Музеї без перешкод: як втілювати інклюзивні практики?

Часто вважають, що інклюзивність та доступність, які відносно не так давно з’явилися в українському порядку денному, потрібні винятково для людей зі серйозними проблемами здоров’я. Мовляв, користуватися пандусами можуть лише люди у візках, а аудіогіди створені для незрячих людей. Втім, насправді інклюзивність — про постійну зручність для всіх: пандусом може скористатися і велосипедист, і мама з візочком, а аудіогід стане в пригоді водієві, який тимчасово не може дивитися в екран телефону. У Музеї Ханенків переконані, що неважливо, якими ресурсами ви володієте, адже щоб стати на шлях інклюзивності, достатньо людяного підходу. 

Що означає інклюзивність у музеях

 У конвенції ООН прописано, що держави-учасниці повинні забезпечувати людям з інвалідністю доступ до культурних місць, як от музеїв чи театрів, а також визнавати їхнє право нарівні з іншими брати участь у культурному житті. Посилаючись на конвенцію, музеї різних країн світу намагаються адаптувати простір та виставки під потреби людей з інвалідністю, а також вводять інклюзивні практики, які стосуються взаємодії з мистецькими творами.

Нині першим, із чого будь-яка людина починає знайомство з музеєм, є сайт. Щоб зробити його зручним і доступним для всіх користувачів, деякі музеї посилаються на міжнародні рекомендації Web Content Accessibility Guidelines. В їхній основі чотири принципи:

• сайт музею має бути доступним для сприйняття (можна прослухати аудіоверсію тексту, прочитати його збільшеним шрифтом або шрифтом Брайля);
• сайт має бути легким у керуванні (усі користувачі можуть керувати сайтом в будь-яких умовах);
• сайт має бути зрозумілим (текст написано простою мовою, його зручно читати);
• сайт має бути надійним (текст зчитується/інтерпретується допоміжними технологіями, наприклад, адаптивними програмами, що їх використовують незрячі люди).

Крім того, існують Європейські стандарти, як зробити інформацію легкою для читання та розуміння. Вони розроблені для людей з інтелектуальними порушеннями й стосуються не лише текстів, а й відео, аудіо та сайтів. У контексті фізичної доступності музеїв, важливо створити безбар’єрний простір, у якому кожна людина зможе почувати себе вільно й не потребуватиме допомоги іншої людини. Щоб забезпечити цю безбар’єрність, треба зважати на потреби людей із фізичними, ментальними, інтелектуальними та сенсорними розладами. Так, наприклад, можна використовувати таблички зі шрифтом Брайля та аудіодискрипції, щоб описати твори мистецтва для незрячих людей, або індукційні петлі та FM-системи, щоб поліпшити якість звуку для людей зі слабким слухом. 

Деякі музеї створюють документи чи окремі розділи на сайті (як от Музей сучасного мистецтва в Бонні), де є інформація про їхню інклюзивну політику. В законі України про музеї та музейну справу йдеться про те, що «під час проектування та експлуатації музейних приміщень враховуються потреби дітей, осіб з інвалідністю, громадян похилого віку», але окремо прописаних інституційних стандартів інклюзивності немає. Саме тому музеї часто фокусуються на окремих групах людей і самостійно створюють інклюзивні програми під їхні потреби.  

Guggenheim Museum, програма музею “Make Art Accessible to All”

Практики безбар’єрності в музеях світу

 Існують різноманітні способи, як забезпечити інклюзивність та доступність. Наприклад, у популярному художньому музеї Парижа Луврі є паркувальні місця спеціально для людей з інвалідністю. Всередині приміщення є ліфт, візитери можуть безкоштовно взяти розкладні крісла, інвалідні візки та індукційні петлі на час відвідування музею. Крім того, пропонуються спеціальні гіди для людей з фізичними порушеннями, маршрут яких побудований так, щоб на ньому було мінімум ліфтів. Також відвідувачів запрошують до Petite Galerie: на вході безкоштовно роздають тактильні буклети, де представлено кілька ключових робіт із рельєфними малюнками та шрифтом Брайля, пропонують аудіотур і субтитроване відео про виставку. Вхід до музею для людей з інвалідністю та тих, хто їх супроводжує, є безкоштовним.

У художньому музеї Альбертіна, який розташований у Відні, незрячим людям можна брати з собою собаку-поводиря, попередньо показавши посвідчення на тварину. Також у музеї можна замовити тур мовою жестів і тур для батьків із дітьми у віці 5-12 років. Художньо-історичний музей у Відні раз на місяць влаштовує екскурсії для людей з деменцією, а Музей сучасного мистецтва в Бонні пропонує програму «Кольори у голові», у межах якої людям з хворобою Альцгеймера проводять екскурсію, а потім дають можливість створити власну картину. На сайті Національної галереї у Лондоні можна відвідати VR-тури, створені за допомогою технології 3D-камер.

Національний музей Сингапура пропонує спеціальні сенсорні сумки для дітей з аутизмом. У кожній сумці є навушники, сенсорні карти, візуальний розклад і сенсорні іграшки. Також у музеї є кімнати тиші для відвідувачів, які можуть відчувати сенсорне перевантаження. Це обшита м’якими тканинами кімната з приглушеним світлом, де можна роззутися і перепочити від вражень і натовпу. Вона вміщує семеро людей і призначена як для дорослих, так і для дітей. У кімнаті не можна їсти й пити нічого, крім води. Людям із ментальними особливостями рекомендується проводити в кімнаті не менше 30 хв. У Національному музеї Австралії для людей з аутизмом або високою чутливістю пропонують ранкові програми (у час, коли в музеї найменше відвідувачів). На входах у різні приміщення музею є таблички, які повідомляють, що там може бути яскраве світло, запахи, гучні звуки або дуже яскраві кольори, а відвідувачам дозволяють приносити з собою речі, які можуть їх заспокоїти, наприклад, стимулюючі іграшки або навушники, які знижують шум.

У США з 1990 року діє закон про американців з інвалідністю (Americans with Disabilities Act), який забороняє будь-які прояви дискримінації людей з інвалідністю. У ньому зазначено, що музеї повинні забезпечити доступність для всіх відвідувачів. Так, наприклад, у нью-йоркському музеї мистецтва Метрополітен людям у інвалідних візках можна використовувати мобільні електроскутери, для слабозорих та слабочуючих людей є екскурсії, де вони обговорюють сучасне мистецтво з художниками та екскурсоводами, а для людей з деменцією є програми, під час яких вони можуть експериментувати з матеріалами і створювати власні твори мистецтва.

Art Beyond Sight tour at Seattle Art Museum, 2019

Український досвід. Інклюзивні програми Музею Ханенків

«Інклюзивність — це не про якусь конкретну групу людей, а про те, щоб усі були однаково включені у суспільство», — каже Катерина Гоцало, наукова співробітниця Музею Ханенків. Нині в музеї, де з 2008 року почали розвивати напрямок інклюзії, звертають більш пильну увагу на різні аудиторії: людей з особливостями ментального розвитку, незрячих та слабозорих людей, батьків із дітьми до трьох років, людей у інвалідних візках, а також людей, які тимчасово не мають дому. «У 2019 році ми почали думати про те, як комплексно адаптувати музей до потреб людей з інвалідністю. Ми зрозуміли що зараз музей не є суто історичною будівлею, а його колекція може і має бути доступна з будь-якої точки світу», — розповідає Катерина Гоцало.

Виготовлення тактильних копій у гончарній майстерні Sakhno Art

Відкриття виставки “Це мені можна”. Фотограф: Юрій Стефаняк

Відкриття виставки “Це мені можна”. Фотограф: Юрій Стефаняк

Нещодавно музей оновив свій сайт  згідно з міжнародними стандартами доступності: на нього додали панель, яка дає змогу налаштовувати контрастність так, щоби полегшити сприйняття інформації (можна обрати будь-який колір фону й тексту, а також розмір шрифту). Для людей з особливостями опорно-рухового апарату додали слайдер, який дає змогу легко керувати сайтом, а для зображень прописали оригінальні alt-тексти, які зчитуються спеціальними програмами для незрячих людей.

У межах нового проєкту, який фінансується Українським культурним фондом і Фундацією Загорій, в музеї створюють тактильні копії творів мистецтва, завдяки яким незрячі та слабозорі люди можуть краще познайомитися з колекцією. «До цього ми проводили екскурсії, під час яких використовували різні тактильні засоби. Наприклад, із незрячими й слабозорими людьми ми відтворювали натюрморт, присвячений історії шоколаду: нюхали спеції, які в ті часи додавали до шоколаду, пробували самі стати в пози, щоб відчути, як почувалися герої картин чи скульптур. Ми використовуємо принципи аудіодискрипції — словесні описи візуальної складової предметів, просторів, дій для незрячих та слабозорих людей. Та все ж цього недостатньо, тому ми вирішили додати до постійної експозиції тактильні копії. Те, як ми описували твори мистецтва до цього, тепер підсилюється доторком», — каже Катерина Гоцало.

Нині в постійній експозиції музею є копії профільного портрету жінки 15 ст., голови Будди тайландської скульптури 12 ст. та іранського кахлю 14 ст. Для всіх копій розроблено спеціальні підставки й таблички зі шрифтом Брайля. Крім того, найближчим часом на обох входах музею з’являться мнемосхеми — пластикові мапи, які можна поторкати і уявити, як розташований простір у музеї. Катерина Гоцало розповідає, що мнемосхеми їм допомагала створювати й тестувати адапторка Ольга Свєт, яка сама є слабозорою людиною.

Також Ольга разом із організацією «Безбар’єрна Україна» виготвила сім альбомів з пластиковими тактильними копіями творів живопису, декоративного мистецтва й скульптури. «Наприклад, сьогодні у нас заняття про буддизм, отже, я беру з альбому потрібні мені тактильні копії. Вони не відповідають оригіналу на 100%, бо якісь деталі краще спростити, якісь — прибрати. Не завжди зробити краще означає відтворити все», — додає Катерина Гоцало.

Крім екскурсій для незрячих та слабозорих людей, у музеї також діє постійна програма «Культурний декрет». Це щомісячні екскурсії для батьків із дітьми до трьох років. У музеї можна скористатися пеленальними столиками, лишити дитячі візки під накриттям у дворику й взяти менші складні візочки в гардеробі. Також музей сприяє людям у інвалідних візках під час відвідування виставок: у музеї є співробітники, які знають, як правильно переносити візки, і можуть допомогти людині дістатися на другий поверх.

Для людей з особливостями ментального розвитку є різні програми. Напирклад, «Музейхане» для родин із дітьми, які мають проблеми у навчанні, у спілкуванні з ровесниками. До майстерень «Музейхане» запрошуються  діти та молодь з розладами аутистичного спектру (РАС) та з синдромом Дауна. Кожна майстерня має власну тему, яку учасники досліджують у залах музею та у творчій студії. Програма пропонує мультисенсорний досвід взаємодії з мистецтвом та людьми й відбувається на вихідних: спочатку кураторка розповідає про певну тему, а потім відбувається творча практика, де діти створюють щось разом із батьками.

Восени в музеї відбулася виставка «Це мені можна», у межах якої професійні художники з/без синдрому Дауна зі студії «Ательє Нормально» переосмислювали класичне мистецтво й, надихнувшись музейною експозицією, розмальовували глеки, які для них створила керамічна студія «Троянда».

«Інклюзія — це не результат, а шлях. Зараз у всіх музеях України людині з інвалідністю щось запропонують, вона не піде звідти ні з чим, — переконана Катерина Гоцало. — Історичні будівлі можна адаптувати до сучасних потреб, хоч це й дуже складний шлях. Тим, у кого поки немає тактильних копій або аудіогідів, я раджу подумати про те, який канал сприйняття ви можете залучити під час відвідин музею. Використувуйте різноманітний реквізит, що може підійти до теми екскурсії чи заняття. Адже насправді за людяного підходу не так багато всього і треба для отримання позитивного досвіду відвідувач(к)ами».