочалась у березні 1995. Близько 20 людей з’їхалось на зустріч у Дублін в штаті Огайо. Це було 2 роки потому, як з’явився перший веб-браузер. Нам було цікаво, як ми можемо використати мережу для каталогізації інформації з бібліотек, архівів та музеїв, як би ми могли шукати всі ці речі. Але також ми думали, що настане момент, коли в інтернеті постане дуже багато речей, і потрібно буде звужувати і фільтрувати пошук, щоб знайти те, що потрібно. Тоді ж з’явилась ідея створити дуже простий набір інформації про об’єкти і стандартизувати його.

Ми розробили 12 різних категорій: автор, назва, предмет, дата, щось на кшталт цього. Бібліотека могла б закаталогізувати книгу з допомогою ста інформаційних полів, а тоді через мапування звузити опис до запису за Дублінським ядром. Музеї мають свої системи, які сягають 500 полів про щось, що можна описати у 12 полях. Така в нас була філософія на початку.

Кожного року на зустрічах щодо Дублінського ядра ми вносили якісь зміни. Ми почали з 12 полів, потім було 13-14 і, нарешті, 15. Також ми змінювали самі категорії. Я головував на третьому з’їзді Дублінського ядра у 1998 році, який стосувався зображень. Тоді ми, наприклад, змінили поле «автор» (author) на «творець» (creator), бо це ширше поняття. Ми пристосовували стандарт так, щоби його можна було застосовувати до різних типів інформації.

Зустріч за зустріччю – і вже прояснювалося, як все має працювати. Десь у часі четвертої зустрічі з’явилися ранні механізми веб-пошуку. Це ті речі, які пізніше знайшли своє продовження у Google. Вони були такі самі. Перша пошукова система називалась AltaVista. Ми тоді думали, що якщо у HTML вбудувати теґ, який вказуватиме на метадані Дублінського ядра, то це допоможе пошуковикам, таким як AltaVista чи Google, це звузить коло пошуку. Проте з’явилась інша проблема – це десятки тисяч результатів на один запит. Ми знали про цю проблему ще до того, як вона стала проблемою, але наші рішення були хибними.

О. М.: Впродовж останніх десяти років відбувся справжній вибух в оцифруванні колекцій. Музеї, бібліотеки, архіви використовують свої власні стандарти для опису, однак поруч із цим побутує ідея створити щось універсальне, щоб все пов’язати між собою. Якими можуть бути рішення щодо таких універсальних стандартів?

Г. Б.: Що ж, я думаю, що філософія Дублінського ядра – це правильний шлях. Я не хочу сказати, що Дублінське ядро – це слушне рішення, але філософія, яку ми запропонували, правильна. Нереально створити щось настільки універсальне, що задовольнить усіх – і істориків, і ботаніків, бо вони по-різному дивляться на речі. Натомість варто розглядати кожен рядок у метаданих як окремий предмет, і нам потрібно пов’язати ці сутності між собою, це і є ідеєю Дублінського ядра.

Однак я не вважаю, що Дублінське ядро є добрим рішенням, добрим рішенням є те, що ми сьогодні називаємо «пов’язані дані» (Linked Data) та «семантична павутина».

О. М.: Ви викладаєте в університеті Нью-Йорка, провадите там свою програму. Розкажіть більше про неї, як вона була заснована і як побудоване навчання?

Г. Б.: Я прийшов до Нью-Йоркського університету у 2002-му. Мене запросили, щоб створити магістерську програму з архівування та збереження рухомих зображень. Власне, я її сформував і вже у 2003 році ми набрали перших студентів на дворічний курс. Під час цієї програми студенти мають дуже багато занять, це займає близько 60 годин навчання в тиждень, включно з домашньою роботою та проектами. Вони проходять професійне стажування на дуже високому рівні під контролем менторів, а також повинні захистити свій проект. Упродовж двох років вони мають два такі стажування, кожне з яких займає 15 годин в тиждень і триває 15 тижнів. Додатково до цього – практика протягом літа, 10 тижнів по 40 годин на повну зайнятість.

Вони справді важко працюють та вивчають, як функціонують архіви, як зберігати плівку, відео, звук, інтерактивні медіа, твори сучасного мистецтва – як в аналогових, так і в цифрових форматах. Щороку ми випускаємо близько десяти студентів, а постійно маємо десь 20-24, оскільки не всі можуть витримати інтенсивний темп навчання.

Після закінчення вони влаштовуються працювати в бібліотеки, музеї, архіви, вони працюють у мистецьких організаціях, організаціях, що займаються правами людини, чи в телерадіокомпаніях. Наразі ми маємо трохи більше ста випускників і в деяких місцях їх працює справді багато. Був момент, коли семеро з них працювали в Музеї сучасного мистецтва Нью-Йорка. Десятеро – в Музеї Смітсонівського інституту у Вашингтоні. Однак загалом вони розкидані по всьому світу. Хтось був першим директором Архіву кіно на Філіппінах. Одна наша випускниця є директоркою Музею кіно у Буенос-Айресі і вона стала дуже відомою, оскільки віднайшла 10 хвилин зі знаного фільму Фріца Ланга «Метрополіс», які донедавна вважалися втраченими. Вона, як справжня добра архівістка, зауважила, що у них на полиці з копією цього фільму якось надто багато бобін і він мав би бути задовгим. Коли його переглянули, то виявили загублені кадри.

О. М.: Можливо, розкажете про якісь цікаві проекти ваших студентів? Які ваші улюблені?

Г. Б.: О, та це ж як питатись у батька, кого з своїх дітей він любить найбільше. Їх надто багато. Одна студентка у 2013 зробила свою роботу про носії з фільмами для цифрових кінотеатрів. Тоді ще навіть ніхто з архівістів не думав про цифрове кіно, а вона порушила багато важливих питань щодо проблеми їхнього збереження. Це лише один із прикладів, але вони роблять все на світі. Скажімо, працюють з авангардним режисером, щоб відновити його роботи 20-30 річної давності і так далі. Краще давайте поговоримо про їхні групові проекти, які вони робили поза навчальною програмою.

Один із таких проектів називався «Трансферна станція». Три чи чотири роки тому один із музеїв у Нью-Йорку захотів зробити виставку про відео-арт 1960-х. Вони подумали: а що, якщо на одній з частин виставки будуть сидіти наші студенти разом з митцями і реставрувати їхні відеороботи, і це й буде музейною виставкою. Обладнання для роботи, копіювання та реставрація, і самі люди стали частиною експозиції. Протягом літа 10 чи 12 наших студентів сиділи в музеї як частина виставки. Художники, відеомитці записувались до них на дві години і працювали зі студентами, щоби реставрувати свої роботи.

Це був великий успіх і тоді виникла ідея, що це може послужити не лише митцям. Студенти вирішили вийти з виставки у реальний світ. Один із художників, із яким вони працювали, мав вільну студію. Туди перенесли обладнання – дещо було старе з університету, а щось їм подарували, і вийшов такий собі кооператив разом з нью-йоркськими митцями.

Вони почали використовувати це під час різноманітних подій. Для фестивалю ЛГБТ кіно і відео вони облаштували спеціальний бус і в часі фестивалю оцифровували та реставрували роботи режисерів. Ідея почала поширюватися і тепер такі «Трансферні станції» є ще й у Атланті та Вашингтоні. Це лише один приклад, але знову ж таки, їх дуже багато, серед них і Міжнародний День Домашнього Кіно^[1], який вийшов з середовища моїх студентів.

О. М.: Я планував спитати Вас про натхнення до роботи, бо спостерігаю, що багато архівістів дуже зануджені рутиною і тоннами інформації, яку потрібно опрацьовувати, але тепер розумію, звідки у Вас стільки ентузіазму.

Г. Б.: З архівами можна робити так багато цікавих речей. Потрібно дивитися ширше, бо архіви – це не лише стара ідея про папери і документи. Архіви – це і звук, і відео, і фільми, і веб-сайти, врешті будь-що. Думка, що архівами користуються лише дослідники, застаріла. В 1990-х я мав проект, у якому ми залучали школярів до використання онлайн-архіву Каліфорнії. Ми зробили його більш дружнім для користувачів і через нього вивчали історію штату. Учні віднайшли там зображення й фотографії Каліфорнії з різних часів і залучали їх до своїх проектів під час занять.

Треба остерігатись старих ідей архівів. Слід думати про новий контент, нові способи використання та нові аудиторії. У світі так багато ідей, щоб перетворити архіви на привітні місця.

Примітки:

^[1] Міжнародний день домашнього кіно (International Home Movie Day) вже двічі святкувався у Львові з ініціативи Міського медіаархіву Центру міської історії Центрально-Східної Європи.