Хто й чому боїться “гомодиктатури”?

Улюблені аргументи українських народних депутатів проти антидискримінаційного законодавства починаються зі слів “я, звичайно, не підтримую дискримінації, але…”. Як добре відомо на прикладі аналогічних конструкцій “я не расист, але”, “я не сексист, але” і “я не гомофоб, але”, мета такої позитивної саморепрезентації — приховати те, що заперечується. Цією риторичною стратегією вже давно нікого не обдуриш. Час називати речі своїми іменами.

Після того, як 5 листопада Верховна Рада не проголосувала поправку щодо протидії дискримінації, яка є необхідною умовою запровадження безвізового режиму з ЄС, багато хто задається питанням “чому?”. Бо має ж бути якесь пояснення того, що люди, які прийшли до влади на хвилі проєвропейських протестів під обіцянки привести Україну в Європу, вирішили на рівному місці завалити безвізовий режим. Особливо на тлі «неймовірної» кількості видимих і підтримуваних населенням «досягнень» та реформ нової влади.

Антидискримінаційна поправка до нового трудового кодексу, запропонована ключовими гравцями у процесі налагодження безвізового діалогу, — Міністерством юстиції та Міністерством закордонних справ, — та озвучена в п’ятницю депутаткою Іриною Геращенко, звучала так: «Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального, іноземного походження, віку, стану здоров’я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов’язків, місця проживання, членства у професійній спілці та іншому об’єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їхніх прав». Ця поправка однаково важлива для кожної громадянки та кожного громадянина нашого суспільства, бо кожна і кожен можуть бути дискримінованими на підставі якогось пункту з цього переліку.

Проте від соціальної важливості змін до антидискримінаційного законодавства вже п’ять років поспіль відволікають увагу депутатські істерики довкола однієї з ознак, за якою має бути заборонена дискримінація, а саме – сексуальної орієнтації. П’ять років тому в план дій щодо лібералізації візового режиму була закладена вимога узгодити українське антидискримінаційне законодавство з європейським стандартом. Протягом п’яти років під час щорічного моніторингу виконання плану дій європейські експерти тлумачать цю вимогу і пишуть списки конкретних правових норм, з яких складається цей європейський стандарт. П’ять років експерти повторюють, що однією з безумовних складових цього стандарту (серед довгого переліку інших, значна частина яких за ці роки таки була прийнята) є експліцитна заборона дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації в трудовій сфері, закріплена в директиві Ради Європи 2000/78/EC щодо рівного ставлення в сфері праці. Хоча в окремих країнах ЄС заборона дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації поширюється на ширший перелік соціальних сфер (охорона здоров’я, державні пільги тощо), на рівні загальноєвропейського права, відображеного в директивах Ради Європи вони досі не закріплені і відповідно не можуть вважатися взірцем «норм європейського законодавства», з яким Україні треба узгодити свої юридичні норми.

Якщо залишити осторонь версію колективного політичного самогубства українського парламенту, можна навести декілька пояснень упертого спротиву народних обранців включенню заборони дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації в трудовий кодекс.

Інерція

Звичка передчувати в будь-якій згадці про сексуальну орієнтацію перший крок до «гомодиктатури» сформувалася в нардепів не за один день. Передусім до її появи доклалася низка гомофобних законодавчих ініціатив, висунутих протягом 2011-2012 років. Найодіознішим із пропонентів цих законопроектів був відомий прихильник «русского мира» Вадим Колєсніченко (нині член російської націоналістично-консервативної партії «Родіна»). Проте не варто забувати, що в їхній розробці брали участь представники ВСІХ фракцій минулого скликання Верховної Ради. Завдяки медіа-резонансу навколо цих законопроектів та активності їхніх пропонентів, словосполучення «пропаганда гомосексуалізму» міцно вкорінилося в публічному дискурсі.

Паралельно уряд Януковича та Азарова усіляко уникав реформування антидискримінаційного законодавства, пропонуючи натомість відписки на кшталт «президентської стратегії».  В 2013 році антидискримінаційна поправка, яка була одним із пунктів законопроекту №2342, стала об’єктом політичних воєн навколо євроінтеграції. Позвинувачувавши одне одного в затягуванні прийняття асоціації та безвізового режиму, влада та опозиція любесенько зійшлися на тому, що голосувати за законопроект №2342 вони не будуть ще задовго до зміни симпатій Януковича в бік Митного союзу, в червні 2013 року. Як і цього року, тоді низка поправок до антидискримінаційного законодавства, що захищають інтереси всіх громадян (визначення поняття дискримінація та видів дискримінації, уточнення процедур судового провадження та оскарження судових рішень у справах дискримінації тощо) була успішно зведена борцями з «гомопропагандою» до поправки щодо прав сексуальних меншин, попри те, що заборона дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації, знову ж таки, поширюється на всіх, тобто і на гетеросексуальних людей також.

Ці суперечки створили благодатний ґрунт для використання сексуальної орієнтації як жупела в політичній боротьбі. Щоб уберегтися від дискредитації, більшість українських політиків, незалежно від партійної приналежності та політичних переконань, навчилася реагувати на появу словосполучення «сексуальна орієнтація» в будь-якому контексті умовним рефлексом безглуздої тиради про «традиційні християнські та сімейні цінності української нації». Ця тактика втім ніяк не заважала охочим використовувати питання прав ЛГБТ з метою  політичного антипіару: партійні видання тоді ще не забороненої комуністичної партії писали, що українські націоналісти зі «Свободи» ведуть країну в пастку Євросодому, а партійна газета «Свободи», зі свого боку, — викривала сексуальну рівність як шкідливу комуністичну ідею, придуману для знищення української нації, хоча обидві партії були найбезкомпроміснішими противницями антидискримінаційної поправки до трудового кодексу.

Напрацьовувані роками аргументи та риторичні стратегії настільки вкорінилися в політичному дискурсі, що тепер їх продовжують відтворювати автоматично. Особливо боязливі депутати досі відчувають потребу про всяк випадок публічно виправдовуватися за скоєний «гріх» заради безвізового режиму.

Російська ідеологія

Важливу роль у встановленні консервативної гегемонії в політичному дискурсі напередодні Євромайдану зіграли зусилля консервативних релігійних («Любов проти гомосексуалізму», «Батьківський комітет») та політичних проросійських організацій («Український вибір», «Народний собор»). Перші сором’язливо називали себе «просімейними» і декларували нейтралітет у питаннях зовнішньої політики, проте регулярно брали участь у спільних заходах з другими і співали дифірамби російській політиці традиційних цінностей.

За підтримки проросійської частини колишньої Партії Регіонів та комуністичної партії, проросійські та консервативні громадські організації влаштували в 2013 році масштабну лобістську кампанію проти поправок до антидискримінаційного законодавства. Лобісти завалювали нардепів листами та петиціями з вимогами його відкликати та влаштовували численні протестні акції. Кияни також можуть пригадати розвішані по місту плакати «Українського вибору» Медведчука, на яких Європу ототожнили з одностатевими шлюбами. Про масштаби цієї кампанії можна судити з того, що протягом 2013 року листи борців із «гомодиктатурою» регулярно удостоювалися особливої згадки в офіційній статистиці звернень до органів адміністративної влади. Також вона отримала потужне висвітлення в медіа. Всі найбільші телеканали показали масштабну акцію «християнських активістів», а то й просто «обурених громадян» у день, коли антидискримінаційний законопроект мав бути винесений на розгляд парламенту. А популярні новинарські сайти публікували повідомлення ледь не про кожну проведену консерваторами акцію, так наче це були неабиякі інформаційні приводи.

В листопаді 2013 риторика радикальних маргіналів була підхоплена політичним істеблішментом як зрозуміле широким масам пояснення раптової переміни симпатій Януковича в бік Митного союзу. В листопаді 2013 формальний ініціатор законопроекту №2342 Микола Азаров, який як ні хто інший мав би знати про зміст і юридичні наслідки документу, лицемірно жалівся на мітингу антимайдану, що ЄС примушує Україну узаконити одностатеві шлюби.

Зникнення релігійних консерваторів та проросійських організацій з українського публічного простору після Майдану часто пояснюється згортанням фінансування з боку Росії. На підтримку цієї гіпотези слугує те, що більше не чутно вуличних протестів «захисників традиційної сім’ї». «Народний собор» та «Український вибір» передислокувалися на території так званих «народних республік». Сайт ЛПГ цього літа майже не оновлювався, хоча під час кампанії з протидії законопроекту №2342 повідомлення про жахи Євросодому публікувалися там ледь не щодня.

В Росії ж захист традиційних цінностей функціонує як державна ідеологія, покликана надати населенню просте й зрозуміле обґрунтування протистояння Путіна й Заходу. Такий собі сучасний аналог захисту Гробу Господнього в середньовіччі, що виправдовує будь-який хрестовий похід. Окрім того, як пише російська дослідниця Ольга Бурмакова, декларативна підтримка «традиційних цінностей» маскує відсутність реальної державної підтримки сімей та дітей та є ефективним інструментом привчання громадян до тотального втручання держави в їхнє життя, в тому числі в приватну сферу. Таким чином, антидискримінаційна поправка до українського законодавства, яка від початку була суто технічною вимогою в рамках норм міжнародного права, виявилася прив’язаною до набагато масштабнішого культурного розколу між неоімперською Росією та рештою світу.

Втім, пояснення спротиву антидискримінаційному законодавству навіть у 2013 не могло бути зведене виключно до дій проплаченого проросійського лобі. В нагнітанні моральної паніки навколо цього питання брали участь і ті актори, які формально підтримали євроінтеграцію: всі три найвпливовіші українські церкви на чолі із Радою Церков, протестантські церкви, а також партія «Свобода». Розкол між прибічниками та противниками рівноправності для ЛГБТ людей виявився навіть глибшим за розбіжності у геополітичних симпатіях на користь Європи чи Росії. Тим більше російський ідеологічний вплив не може бути достатнім поясненням провалу антидискримінаційної поправки нині, коли ледь не всі політичні актори б’ють себе п’яткою в груди на підтримку європейського майбутнього України.

Гетеронормативний порядок

Поняття гетеронормативності виникло в квір-теорії на позначення суспільного порядку, в якому гетеросексуальна поведінка та ідентичність є привілейованими стосовно гомосексуальних. Між гетеросексуальністю та гомосексуальністю встановлюються ієрархічні стосунки, гетеросексуальність визначається, як «здорова», «моральна», «суспільно корисна» і т.д., а гомосексуальність асоціюється зі «збоченням», «хворобою», «розбещеністю», «метальними та психологічними проблемами». Індивіди, що практикують гетеросексуальну поведінку, отримують заохочення від суспільства, а індивіди, що практикують гомосексуальну, зазнають соціальних санкцій.

Гетеронормативний порядок встановлюється і підтримується через соціальні практики використання мови. На будь-якому з рівнів соціальної взаємодії від найбільш приватних комунікаційних ситуацій до формальних інституційних правил легко помітити його існування та відтворення. Переважна більшість комунікативних практик містять імпліцитне припущення, що всі люди гетеросексуальні, доки не довели протилежне: наприклад, незнайомих дівчат запитують “чи є в тебе хлопець?”, незнайомих чоловіків — “які жінки тобі подобаються?”, виключаючи можливість одностатевих сексуальних та емоційних преференцій. Наступним кроком є створення ієрархії між гомосексуальністю та гетеросексуальністю. Слова, що використовуються на позначення гомосексуальності, правлять за принизливу лайку, гомосексуальність цькується в медичному (навіть попри те, що ВОЗ вже 25 років як вилучила її зі списку психічних захворювань), релігійному та медіадискурсах. Ці мовні практики інтеріоризуються у свідомість і стають рушієм дій щодо гомосексуальних людей: насильства, дискримінації, переслідувань. Натомість гетеросексуальні стосунки є легітимною складовою публічної ідентичності людини: гетеросексуальні весілля є популярним ритуалом у публічному просторі, медіа, говорячи про відомих осіб, не забувають згадувати їхніх шлюбних партнерок та партнерів тощо.

Гетеронормативний соціальний порядок тісно пов’язаний із патріархальним, в якому ієрархія підтримується між чоловічим і жіночим гендером. Як пояснює соціолог Майкл Кіммел, традиційна патріархальна маскулінність побудована на приниженні та виключенні гомосексуальності. Гомофобія є «основним організуючим принципом культурної дефініції чоловічості», це страх не перед гомосексуальними людьми, а страх того, що інші чоловіки перестануть визнавати мужність індивіда і продемонструють йому і світу, що він не відповідає критеріям справжньої чоловічості. Цей страх примушує чоловіків-політиків повсякчас підкреслювати власну «традиційну» орієнтацію, відповідаючи на питання журналістів щодо гальмування політичного діалогу з ЄС, хоча це не має жодного стосунку до справи.

Таким чином, гетеронормативний порядок задає систему координат, у якій сексуальна практика людини (дійсна чи приписана іншими) визначає обмежену кількість альтернатив для поведінки та самоусвідомлення та формує соціальні очікування щодо неї. На системному рівні це призводить до появи нерівності між групами людей. Перехрещення різних видів нерівності, — сексуальної, гендерної, етнічної, вікової, економічної, релігійної, — творить суспільну ієрархію, на вершині якої перебувають білі гетеросексуальні чоловіки з високим заробітком (в українському суспільному контексті це також християни середніх років, мешканці великих міст), а всі решта товчуться на нижчих щаблях. Чим ближче до підніжжя соціальної піраміди — тим менше можливостей, тим менший доступ до суспільних ресурсів. Іноді представникам домінантної групи доводиться чимось жертвувати в обмін на своє привілейоване становище (ризик бути вбитим на війні, обмеженість у вираженні емоцій), але загалом життя білого гетеросексуального чоловіка цінується в суспільстві більше, ніж життя представників інших груп. За той самий обсяг витрачених часу, поту і крові цей суб’єкт потенційно може отримати більше соціальних винагород, аніж інші.

Антидискримінаційне законодавство пропонує юридичний механізм встановлення більшої рівноправності в суспільстві. Чинячи йому опір, політичні еліти, серед яких переважають представники привілейованої соціальної групи білих гетеросексуальних чоловіків, підтримують гетеронормативну гегемонію, хоча навряд чи це усвідомлюють.

 Маневр відволікання

Окрім неусвідомлюваних привілеїв, у політиків є цілком усвідомлені приватні інтереси та групові інтереси як у владної еліти. Депутати могли відмовитися голосувати за закон, необхідний для прийняття безвізового режиму з огляду на якісь невідомі широкому загалу зиски та ризики, а звичний гомофобний шаблон було використано для легітимації цієї відмови. Політичні аналітики висловлюють припущення про торги парламенту з владою, в яких згоду голосувати за безвізовий режим намагаються обміняти на посади. Не виключено, що депутати займаються окозамилюванням, а насправді не хочуть приймати якісь інші, невигідні їм закони з безвізового пакету (антикорупційні, ті що визначають процедуру конфіскації майна). Або, зрештою, з якихось міркувань не бажають приймати безвізовий режим взагалі (останню версію важко обґрунтувати, не вдаючись до теорій змови). Як би там не було, виграш, на який розраховують політики, що відмовилися голосувати за безвізову поправку, має бути достатньо серйозним, щоби ризикнути виплеканими за п’ять років надіями виборців на безвізовий режим.

Ризик втрати електорату

В 2013 році прихильники поправок до антидискримінаційного законодавства часто пояснювали нерішучість політиків у безвізовому діалозі побоюваннями щодо втрати довіри консервативного електорату. Негативна громадська думка щодо гомосексуальності транслювалося як беззаперечна аксіома. Ніхто не ставив питань, звідки вона взялася і не сумнівався, що наслідки для політика, який наважився б виступити на захист прав ЛГБТ, будуть катастрофічними.

Як пишуть Роберт Ентман та Ленс Беннетт, під загальною назвою “громадська думка” часто змішують чотири дуже відмінні соціальні феномени: “думку мас”; думку груп, що виявляють громадську активність; базові припущення, що є відправною точкою для прийняття громадянами рішень щодо інших питань; і нарешті думку “уявної більшості”, тобто поширені уявлення про те, якою є громадська думка. Всі ці “громадські думки” можуть між собою не збігатися, або поєднуватися в різних конфігураціях. З них усіх найбільш вразливою до маніпуляцій є “думка мас” — середнє арифметичне поглядів усіх громадян на певну проблему, яке виявляється під час соціологічних опитувань. Натомість найбільш стійкою до зовнішніх впливів і найбільш поінформованою є “активована громадська думка”, думка лідерів думок та політично активних громадян. До неї, переконані Ентман та Беннетт, найбільше прислухаються політичні еліти під час прийняття рішень.

Твердження про безнадійно гомофобний електорат, який не пробачить захисту прав ЛГБТ, відображає передусім уявлення політиків про громадську думку. Воно має мало спільного з “думкою мас”. Бо хоча соціологічні дослідження і справді показують загалом високий рівень гомонегативності в Україні, окрім ставлення до гомосексуальності є ставлення до євроінтеграції, а воно переважно позитивне. Соціологічні дослідження не включають запитань типу “чи підтримаєте ви політика, який проголосує за заборону дискримінації в трудовій сфері для запровадження безвізового режиму?”, тому прийняття тих чи інших рішень на їх основі сильно залежить від інших джерел інформації та переконань політика. Та й не факт, що народні депутати взагалі бачили ті соціологічні дослідження. Набагато ймовірніше, що їхні уявлення про громадську думку формувалися на основі “латентної громадської думки”, сформованої гетеронормативним соціальним порядком та “активованій громадській думці” офіційних церков та маргінальних релігійних груп.

Після розчарування 5 листопада аргументи на захист антидискримінаційної поправки, які досі використовували лише жменька правозахисних організацій та поодинокі симпатики з політичних кіл, набули широкого застосування серед лідерів думок та активної частини громадян. Наразі політично активне населення вже не зводиться до групи кліриків та радикальних консерваторів, сформувалася велика кількість інших груп, які не дозволять вирішувати питання зовнішньої політики без їхньої участі. Парламентарі зі своїми мантрами про гомофобний електорат сильно відстали від життя. Проте швидко виправилися: соцмережі рясніють виправданнями, а на 10 листопада оголошено повторне голосування антидискримінаційної поправки. Аби результати цього голосування дали підставу говорити, що після Євромайдану в цій країні дещо змінилося, завтра о 10:00 громадяни збираються під Верховною Радою на акцію з “оптимістичною” назвою. Вони вимагатимуть прийняття всіх 10 законів в межах виконання Україною плану дій щодо лібералізації візового режиму з Європейським Союзом.