Між вогнем і вогнем: карнавал і самоекзотизація як експортна стратегія

Як сьогодні належить розповідати про українську історію, культуру і мистецтво, особливо перед іноземною аудиторією? Якою мовою послуговуватися, якими категоріями оперувати?

Коли я пишу «якою мовою», я маю на увазі і мову візуального висловлювання, і текстовий опис, і пояснення «наживо» під час кураторської екскурсії. Одним словом: як нам говорити про себе зараз, в 2019 році, коли усі ці поняття — «український», «історія», «культура», «мистецтво», навіть узяті окремо, не викликають впевненості у тому, що саме вони означають?

На кураторську екскурсією виставкою «Між вогнем і вогнем: українське мистецтво зараз» я потрапляю, можна сказати, випадково: у Відні я перебуваю як guest fellow в IWM (Institut f?r die Wissenschaften vom Menschen), тож до галереї Майстерні Академії образотворчих мистецтв мене заводить бажання побачитися з друзями, які приїхали сюди у складі журналістського десанту від Українського інституту і нагода побачити один із можливих варіантів відповіді на ті питання, з яких я почала цю статтю.

Дорогою до Semperdepot думаю про те, що, мабуть, можна виділити два типи експортного українського культурного продукту. Перший — це українська культура у її традиційному, затято етнографічному прочитанні, де поняття «національний», «етнічний», «народний» і «фольклорний» зліплені разом. Її можна зустріти на фестивалях народних танців, пісень, ремесел і так далі, з’їсти разом з варениками і борщем у ресторанах української кухні або купити і одягнути на себе разом з національним вбранням. Таку спрощену, есенціалізовану і зручну для споживання українську культуру — співочу, гарно вбрану у вишиванку і повністю очищену від саморефлексії — любили привозити наші посольства за кордоном. Її ж найчастіше викладають у різного типу недільних школах для діаспори. Етнокітч як форма культурного експорту і зберігання культурної пам’яті, звісно, не є ексклюзивно українською особливістю і в тій чи іншій формі існує майже усюди — про це знає кожен, хто хоч раз намагався привезти додому сувенір з відпустки. Національна культура найлегше перетинає кордони, спрощена до рівня штампів і стереотипів — що ніяк не заважає паралельному успішному існуванню мистецького продукту справді високого рівня, який виріс з тієї ж таки традиційної культури. Візьміть хоча б ДахуБраху або Мар’яну Садовську.

Інший український експортний продукт, який відносно добре продається за кордоном — це наша нескінченна безталанна боротьба, туга, бентега, розпач і жаль, катастрофи різного типу in general. Чорнобиль, Помаранчева Революція, Революція Гідності, війна. Все горить і я горю — ми горимо уміло, красиво і героїчно, this is fine. Про те, як ми це робимо, можна навіть подивитися серіал на HBO.

Ця жага проговорювання власних страждань, озвучування спричинених кривд і спроба побудувати власну ідентичність навколо травми теж не є якоюсь ексклюзивно українською особливістю. Домінік ЛаКапра зауважує, що побудова суспільної ідентичності навколо колективної травми є притаманною для західних (у широкому розумінні) суспільств; травма як така може бути прочитана як історія (LaCapra 2014). Гуманістика також відносно давно говорить про зміну об’єкту своєї уваги з savage slot (тобто вивчення дикого, примітивного, нерозвиненого іншого) на suffering slot (тобто звернення уваги на того, хто страждає) (Robbins, 2013), але ця увага формується радше з позиції співчуття, розуміння і співучасті, ніж бажання сформувати об’єктивний опис наявних явищ. Студії травми, вивчення пригнічених  і постколоніальні студії сформували передумови для того, щоб говорити про власний досвід пригнічення, страждання і виключеності з домінуючого дискурсу.

Я приділяю цьому тут так багато уваги, тому що щиро впевнена, що мистецтво, особливо сьогодні, не існує і відповідно не може бути аналізованим ізольовано, у відриві від інших суспільних явищ і процесів. Зауважу теж, що мій текст не має на меті проаналізувати художню складову проекту «Між вогнем і вогнем». Впевнена, колеги добре впораються з цим завданням і без моєї участі. Мені йдеться про мову, якою ми можемо говорити про себе, про ті питання, з яких я почала цю статтю. Тим більше, що «Між вогнем і вогнем» має амбіцію не лише репрезентативності, але й просвітництва та інформує західного глядача не тільки про актуальне українське мистецтво, але й про актуальні суспільні процеси і — хоча й побіжно — про українську історію як таку.

Виставка супроводжується солідної товщини каталогом, де, окрім описів проектів, можна прочитати розлогі тексти, в яких куратори і запрошені автори роздумують про декомунізацію, дегуманізацію, незалежність і дві українські революції.

Експозиція відкривається трьома роботами, які, як зазначає кураторка Аліса Ложкіна, мають впровадити глядача в контекст, в якому Україна існує останні п’ять років. Ліворуч розташована великоформатна світлина авторства Саші Курмаза з 2011 року, що зображує голу дівчину на тлі радянського меморіалу. Посередині висить робота Олександра Чекменьова, на якій ми бачимо старшу жінку на тлі знищеного будинку, вона тримає в руках ікону. Праворуч, дещо прихована сходами, — іконічна світлина з гарячої фази Майдану, яка більше скидається на кадр із постапокаліптичного фільму, ніж на документальну фотографію: темний силует протестувальника у протигазі і стильному довгому пальто різко вимальовується на вогняному тлі.

Отож: декомунізація, війна, Революція Гідності. Щойно ми заглиблюємося в експозицію, до цих трьох тем додається четверта: рейв. «У проєкті «Між вогнем і вогнем» ми намагаємося створити простір діалогу, поєднуючи роботи сучасних українських художників, світлини з молодіжних рейвів, документацію подій Революції Гідності та пам’ятники радянської доби, присвячені темі війни. Саме ця, здавалося б, на перший погляд, парадоксальна і непоєднувана поліфонія раптом виявляється чи не найрелевантнішим способом ведення розмови про атмосферу в сучасному українському мистецтві і суспільстві загалом», — зазначає Аліса Ложкіна.

Звертає на себе увагу, що слово «карнавал» звучить під час кураторської екскурсії багато разів. Хоча ні там, ні в кураторських текстах немає згадки про Бахтіна, в експозиції відсилка до його теорії карнавалу є очевидною. «Найрелевантнішим способом ведення розмови про атмосферу у сучасному українському мистецтві і суспільстві загалом» виявляється карнавалізація, якої зазнає кожна з представлених тут тем: пам’ятники радянської доби перевдягаються у жовто-блакить і падають, падають, падають зі своїх п’єдесталів; беззахисне, оголене жіноче тіло біліє на тлі монументальних, одягнутих і озброєних чоловіків; радянські килими перетворюються на демонів; красиво горить барикада на Майдані; розгублена старша жінка тримає ікону, за спиною в неї — руїни; триметрові піхотинець, танкіст, артилерист, льотчик і матрос сусідують з химерними персонажами Маланки; відвідувачі «Схеми» екстатично танцюють під рейв. Кожна з робіт загострює враження від іншої. Світ стає догори ногами, карнавал швидко перетворюється на dance macabre, але глядачеві не страшно — кураторський вибір зграбно загорнув революцію, війну і декомунізацію у приємну для очей і зручну для споживання обгортку.

Що ж, в такому разі, лишається всередині? Усі обрані для демонстрації у Відні роботи є підкреслено візуальними, видовищними. Ця надмірна візуальність і специфічний підхід до роботи з експозицією (іноді важко позбутися враження, що проекти згруповані у просторі за їхніми формальними ознаками) не лишає часу, глибини і можливості для рефлексії, розуміння або емпатії. Та й персонажам карнавальної ходи не потрібні емоції сторонніх глядачів.

Питання сили впливу зображення, байдужості, боротьби за увагу, співчуття і пам’ять аудиторії у світі, сформованому соцмережами, виникають у супровідних текстах, проте в експозиції здається, що куратори вирішили не перейматися боротьбою за увагу глядача, який фізично присутній у аналоговому просторі, і створили щось на взірець стрічки соцмережі, яку ти швидко проскролюєш від нудьги.

Ще однією істотною ознакою виставки, яка певною мірою є похідною і логічним продовженням її карнавальної складової, є екзотизація представлених тут явищ, а у даному випадку — самоекзотизація, свідоме приписування себе до вже згадуваного раніше savage slot. Цим, власне, можна пояснити появу в експозиції проекту Гери Артьомової «Маланка» і фігур із декомунізованого львівського монументу саме в такому співставленні і сусідстві.

Декомунізація і в просторі виставки, і в каталозі описана як варварська практика, дикунство; в каталозі прочитаємо, що вона є «дикою», «разюче запізнілою» і «постколоніальною»; Аліса Ложкіна на кураторський екскурсії зазначає, що «виросло покоління художників, для яких радянські монументи — не більше ніж міфологічні атланти». З одного боку, така мова опису добре лягає у вже згадуваний savage slot, з другого ж, може скластися враження, що куратори намагаються аналізувати явища, природу яких вони розуміють не до кінця, тому незрозуміле означується як «міфологічне» або «дивне», і ця «дивність» переноситься на опис дій інших акторів.

Україна «Між вогнем і вогнем» — це країна вогню і революції, де люди перемальовують і нищать пам’ятники, де монументальні велетні сусідують з фольклорними химерами, а молодь танцює на рейвах поруч із воєнним жахіттям. Світ дивний і незрозумілий, але шалено привабливий, дикий і жорстокий, але красивий особливою, неможливою в умовах «справжньої» цивілізації красою — трохи навіть ніяково вкотре згадувати про Орієнт і Едварда Саїда.

Повертаючись до проблематики експорту етнокітчу і експорту травми, можна сказати, що кураторам «Між вогнем і вогнем» вдалося створити симбіоз цих двох явищ: «українське мистецтво зараз», та й «українські суспільні процеси зараз» постають на виставці таким собі феніксом із екзотично яскравим пір’ям, який красиво, але безпечно горить і може бути зручно проданий на сувеніри. «Роки, що минули після Євромайдану, засвідчили: в українській історії небагато успішного минулого, яке годилося б для спрощених тлумачень», — зазначає Костянтин Акінша. Що ж, на мою скромну думку, виставка «Між вогнем і вогнем» може слугувати наочним прикладом такого спрощеного тлумачення. Як розцінювати появу такого висловлювання в міжнародному просторі — вже зовсім  інше питання, на яке не варто поспішати давати однозначну відповідь.

Джерела:

Dominick LaCapra (2001, 2014) Writing History, Writing Trauma.

Joel Robbins (2013) Beyond the suffering subject: toward an anthropology of the good.

Костянтин Акінша. Бути поміж. Нотатки про українське мистецтво. Між вогнем і вогнем. Українське мистецтво зараз, с. 87