Лавка з палет: хвороби росту урбан-активізму

Цей текст є спробою саморефлексії, такий собі «монолог активістки», яка за час його написання декілька разів встигала впадати в апатію і все одно робити проекти – іноді «через «не хочу», іноді – на воскреслому ентузіазмі. За два місяці, що текст «відстоювався», я мала нагоду ще раз переглянути своє ставлення до активізму, до локальних проектів і, маю надію, знайти для себе конструктивне рішення.

На початку травня у Славутичі, в рамках фестивалю кіно та урбаністики 86: Близькість / Intimacy, відбувався семінар «Участь без участі». Організатори пропонували захід у форматі відкритого простору (open space), «який дасть змогу озвучити, обговорити та проаналізувати у безпечному середовищі свої історії помилок та невдач».

Особисто я їхала на цей семінар як на своєрідну психологічну супервізію. Здебільшого на урбаністичних форумах все відбувається доволі стандартно – заявлена тема, «історії успіху» і мало часу на питання. Живе обговорення зазвичай переноситься на кава-брейки і часто обмежене вже наявними «тусовками» знайомих активістів. У випадку семінару в Славутичі основною спокусою була можливість проговорити (і виговоритися) щодо власних помилок у організації партисипативних проектів, особливо напередодні  активістського літа.

Формат open space порівняно новий для України, але саме він і зіграв ключову роль в ефективності цього заходу. Передусім підкуповував вільний формат зголошення тем: кожен/кожна з учасників міг запропонувати власне питання до обговорення і вибрати для нього час із програмної сітки. У цьому був перший дуже важливий момент – уже при анонсуванні тем можна було побачити, наскільки перетинаються зацікавлення інших учасників та учасниць і на місці об’єднати чи переформатувати панелі. Окрім того, модератори підкреслювали, що «все, що відбувається – саме те, що має відбуватись» і «всі, хто прийшли – саме ті, хто мав прийти», ці мотто налаштовували на медитативно-конструктивний лад. Момент примусу був лише у запрошенні до спільних вступних та підсумкових зустрічей і це спонукало до створення атмосфери довіри та водночас відповідальності.

Що ж до самих тем, серед них виразно переважала проблематика роботи з громадою, самоідентифікації, мотивації та самоорганізації активістів. При цьому графік був таким, що на всі дискусії потрапити було фізично неможливо: кожному/кожній доводилося обирати важливішу тему, жертвуючи чимось іншим. Зазвичай на таких зібраннях активістів лунає риторика протистояння «влада-громада», в якій активісти звично бачать себе представниками громади. У Славутичі ж обговорення несподівано змістилося до трикутника «влада-активісти-громада», у якому активісти здебільшого беруть на себе функцію посередників між адміністрацією та громадянами.

Однією з найбільш цінних речей для мене впродовж дискусій стала можливість обговорити якість проектів та особисту мотивацію активістів, які беруть у них участь. До якої міри ми як організатори готові приймати думку громади? Чи готові відмовлятися від власних амбіцій та уявлень про результати проекту, якщо це суперечить волі більшості? Чи готові ми до діалогу і до відповіді громади на наші мистецькі висловлювання у публічних просторах? Чи здатні ми приймати критику, чи не заперечуємо ми «експертності» користувачів? Що взагалі вважати «експертністю»? Зрештою, на основі чого ми припускаємо, що громада потребує допомоги? Хто має виступити агентом змін і сформулювати запит?

Минулого року я повернулася жити у район Львова, у якому виросла. Я вирішила принагідно використати свій досвід у культурному менеджменті для «покращення якості життя та активізації мешканців» – стандартну фразу з проектних заявок я вирішила застосувати на найбільш низовому рівні. До того часу мені зазвичай доводилося працювати з нішевими проектами і вмотивованими людьми, а вихід «в поле», знаючи специфіку рідного району, був для мене викликом.

На щастя, завдяки проекту «Громади в дії», зустріти інших місцевих активістів було не складно. Усі учасники нашої сусідської ініціативи вже мали досвід роботи в різноманітних громадських організаціях, тому ми вирішили організувати для початку Свято району. Первісна ідея полягала в тому, аби привернути увагу мешканців до старої розваленої естради на дитячому майданчику, проговорити з ними можливість її відновлення, щоби згодом напрацювати конкретний проект та подати його на громадський бюджет. Але й просто залучити мешканців до участі у святі було для нас прийнятним результатом.

Ми прагнули зробити зразково-показовий партисипативний проект: провели кілька зустрічей з мешканцями, залучили волонтерів серед дітей і серед батьків, підключили спонсорів, місцеві бібліотеки, знайомих з інших ГО і навіть місцеву парафію (яка у певний момент дуже допомогла з аніматорами та обладнанням). Загалом подія вдалася. Ми зібрали понад 300 учасників, провели фестиваль, якого, за словами сусідів, тут не бачили за останні 25 років – з концертом, майстер-класами, вечірнім кінопоказом, спільним пікніком і виготовленням вуличних меблів із палет (так-так, куди ж без них?) Але після свята у нас залишився осад – чим всі наші зусилля відрізнялись в очах сусідів від маркетингового заходу кондитерської фабрики чи передвиборної кампанії місцевого депутата? Чи були варті ці зусилля того, щоб 15-20 осіб здобули досвід волонтерства, а ми вдосконалили свої менеджерські навички?

У підсумку, ідея відновлення естради через громадський бюджет міста не вдалася: наш проект зібрав недостатню кількість голосів та не пройшов відбору, поступившись сильнішим інституційним проектам, що лобіювалися школою та політичною партією. Зрештою, можливо, ідея простору для культури вимагає набагато довшого пропрацювання, аніж зрозумілі усім дитячі та спортивні майданчики. Єдиний видимий результат фестивалю – лавки з палет – на диво добре пережили рік, проте місцевий ЖЕК просить їх розібрати: сусіди скаржаться, що ввечері їх використовують місцеві пияки. А наша команда зіткнулася з вигоранням, і довший час проведення наступного свята було під великим питанням. Зрештою, наступний фестиваль ми організували на новому місці та об’єднали зусилля з іншими ініціативами району.

На прикладі цього типового громадського проекту можна розкласти усі болючі питання, які турбують пересічного активіста: обговорення та сприйняття проекту громадою, залучення партнерів, підтримка місцевих волонтерів, формат, який би не завдавав дискомфорту мешканцям, очікування від результатів проекту. Але і його можна звузити до кейсу з вуличними лавками (тут можна підставити будь-яку іншу інфраструктурну складову).

Встановлення лавки у громадському просторі активісти зазвичай подають як суспільне благо. Лавка – як предмет нейтральний по суті – на думку активістів здатна покращити якість простору, створити місце для спілкування, зробити його зручнішим для майже усіх користувачів. Проте проблема полягає в тому, що лавка як предмет буденності є нерефлексованим предметом: на неї звертають увагу лише у тому випадку, коли вона створює незручності. Скарги від мешканців на те, що лавка приваблює небажаних для сусідства осіб – це, мабуть, одна з найпоширеніших реакцій, яку отримують активісти. Вирішити це питання можна освітленням, постійним наглядом та викликом поліції за потреби, але це потребує додаткових нетипових зусиль з боку мешканців, порушує їхні звичні буденні практики, витягає мешканців із зони комфорту, словом, провокує до всіх незручностей, пов’язаних із набуттям відповідальності.

Пропонуючи нові об’єкти інфраструктури – від лавок до культурних центрів – чи готові ми –  активісти – вибудовувати також і нові практики? Роблячи невидимі речі видимими, чи готові ми брати на себе частину відповідальності за них? Чи готові ми підтримувати життя створених нами просторів? Чи готові докладатися до тривалих «м’яких» проектів? Чи готові поливати дерева, ремонтувати лавки, вести гуртки та кіноклуби у реорганізованих «народних домах», щодня спілкуватись із мешканцями, яких ми одного разу «прокачали з проектного менеджменту» чи запросили на хакатон? Чи готові ми повноцінно жити в наших громадах так, як навчаємо інших на наших тренінгах?

Більшість наших проектів, де ми беремо участь як активіст(к)и, короткострокові: нам бракує грошей, ентузіазму, часу, людей, які готові присвятити цій роботі свої зусилля. А зміни, яких ми намагаємося досягнути, потребують більших і триваліших зусиль, потребують інституцій, які би змогли забезпечити тяглість процесів. Ми хочемо, щоби з нами рахувалась місцева влада, щоб визнавала нашу експертну думку і, водночас, дуже мало хто з нас справді готові присвятити свій час роботі в адміністраціях, школах, бібліотеках, готові реформувати їх зсередини. Ми вміємо звітувати перед донорами, але часто не наважуємося зізнатися собі у своїх компетенціях. Ми навіть іноді досі соромимося вголос сказати, що досягнули професійного рівня в аналітиці, менеджменті, фасилітації, проектуванні, що можемо взяти на себе одну сферу роботи, а іншу – передати партнеру, якого вважаємо компетентним.

Пропонуючи зміни, ми підважуємо ієрархії, можливо, руйнуємо певні усталені зв’язки і способи комунікації і, закінчивши проект, залишаємо із цим громаду. Ми створюємо нові виклики і не пропонуємо для них рішень, або ж недостатньо довго пропрацьовуємо ці рішення з громадами, щоб вони увійшли в буденну практику. Ми любимо працювати з короткотерміновими проектами, тримаючи в голові можливість завжди змінити сферу діяльності.

Урбаністичний рух в Україні достатньо молодий, а дитячі хвороби росту є неминучими. Наступні декілька років у цій сфері неодмінно з’являтимуться нові фахівці, які змінюватимуть правила гри. Якщо ми всерйоз налаштовані змінювати наші міста і стосунки в наших громадах, то нам варто налаштовуватися на марафон – розширювати наші горизонти планування, не боятися складних тривалих проектів, вчитися самим та вчитися співпрацювати з іншими, брати на себе відповідальність.