Культура – це не розкіш

Під прапором боротьби з коронавірусом в Україні Мінфін запропонував затягти паски й змінити державний бюджет, аби, мовляв, направити всі сили на протиепідемічні заходи. На тлі заяв Іллі Ємця про те, що в принципі можна урізати витрати на лікування покоління 65+, бо, мовляв, це вже «трупи», пропозиція Мінфіну, звісно, виглядає значно привабливішою. Втім, поглянувши на план фінансистів із “перерозподілу” грошей, можна запідозрити, що держава вирішила зекономити на потенційному лікуванні загалом усіх поколінь, залучених до цілих окремих галузей, — бо всі ці люди просто змушені будуть емігрувати, щоб вижити.

Наприклад, за ідеєю Мінфіну, перед обличчям COVID-19 креативні індустрії мають практично зникнути з порядку денного. Зокрема, Державне агентство з питань кіно має позбавитися 95% коштів — 750 млн. гривень із запланованого загального бюджету в 775 млн. Український культурний фонд — 70%, тобто із запланованих 697 млн. гривень УКФ має попрощатися з 500 млн. В той же час без суттєвих скорочень залишатиметься Апарат Верховної Ради, Офіс Генерального Прокурора. «Внесок» Міністерства Внутрішніх Справ у державну боротьбу з епідемією складатиме менше 5000 (прописом — менше п’яти тисяч) гривень, що не дотягує навіть до 0,01%. Державна судова адміністрація може отримати збільшення бюджету. Ця картина від Мінфіну натякає: культура — це те, що можна не брати на рятівну шлюпку в разі чого.

Відверто кажучи, така «залишковість» щодо культури — це не якась виняткова позиція нинішнього уряду. Ставлення як до своєрідної надбудови, яку можна собі дозволити хіба як хобі лише в безхмарні часи, існувало в українському суспільстві й раніше тривалі роки. Нерідко перші заняття з першокурсниками, які більш-менш свідомо приходять вивчати культурологію, починаються з розвінчання уявлень про культуру як про збірку правил етикету. Разом із тим, деякі чиновники пропонують своєрідні формули для вимірювання ефективності культури — так, ніби це десерт, який можна перевірити на термін придатності. Культура як виключно успішні в прокаті фільми, виключно бестселери, виключно потрапляння в західні музичні чарти, або просто як хороші манери і цікавинка для «підтримання світської бесіди» — звідси народжується сприйняття культури як баласту в період кризи, який не має критичного значення для безпеки суспільства.

Що ж, уявіть собі, що в світі не існує кіно взагалі, адже колись хтось вирішив, що наприкінці ХІХ століття краще спрямовувати гроші, скажімо, на військові потреби. Немає фотографії — на тлі економічної кризи й безробіття початку ХІХ століття це здалося комусь непотрібним. Також не існує книг — немає ані Гете, ані Селінджера, ані Шевченка, ані Стуса, ані підручників, ані енциклопедій чи довідників, — бо хтось колись вирішив, що в середньовічній Європі важливіше боротися з наслідками пандемії чуми, аніж розробляти способи друку. Театр так і не з’явився — давні греки підрахували, що це надто затратно в умовах війни з персами. Скульптури теж ніколи не було — месопотамські царі і давньоєгипетські фараони переспрямовували всі ресурси на іригаційні системи. Про живопис теж ніхто не дізнався, адже ще первісні племена в печері Ласко зрозуміли, що важливіше відбитися від мамонта, аніж намалювати його. І якщо ми вже уявили собі світ без мистецтв, то можемо сміливо також уявити, що й писати, читати – а ймовірно і говорити заразом — людство також так і не навчилося: адже саме ті «непотрібні в умовах кризи» малюночки на скелях допомогли людині відкрити для себе можливості знакової системи, якою і є мова. А без цього цілком імовірно жили б ми й досі в первісних умовах.

На щастя, всі ті повороти в історії людства сталися, і великою мірою завдяки їм нині ми маємо потужні можливості протистояти багатьом викликам. Йдеться не тільки про те, що мистецтво допомагає людям підбадьорити одне одного під час кризи, розважити себе в умовах карантину тощо. Йдеться навіть про цілком прагматичний аспект: креативна індустрія сприяє розвитку суміжних галузей. Перекривати повітря культурному сектору за принципом скидання баласту — це не просто перешкоджати соціальному здоров’ю, це прокладати прямий шлях до буму безробіття не лише в самій креативній індустрії, а й в дотичних сферах. Цілком реалістична картина, що може мати місце в результаті залишених у нинішній кризі напризволяще кінопроєктів: знищений зірваним фінансуванням, обіцяним державою ще до секвестру бюджету, фільм — це, очевидно, неоплачена робота творчої групи і технічних партнерів, згаяне міжнародне співробітництво; а також пустий у перспективі кінотеатр, що викличе скорочення штату співробітників через неприбутковість, а згодом і закриття кінотеатру як одиниці міської інфраструктури — зі свого боку постраждають і прилеглі заклади громадського харчування, магазини, рекламні площі, ринок нерухомості тощо; також це — ненаповнені кінофестивалі, скорочені зокрема через нестачу кінотеатрів, що означає зменшення кількості іноземних гостей, скорочення пасажирів для авіасполучень, бронювань у готелях тощо, відсутність роботи для ЗМІ, відсутність інвестицій; а також нестача контенту для телеефірів і онлайн VOD-сервісів — постраждають рекламодавці з усіх можливих галузей, телеоператори та інтернет-провайдери. Так можна продовжувати далі, адже державне фінансування мали отримати не тільки фільми, а й різноманітні проєкти й події. Значення культурної індустрії неможливо вирахувати самими лише бокс-офісами чи продажами: культура — це про розвиток дискурсів. І якщо не надавати креативній індустрії підтримку в умовах запровадженого державою карантину, наслідки епідемії будуть іще глибші і триваліші для самої держави.

Розуміючи всі ці ризики, уряди європейських країн нині докладають зусиль, аби зменшити травматичний ефект від обмежень у культурному секторі. Наприклад, Рада Міністрів Італії, яка виявилася епіцентром трагічної епідемії COVID-19, ухвалила рішення про виділення допомоги працівникам і підприємствам у туристичній і культурній галузях країни. Зокрема, йдеться про створення фонду у 130 млн. євро для компенсації збитків від скасованих подій і відшкодування негативних наслідків у результаті карантинних обмежень, введених державою у зв’язку з епідемією, в області кіно і аудіовізуальних творів. Також цей фонд передбачений для інвестування, спрямованого на відродження галузі після закінчення карантину. Крім цього, влада передбачила відтермінування сплати податків і обов’язкових страхових внесків для кінотеатральних мереж. Міністр із питань культурної спадщини та туризму Італії Даріо Франческіні наголошував, що ці заходи вжиті в результаті тісних консультацій з асоціаціями, задіяними в цьому секторі.

Міністерка культури Німеччини Моніка Ґрюттерс також не полишає митців і діячів культури на самоті з проблемами, спричиненими корона-кризою. За приблизними підрахунками збитки лише від скасованих в Німеччині культурних подій складають 1,25 мільярдів євро. «Через це у мене серце кров’ю обливається» — зазначила міністерка. Тож Федеральний Кабмін також затвердив заходи підтримки креативного сектору: культурні організації зможуть позапланово звернутися по фінансову допомогу задля оплати оренди приміщень, погашення кредитів, лізингових платежів та інших потреб і отримати до 9000 євро у три місяці або 15000 євро в разі зайнятості великої кількості працівників. Крім того, Ґрюттерс зазначає, що спостерігає за великою кількістю ініціатив з використання і створення цифрових форм передачі мистецтва, які виникають зараз органічно у відповідь на нинішні виклики і навряд могли би бути раніше простимульовані навіть найкращими грантовими програмами. Так звучить міністерка культури, яка добре розуміє свою галузь: «Культура – це не розкіш, яку можна собі дозволити лише у добрі часи».

Приклад наших близьких сусідів. Міністерство культури і національної спадщини Польщі так само працює над пакетом підтримки культурних інституцій і діячів, які зазнали збитків через запровадження протиепідемічних заходів. Одним із елементів цього пакету є програмна пропозиція для інституцій з розширення їхньої активності за допомогою електронних каналів комунікації – зокрема, представлення мистецької діяльності в інтернеті.

Також у співпраці з Мінкультом Польський кіноінститут – аналогічна Держкіно агенція, заснована на рік раніше нашої, у 2005-му, — прийняв важливі рішення щодо обіцяних фінансувань. Враховуючи посунуті через пандемію графіки, терміни дії погоджених субсидій були продовжені до трьох років для всіх 45 проєктів, які раніше отримали державну підтримку. Усі проєкти класифікували як «важкі» — а це означає, що вони зможуть подати заявку на покриття 70% їхнього бюджету замість звичних 50%. Крім цього, Інститут полегшить правила щодо так званих «оплачуваних витрат» для кінофестивалів, тож організатори зможуть покрити усі витрати за рахунок гранту. Загалом підтримка кіноіндустрії та її членів передбачає різні заходи – зміни до процедури отримання грантів, формування спеціального фонду для допомоги постраждалим, сприяння розвитку онлайн форматів, що допоможе багатьом фестивалям відбутися в мережі. Над пошуком рішень для індустрії працює кризова команда з 16 осіб, сформована Польським кіноінститутом. Його голова Радослав Смігульські резюмував: «Проблеми, з якими ми стикаємося, можна поділити на дві частини: як допомогти тут і зараз, і як підготувати ринок до моменту, коли пандемія закінчиться». Зокрема, однією з проблем, з якою стикнеться польський продакшн вже восени і до якої необхідно готуватися зараз, стане надзвичайно жорстка конкуренція — тож кризова команда планує розробити заздалегідь спеціальний графік прем’єр, аби уникнути іще одного негативного наслідку.

А чи принаймні підраховувалися втрати, які вже несе культурний сектор в Україні? Лише зі сфери кіно і лише те, що просто лежить на поверхні, — три наші великі міжнародні кінофестивалі, які мали відбутися в березні-травні, вже максимально постраждали. Але в той час, як західні колеги спільно з очолюваними креативними індустріями шукають і впроваджують заходи для пом’якшення удару від пандемії, і як українські фільммейкери разом з іншими діячами культури і митцями з тривогою спостерігають за ініціативами Мінфіну порізати бюджет Мінкульту, очільниця українського Держкіно Марина Кудерчук робить заяву, яка цілком передбачувано викликає обурення у кіноспільноти: «Ми всі вже жертвуємо. Впевнена, з розумінням поставляться до ситуації, коли ми будемо змушені тимчасово відмовитися від виробництва фільму заради будівництва лікарні чи допомоги хворим та особливо лікарям. (…) Пишіть у коментарях чи в особистих повідомленнях свої думки щодо подолання кризи, викликаної пандемією». В ситуації, коли і без того недостатній бюджет пропонують секвеструвати на 95% і залишити кошти, яких вистачить зі скрипом хіба що на два фільми, а профільна агенція розводить руками і говорить про припинення виробництва так легко, ніби це не складний процес з багатьма елементами, а ліхтарик з режимами «on» і «off», для багатьох діячів індустрії питання еміграції перестає бути жартом, кинутим з відчаю.

Заблокувавши креативний сектор зрізаним бюджетом і відсутністю допоміжних заходів сьогодні, ми ризикуємо втрапити у тривалу культурну кризу. Країна, що шість років перебуває в стані війни, може лишитися без власного кіно, книг, музики, мистецьких подій, фестивалів — без того, що змушена зараз ціною людських життів захищати на Сході України. Діра на місці українського культурного контенту — це така ж загроза національній безпеці, як і епідемія COVID-19. І якщо державі вистачає сили заради захисту здоров’я населення піти на оголошення карантину, то дуже хотілося б, щоб також вистачило мудрості і відповідальності запропонувати українській культурі шляхи виживання і подолання негативних наслідків.