Іронія та її відсутність у живописі Олега Голосія

«Безвідповідальність відповідальності і є свобода, чим більше рішень ти змушений приймати чи не приймати — тим більше ти вільний». Олег Голосій

Пробігаючи очима темну гаму кольорів та містичну трансформативність об’єктів на полотнах Олега Голосія, запевняєшся у цікавій ролі іронії в його роботах. Точніше, подекуди навмисній її відсутності. Мабуть, додатковим підтвердженням тому є Голосієва аскетичність, стабільні зникнення на декілька тижнів, поспіх жити і, звісно, мовчазність, «язик наче вареник», за словами самого художника, заважав йому брати участь у паркомунівських суперечках. Але хіба він такий? Валерія Трубіна, навпаки, порівнюючи двох учасників Паркомуни й найближчих друзів — Гнилицького та Голосія, — саме першого називає холодним інтровертом й дивується, як він міг бути настільки близьким із вибуховою кометою на ім’я Голосій. І Олегові часто усміхнені фото з вечірок сквоту на Леніна теж розхитують наше уявлення про відсторонену особистість. Тому випливає наступне питання: чи промовиста серйозність творінь художника є такою ж амбівалентною, як і його внутрішня натура? Певно, запитувати краще гравців з картини Голосія “За картами”, але й ми з вами спробуємо відповісти. 

Починати аналізувати іронію в творчості Олега Голосія було би варто з його тексту «Пращур всього сущого». Вдивляючись поміж рядків, здається, що темні лабіринти свідомості художника чергуються з нотами прихованого гумору. Найсерйозніші монологи про вічність і перестороги читачів «не дозволяти зміні дня й ночі поселитися в серці» то навіюють думки про сенс існування, то змушують втрачати розуміння сюжетної лінії. Але щоразу після згадки про щось величне, з-за обрію визирає «рогата кішка в білих яблуках» (цитата Голосія з “Пращура”), а потім знову «сіре велике світило не дає забути про вічне», а після нього наступне іронічне попередження: «Тільки не впадай у екзистенц». Можливо, не в такій хронології, а можливо, й не у такому розумінні, але для цього ж і існує те «вічне»? Кожен текст Голосія своєю фантасмагоричністю нагадує трансавангардні полотна. Тварини в нього задумуються про буття, а люди тонуть у безмежності смислових категорій. Світ постає догори дригом, адже «нікому не спаде на думку звинуватити воду в загибелі потонулого корабля», — пише в нотатках Голосій.   

Цю роботу вважають останньою. Недарма мовчазні чорні очі концентрують усю глибину великого «вічного», про яке пише Голосій у своєму «Пращурі», й відкривають безмежність у відблиску жовтої фарби – кольору його найхарактернішого образу — «Жовтої кімнати». Й ці безмежні очі — єдина яскрава пляма полотна. Все, що ми бачимо окрім них, — примарні гори кольору земляного бежу й пейзаж.

Але підходьте ближче до картини, ще ближче, впритул до червоної обмежувальної лінії у музеї й вдивіться в цей абстрактний пейзаж, що видозмінюється на більшості полотен Голосія. Спостерігайте трансформацію за трансформацією, і ви помітите, вслід за повторюваним образом пейзажу, характерний образ кімнати. Від кутку стелі, яка промальовується вологим контуром пензля на верхній частині полотна замість неба, й до недомальованих контурів кімнати на фоні далеких гір.

Чому недомальованих? Не встиг? А може, не схотів? Адже, накладаючи кольори, він зробив би кімнату зовсім непомітною, а створюючи кольорові стіни, він би прибрав могуття погляду очей. І в цьому елегійно-філософському сюжеті прочитується іронічна всюдисущість того великого сенсу, що виринає і в чотирьох стінах, і в безмежному просторі природи, й не оминає нікого з нас, і навіть тих двох безтурботних слоників («один жовтенький, а інший у цяточку»), що грають на галявині цілими днями, аж поки не зустрічають «Сенс» і збираються вмирати, але потім згадують про бадмінтон або майстер-клас з акторської майстерності.

Гортаючи одну за одною сторінки каталогу Національного художнього музею до виставки, присвяченої творчості Голосія ще на початку 2000-их, і нині переступаючи один за одним пороги тематичних залів у Мистецькому Арсеналі, здається, що реальність художника протікає поза межами історично окреслених кордонів. У нього не зустрінеш ні оприявлених, ні прихованих прапорів комуністичної партії чи світанку після розпаду союзу. Нічого, навіть серпа з молотом немає. Але поштовий ріжок у нього цілком витіснений героями з радянських же (!) мультфільмів. Дитячий дискурс у Голосія та всіх інших учасників Паризької Комуни перебігає полотнами, як заєць за вовком з «Ну, постривай!».

Тетяна Жмурко під час своєї авторської екскурсії в Мистецькому Арсеналі говорить, що напевно в цьому й полягає політична позиція художників того часу. Хіба не іронічно? Ховаючись від реальності за ширмою циркових слонів на арені, вони демонстративно оповідають, наскільки їм не цікаві події за вікном. Вони повсякчас вибудовують свою опозиційну політичну позицію дитячих сюжетів. Олег Голосій шикує своїх шестеро слонів у шеренгу за зростом, наче дітлахів на уроці фізкультури. Вони тримаються ногами шахової підлоги, затримуючись в межах простору, але помітно, що стін немає й простір розширюється до меж Всесвіту, над яким знову нависає чорна діра великого сенсу. Можливо, про цей сенс і писав Голосій у своїх текстах? Цей сенс віддалено перебуває вгорі й одночасно позаду, наближаючись до нас так близько, як ми це самі дозволимо.

Ще однією характерною рисою творчості Голосія стали подорожні мотиви. За спогадами Валерії Трубіної, він міг, не маючи жодних планів до цього, забігти на вокзал й купити квитки до Москви або Тбілісі. Мистецька натура спонукала його перетинати кордони, не прив’язуючись до жодних географічних координат, він постійно зображував далекі заокеанські пальми на заході сонця, які міг малювати лише в уяві своїх мрій.

Але в цьому мотиві знову проглядає фантастичне зближення зовсім далеких речей, заперечення наявних кордонів. Тутешнім бджолам художник примальовує свої автопортрети й обличчя інших людей. Він незупинний, вільний, він літає. Підносячись на крилах у повітря, він дивиться на нас й іронічно випромінює свою свободу. Вслід за очима чи то автора, чи то таємничого сенсу на тлі гір на картині з бджолами нас знову зустрічають очі, точніше, цілі обличчя, адже «всі роботи Голосія — про нього самого, вони — один великий автопортрет», як писала про нього Тетяна Жмурко . Вони продовжують зазирати всередину нас і проникати в найпотаємніші думки.

Заблукавши під час прогулянки серед пальм та багряно-помаранчевих заходів сонця, ми зовсім забули про часи, крізь які пролітала мистецька комета «Голосій», адже ці часи окреслені мистецтвознавцями як епоха смерті живопису. Й сам митець у своєму інтерв`ю до виставки в Центральному будинку художника іронічно говорить: «Живопис давно вже помер. Виставляти живопис сам по собі зараз нудно. Але, можливо, через секунду це вже буде весело». І він продовжує далі зачинятися в своїй кімнаті, сам на сам із фарбами і полотнами, не виходити звідти, доки забракне стін, щоб повісити наступне полотно, а руки не вкриються фарбами до плечей. Та хіба є в цьому житті щось тривке й константне?

Своїми коментарями щодо усвідомлення смерті живопису Олег Голосій наче забезпечує собі м’яке занурення у воду, яка вже встигла вкритися льодом. В той самий момент саме він, той справжній «дослідник глибин» , який парадоксально занурюється в океан, але продовжує освітлювати його вогняним факелом навіть під водою (як і водолази з його полотна), він повний нових форм та сюжетів. Тепер ця «секунда» минає, і нам вже не просто «весело», ми захоплено відкриваємо для себе інший мистецький вимір, де кожен наступний рух пензлем, як і літери «о» в назві виставки, присвяченої Голосію у Мистецькому Арсеналі, розхитуються самі і розхитують нашу реальність.

І навіть коли Голосія запитають, що він думає про розпад сквоту на вулиці Паризької Комуни, він, вбачаючи у всьому вихід, відповість із усмішкою на обличчі: «Дальше будет круче и интереснее». Хіба не іронічно?