Харків – Львів: спільна пам’ять
«Підіть, купіть квиток… Поїдемо до Харкова», – ці останні слова професора Шевельова могли би стати епіграфом для третього культурного форуму, який відбудеться в жовтні. А поки готується сам форум, сотні людей – митців, кураторів, журналістів, піарників, культурних операторів і просто мешканців міста, – прожили два тижні з попереднім проектом «Творчі резиденції» культурного форуму «ГаліціяКульт» у Харкові.
Увесь цей час у моїй голові крутилися дві цитати: «Харків, Харків, де твоє обличчя?» та «Ця Галіція голодна і прекрасна, як холєра…». Мій переїзд зі Львова до Харкова п’ятнадцять років тому ще й досі багатьох дивує. Я ніколи не перестану бути львів’янином, але в Харкові почуваюся вдома.
Осінні мистецькі резиденції нагадали про перші приїзди до Харкова – наприклад, як я вчився долати пішки значно більші відстані та відрізняти Держпром від Худпрому. Як познайомився з геніальним Павлом Маковим, який цього року погодився бути «ментором» для резидентів та інвестував свій час та знання у спілкування з молодими колегами. Я свідомо пишу слово «ментор» у лапках – воно зовсім не пасує художнику. Якщо він і погоджується на спілкування, це завжди діалог на рівних, хоча слухати хочеться більше, ніж говорити. Павло задав дуже правильні координати для своєї групи художників. Він вважає, що за два тижні неможливо нічого створити з нуля, що в мистецтві отриманий досвід важливіший за результат: не сама картина, а те, що ви отримуєте від споглядання.
На відкритті виставки в ЄрміловЦентрі “Коло спілкування”. Фото: DofaFund
Ми не бачимося з Маковим у Харкові щодня. Але я точно знаю, що він не збирається емігрувати. Добре, що молодші за мене львів’яни побачили Харків Макова, а не місто, яке втілює поширені стереотипи (як я нещодавно прочитав: «Існує два паралельних Харкова. Харків звичайний, і Гепо-Харків»).
Напевно, такий Харків теж існує, але учасників творчих резиденцій цікавило щось зовсім інше. Наприклад, будинок «Слово». Із цим явищем (назвати його об’єктом складно) намагалася попрацювати група архітекторів, філологів та соціологів, які приїхали на резиденцію. «Слово» було першим, що я попросив показати мені у Харкові, коли приїхав сюди в 90-х. Я ще не читав тоді вірш «Кінець української силабо-тоніки» Сергія Жадана (може, цей текст іще не був написаний), але вже читав книжку «Слово про будинок «Слово» Володимира Куліша, якого дитиною викинули з цього будинку на вулицю з мамою і сестрою, бо вони були родичами Миколи Куліша.
«в цьому будинку вони колись і жили
бачиш ось там на рамах ще рештки червоної фарби
лущаться з тих часів хтось вигадав їх поселити
в одному домі щоб чути було дихання в передпокоях
дихання вітру структуру страху коли ти
дивишся на подвір’я
де військові кладуть асфальт
і саджають сосни»
Резиденти, які намагалися налагодити комунікацію з нинішніми мешканцями будинку «Слово», натикалися на незнання, часом на агресію чи байдужість, а часом відкритість. Вони стверджують, що ці реакції, хай різні, й були найціннішим у їхньому проекті. Однак навряд чи за два тижні можна осмислити феномен цього сталінського арт-кооперативу, в якому спершу поселили геніїв, а за кілька років знищили їх та їхні твори. Що з того, що будинок уцілів? У нього заселили зовсім інших людей. Чи хтось свідомо захотів би жити в квартирі, де застрелився Хвильовий? Нам ніхто не порадить, що робити з такою пам’яттю:
«просто існує такий різновид споруд
в яких ця остання межа особливо похмура
де надто неглибоко пекло і русла підземних руд
де час виступає ніби вугілля крізь ґрунт
де починається смерть і кінчається література»
Учасники та куратори цієї групи обіцяють представити онлайн-проект, до якого зможуть долучитися всі охочі з будь-якою інформацією про будинок «Слово». Я, втім, не дуже вірю в цю ініціативу – занадто амбітне й масштабне завдання. Про будинок «Слово» можна написати сотні книжок та зняти тисячі фільмів, написати мільйон соціологічних, філологічних, архітектурних розвідок. Це довгостроковий і надважливий проект для України, який мав би фінансуватися низкою міністерств, а головне – харківською владою. А поки що деякі мешканці будинку «Слово» пригощають пиріжками резидентів «ГаліціїКульту» й просто знайомляться.
Що стосується документалістів, менторами яких були Остап Костюк з Коломиї та Любов Дуракова з Харкова, то за два тижні вони цілком могли відзняти купу матеріалу, якби учасники мали достатньо часу для попередньої підготовки. І тут варто наголосити на одній із найбільших проблем резиденції та інших масштабних проектів, які з’являються в Україні. Ми всі розуміємо, що це здебільшого приватні ініціативи й критикувати їх не дуже випадає. Але якщо уявити, що завтра всі добрі ідеї будуть профінансовані грошима платників податків, то варто було би волати про те, що на підготовку, консультації й дослідження в таких проектах необхідно виділяти набагато більше часу.
Колись моєму другові Алєхандро Більбао Ґуерра, нью-йоркцю аргентинського походження, разом із Міхалом Ґрабовським, поляком, який живе у Берліні, вдалося зняти чудовий документ про Львів усього лише за тиждень. Але так сталося передусім завдяки мистецькому об’єднанню «Дзиґа», яке фінансувало цей фільм та допомагало ретельно підготуватися до зйомок. Деякі резиденти-документалісти «ГаліціїКульту» зацікавилися будинком «Слово», Держпромом, ринком на станції метро імені академіка Барабашова. Це все також глобальні теми, і хотілося б вірити, що автори продовжуватимуть працювати з цими місцями й після завершення резиденцій.
Інших документалістів цікавили «маленькі люди»: міський «божевільний», який упродовж десятиріч збирає скульптурні пам’ятки місцевого масштабу комуністичної епохи, молодий актор, який мріє про Голлівуд, або навіть я сам. Нам із учасницею резиденції Мирославою Клочко пощастило. Поки вона знімала мої щоденні походи на репетиції в театр «Арабески», на моїй, уже рідній, вулиці Мироносицькій з’явився новий анонімний і дуже харківський проект. Щастя документаліста матеріалізується, якщо він уважно спостерігає і вміє чекати. Мирослава знімала написи на Мироносицькій, а фінал цієї історії чарівним чином збігся з завершенням резиденції.
Фото: Андрій Рачинський
Фото з двома написами нам подарували самі автори проекту, які дозволили назвати їхні імена: Андрій Рачинський та Данило Ревковський, харківські художники, вже два роки фотографують місцевий стріт-арт. Вони фіксують своєрідну «війну графіті», яку ведуть мешканці міста, яке все ще бореться за свою ідентичність. Врешті, хлопці написали на стінах власну історію, а Мирославі, завдяки резиденції, вдалося її зафіксувати.
Виставка у «Єрмілов Центрі», яку відкрили 23 серпня, у день народження Сергія Жадана, більше говорила про Харків, ніж представляла галицький погляд на Харків. Для самого «Єрмілов Центру» це був неабиякий виклик – створити виставку за два тижні. Страшенно бракувало часу і муралістам – і не тільки через дощі. Це була єдина група резидентів, яка працювала «на замовлення». Головними викликами стали масштаби харківського заводу «Турбоатом» та гнучкість самих художників: (не)готовність працювати з поставленою задачею, а не лише втілювати свій задум. Їм довелося бути командою та узгоджувати ескізи поміж собою, оскільки шість композицій мають утворювати ансамбль, який бачитимуть усі харків’яни на Московському проспекті.
Муралісти за роботою. Фото: Віталій Сидоренко
Монументальний живопис у промзоні виглядає більш ніж доречно. Й хоча мені не йдуть з голови розписи та вітражі бойчукістів, яких я вже ніколи не побачу, я все одно разом з Оксаною Забужко та професором Шевельовим буду мріяти про «той, неіснуючий у жодному з земних вимірів, сліпучо прекрасний Харків нероздушених «метеликів Бредбері», в якому нерозстріляний Курбас ставить свою п’яту (шосту, сьому, соту…) виставу, осяяний блиском «загірних озер» Хвильовий читає щось нове й натхненне перед молодою молоддю, Йогансен знімає кіно за власним геніальним сценарієм, бойчукісти розписують інтер’єри небачених театрів неймовірними фресками, «і все те грає, шумить і говорить».
Чого мені забракло? Думаю, театральної резиденції – можливості поміркувати над долею галичанина Курбаса. Чи міг би народитися «Березіль» у Львові? Добре було б дослідити харківську школу бандуристів, яку започаткував галичанин Хоткевич. Але, гадаю, з часом усе це буде, як і багато іншого.
«Творчі резиденції» – попередня програма форуму «ГаліціяКульт», який триватиме в Харкові з четвертого до 18 жовтня. Він стане третім форумом, організованим фондом DOFA.fund. Перші два форуми відбулися у листопаді 2014 року в Києві та червні 2015 року у Львові.
Коментарі