Хто й для чого створює нові мапи?

Мапи – це не лише об’єкт дослідження для географів чи істориків. Це також фетиш, предмет колекціонування, дарування, декорування. Мапи дають уявлення про страхи й стереотипи епохи, взаємне сприйняття народів. Щоразу, коли змінюються обриси й кордони країн, за цими процесами криються не просто географічні назви, а й історії людських доль, уявлення про батьківщину, націю, Європу, Схід. Про все це, як ніхто інший, знає американський професор Стівен Сігал – дослідник сучасної східноєвропейської географії, геополітики і критичної картографії. Він ретельно вивчає контекст, у якому виникають новітні мапи «Новоросії», штучно розділеної України та інших явищ пропагандистського характеру. Автор книжки Mapping Europe’s Borderlands: Russian Cartography in the Age of Empire (2012), нині дослідник працює над кількома новими книгами, зокрема – про мікроісторію життя й смерті шести географів у Центрально-Східній Європі. Цього року професор Сігал побував в Україні на запрошення Центру міської історії (Львів). Про мапи як предмет політичних війн і як точний відбиток епохи з науковцем поспілкувалися Люба Куйбіда та Євген Поляков.

Євген Поляков: Як ви почали вивчати мапи? Коли і звідки почалося ваше зацікавлення Україною?

Стівен Сігал: Спершу мене цікавили питання про простір, ідентичність та приналежність. В університеті я вивчав мови та порівняльне літературознавство. Я читав багато творів польської та російської літератури, і як студент магістратури в Браунському університеті записався на літню програму в Гарвардському університеті. Там мені пощастило потрапити до надзвичайного вчителя української мови Володі Діброви. Того ж року я зустрівся з Тімоті Снайдером, з яким ми вивчали українську в одній групі.

Під час роботи над книгою «Мапування європейських кордонів» я проводив дослідження  11 мовами в 24-х різних архівах та бібліотеках, зокрема, в Бібліотеці Стефаника у Львові та в Оссолінеумі у Вроцлаві. Варто зазначити, що підбірка мап України була величезною. Серед віднайдених мною речей була мапа Польщі, яка була пошматована поділами в XIX столітті, а також мапи України ХХ століття, коли стверджувалося, що Україна – це вигадка Радянського Союзу.

Отож, гадаю, це логічно привело мене до наступного етапу, який увінчався книгою «Україна очима Заходу». В 2005 році родина Богдана та Неоніли Кравців, одна з найбільш відомих сімей в діаспорі на Заході, подарувала величезну колекцію, що складалася з майже 900 мап України. Коли Гарвардський університет вибрав мене для написання книги про колекцію і про проект, однією із моїх цілей було уникнути традиційних пасток, проблем та перешкод, характерних для націоналізму в Україні у ХХ столітті. Для написання цієї історії мап я вибирав моделі, взяті з глобальної історії, світової історії, критичної теорії і того, що тепер йменується критичною географією та критичною картографією.

Коли я став свідком подій Помаранчевої революції у 2004 році та спостерігав за тим, як Кремль (та й не лише він) розділяв Україну за мовною та релігійною ознакою, або ж коли  Україну розглядали як територію між Сходом та Заходом, я зрозумів, що часто мапи використовуються для умисної чи несвідомої дезінформації. Гадаю, це також було дуже актуальним під час Майдану та анексії Криму.

Часто західні коментатори та експерти, які могли мати дуже хороші наміри, ігнорували питання корупції, зловживання владою, правами, оминали питання майнової нерівності, та й просто сприймали Україну за мапою Самуеля Гантінгтона, де чітко проведена межа посередині між Заходом та Сходом. Або ж вони розглядали Україну в кризі, розділену Україну, Україну, що перебуває в стані шизофренії, а не в цілком природному стані революції, або в нормальному стані реформ, чи звичному процесі політичних змін. Моєю метою є не лише вивчення історії України, але також звернення до західної аудиторії і представлення українським дослідникам наукових та ненаукових стратегій використання мап.

Німецька мапа 1914 року. Berlin State Library. www.publicdomainreview.org

Я розумію кордони не тільки у вигляді абстрактного дискурсу, але й з погляду того, що для людей означає перетинати кордони й стикатися з ними. Я не думаю, що можна ідеалізувати перехід кордонів. Історик культури описав би цей процес як трансгресію (ключове поняття у філософії постмодернізму, яке фіксує феномен переходу між можливим і неможливим – ред.). Для мене ж кордони є реальними, вони охороняються військовими, стають зонами окупації. Кордони завжди виглядають по-різному: товсті лінії, пунктирні лінії, різні кольори для позначення територій, так званих «зелених зон», оспорювані території, особливо, коли існують проекти поділу країни або міста, як, наприклад, Берліна. Кордони не схожі одні на одних, і вони – реальні. І саме на цьому етапі я перетворююся із історика культури в соціального географа або соціально-політичного географа, який хоче зрозуміти проблеми насильства, питання правопорядку, питання військової історії.

Люба Куйбіда: Перейдімо безпосередньо до мап. У книзі «Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва» Ларрі Вульф цитує слова польського короля Станіслава-Августа Понятовського: «Я швидше віддам мої діаманти, ніж мої мапи!». У колекції Богдана Кравціва мапи також постають як скарби. Отже, яку функцію виконують мапи, особливо в ті складні часи, коли зникають цілі держави?

С. С.: Це питання є дуже важливим для України та українців сьогодні, а також для країн, які розміщені на окраїнах Європейського Союзу. Після Помаранчевої революції родина Кравців у 2005 році зробила свій внесок в колекцію бібліотеки Гарварду. Справа в тому, що мапи були передані не Києву чи будь-якій іншій бібліотеці в Україні, а до бібліотеки на Заході, що свідчило про крихкість української держави. Проблема в тому, що в часи політичної нестабільності, як під час Майдану, історична спадщина може нам дещо розповісти.

Візьмімо, наприклад, історію Польщі після 1795 року. Після трьох поділів Польщі та кінця Першої Речі Посполитої, король Понятовський демонстрував надзвичайний рівень турботи та неабиякі сентименти до Коронного реєстру мап. Мені здається, що Катерина ІІ з усіма її імперськими амбіціями й імперськими проектами його перехитрила, однак Понятовському вдалося забрати з собою рештки своєї колекції до Санкт-Петербурга. Я думаю, що в ході багатьох повстань та революцій в Польщі є важливий історичний урок і для українців, саме так мапи стають скарбом.

Кравців зібрав понад 900 мап, на яких позначена територія України в межах різних кордонів, і це момент для вивчення і, можливо, просування українських досліджень. Проте існує проблема доступу та заборони. А у випадку анексії Криму, у випадку створення двох так званих «республік» у Донецькій і Луганській областях в процесі створення Новоросії є новий момент, де виготовляються мапи, яким надається наукова цінність, і це надходить в основному з Кремля. Як ми це бачимо прямо зараз, цитуючи Сергія Плохія, нації як створюються, так і руйнуються, і те, що слід зробити – це не лише зібрати ці мапи, але й зрозуміти, як їх можна використати та як ними  зловживають – як зброєю та політичним інструментом пропаганди.

Для книги «України очима Заходу» я розглянув Україну очима Богдана Кравціва. Це був колекціонер, якому вдалося витворити власний особливий простір. Ось що важливо у культурній географії, і саме тому культура є моєю основною темою. Погляньте, як люди споруджують та облаштовують свої приватні помешкання, які меблі, книги, лампи, прикраси використовують, як вони змінюють простір заради зручності і затишку. Як і помешкання, карти також можуть бути запорукою комфорту. Їх купують та розвішують на стінах як ознаки певної ідентичності. Люди мають дуже тісні відносини із своїми мапами, коли вони з гордістю їх показують або ж дають, говорячи: «Це одна із найцінніших зібраних мною речей». Іноді карти сприймаються як державні таємниці, думаю, це найбільш характерно для Росії, але часто їх віддають – у культурному та антропологічному сенсі – як подарунки. Антропологія подарунків означає, що мапи володіють «аурою» в розумінні Вальтера Беньяміна. Мапи колекціонують, часто вони стають товаром, їх відтворюють та поширюють онлайн таким чином, що дозволяє як окремим людям, так і цілим групам створювати свій найбільш близький, навіть тілесний простір.

Л. К.: Чи можна якось запобігти або протистояти використанню мап як пропаганди?

Я думаю, передусім використання мап як пропаганди не зникне в XXI столітті, особливо коли справа доходить до мапування тих територій, які зазнавали впливу колоніалізму, імперіалізму, геноциду, етнічної чистки і нині переживають постгеноцидну пам’ять. Вважаю, що історія Голокосту в Україні як політичний інструмент почала озвучуватися після 1945 року і досі є помітним явищем у сьогоденному дискурсі, використовується для дискредитації тієї чи іншої сторони.

Думаю, що можливо розуміти контекст мап, застосовуючи сувору критику джерел, переконавшись, що мапи правильно контекстуалізовані: хто, що, де, коли, чому і як, у базовому журналістському сенсі. Тому мапа не розглядається з історичної точки зору, коли вживаються такі поняття, як «Mitteleuropa» (термін на позначення Східної Європи – ред. ) чи Новоросія, ми знаємо історичне походження, і ми можемо насправді говорити про те, як ці терміни були винайдені, щоб запозичити знаменитий спосіб опису Східнї Європи Ларрі Вольфом. Ми повинні знати, хто вигадував ці категорії, регіони, з якою метою і чому.

Єдиний спосіб зробити це, я думаю, повернутися до класичного історичного методу, коли ви робите аналіз джерел, де ви берете зображення, дивитеся на його текст, і докладаєте зусиль для його історизації. Бо якщо цього не відбудеться, нам залишається сюрреалізм, свого роду сюрреалістичний світ геополітики, і ми більше не можемо наполягати на правді. Як Тімоті Снайдер зараз дає повторне визначення концепції: «Ми загублені в постмодерністських джунглях, в яких всі істини рівні, всі території – це мрії чи вигадки, і, отже, тому всі вони можуть розглядатися в однаковий спосіб”.

Один із моїх перших текстів окреслював Галичину як загублену Атлантиду. Ця тема просякнута глибокою ностальгією, Андрухович та інші багато писали про неї як свого роду фантазію. Проте Галичина стає свого роду експериментом, зразком віртуальної сюрреалістичної мапи землі Захер-Мазоха. Ми не можемо назвати таку карту науковою та досліджувати її за допомогою тих самих інструментів, якими досліджують будь-який інший простір. Випадок Галичини потребує поєднання різних модерністських, постмодерністських та поструктуралістських підходів, які допоможуть мапувати регіон та зрозуміти, як він був історично змапований.

На початку XXI століття небезпекою медіа-пропаганди є те, як репрезентуються або спотворюються територія, заселена мільйонами людей. Існує безліч прикладів за межами України. Якщо розглянути конфлікт між Індією та Пакистаном стосовно статусу території Кашміру, виявляєтья, що неможливо репрезентувати Кашмір в Індії належним чином. Те ж стосується сектора Гази і Західного берегу ріки Йордан: вивчаючи історію Близького Сходу та Ізраїлю, необхідно враховувати не лише спірні географії та території, але і те, як мапи юридично регламентовуються і використовуються, і як їх використовують для дуже вузьких політичних цілей.

З погляду пропаганди я маю на увазі також історію ревізіоністської географії – після Паризької мирної конференції в 1919 році в Угорщині, Німеччині і так далі, історію ревізіоністів після закінчення холодної війни, включаючи Путіна, які вважають розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою. Тоді слід подумати про юридичне врегулювання певних упереджень, антиукраїнізму, русофобії, антисемітизму, чи ідеї того, що та чи інша країна є або не є великою державою. Це спосіб зрозуміти на основі суворого аналізу джерел: хто, де, коли, чому, як і що робить із мапами.

Є. П.: Що робить мапи такими популярними? Коли упорядник може ствердно сказати, що його або її мапа є успішною серед широких верств населення, або скажімо, помічною для втілення політичних реформ чи суспільних змін?

С. С.: Свого часу я був вражений масовим випуском мап під час Першої світової війни. В епоху, де панував принцип «перепис-мапа-музей», суспільство було неймовірно політизоване, тому статистика і демографія досягли свого апогею під час розквіту імеперії та до 1920-х років, а потім пройшли процес деколонізації у 1960-70-х роках.

Важливою моделлю для вивчення мапи і засобів масової інформації є не лише те, який вплив мають мапи, але, можливо, і те, якого ефекту вони не мають, коли вони не мобілізують населення. Думаю, що багато дослідників центральної Європи, наприклад, Тара Зара та її впливове есе й дослідження про уявні анти-спільноти (non-communities), є частиною цієї тенденції. Що відбувається, коли спільнота зазнає і не зазнає впливу мап, іде далі й продовжує розвиватися по-своєму? Це важливе питання для України, тому що в стані нинішньої війни, коли країну постійно окреслюють та перекроюють, чи достатньо просто продовжувати політично наполягати, що наші мапи правильні, а ваші – ні?

Часто ця дискусія зазнає невдачі через конкретні причини, тому що ви потрапляєте в пастку діалектики імперії та нації. Імперія – як зовнішній чинник, імперія зла, як і в епоху Рейгана, але ми як нація маємо певну перевагу і можемо сказати імперії, що з нею негаразд. Це – велика політична пастка, і це пастка, яка, як можу стверджувати, існує принаймні з часів Віденського конгресу, 1814-15 років. Наявні  імперії повинні бути знищені, змінені або реформовані, а нації – це те, що присутнє тут, внутрішнія сутність, інтимний простір, саме вони є найважливішими. Я думаю, що комунікативна модель допомагає нам подолати цю проблему в дуже цікавій та новаторський спосіб, тому що вона дозволяє нам думати про політику як антрополітику в трактуванні Дьордя Конрада, угорського письменника і дисидента.

Якщо взяти цей вид грандіозних політичних схем, і глянути на нього на більш локальному рівні, можна побачити, як мапи зображають не однорідну неподільну територію, а сукупність виборчих округів. Тут можна говорити про проблему «джеррімендеринг» (“gerrymandering” – передвиборчі махінації). Саме поняття зародилося в Америці на початку XIX століття, і його назва походить від імені губернатора штату Массачусетс. «Джеррімендеринг» – метод перемежування виборчих округів буквально згори донизу, дивлячись на карту так, щоб розділити голоси для того, щоб надати одній політичній партії, зазвичай тій, яка вже при владі, ще більше повноважень. Це спосіб використання «тактики салямі», як її колись називали в Угорщині, яка передбачала розділ голосів для перемоги над кандидатами-суперниками. Українці мають у цьому гіркий досвід, хоч це абсолютно недемократичний процес.

На рівні громад – я живу в Каліфорнії, так що я вже знаю ініціативи, що походять від пересічних членів суспільства, це інший спосіб сприйняття політики, тому що у вас в Україні навіть після Майдану надзвичайно ієрархічна та централізована і бюрократична система. У цьому сенсі зміни розпочнуться із активністю на місцях. Слід ставати частиною громадських обговорень, намагаючись підтримати кандидатів, які представляють ваші інтереси, а не стояти в черзі й скаржитися або розповідати анекдоти в старому радянському стилі – це не політика, це фрустрація, і це проблема поколінь. Щоб пройти етап лінивої державної служби, пасивності та усвідомлення власного громадянського безсилля до того етапу, коли на повсякденному рівні у вас дійсно є можливість перемалювати ці мапи за допомогою графічного дизайну, через геоінформаційні системи, через громадські збори, в ході обговорень спільноти, через міські ради та муніципальні ради, акції протесту, які хоч і небезпечні, проте, відбуваються саме з таких причин.

І наостанок наведу приклад феміністичної географії, або квір-географії, я би назвав себе феміністичним географом-практиком. Є чудовий журнал під назвою «Стать, місце і культура», який публікує дослідження про розуміння міста та місць у ньому, де жінкам та секс-меншинам дозволено або недозволено з’являтися. Саме тут урбаністика має вагу, бо я досі дотримуюся думки, що урбаністика може запропонувати більше рішень, ніж інтелектуали, що критикують Дугіна на кожному кроці. Для боротьби із машиною політичної пропаганди Кремля слід робити ставку на рівень пересічних громадян, які не є публічними інтелектуалами, однак володіють глибоким знанням про місце, іншими словами, потрібно наново визначати поняття дому і змінювати його.