Навіщо нам потрібна бієнале? Частина перша

Погляд зсередини: виклик, рефлексія, гартування

Спочатку передісторія. Цей матеріал я почала готувати 2 місяці тому, ще до трансформації Міністерства культури і до початку Бієнале. Знайомилася з представниками і представницями команди Бієнале ще навесні. Мені написала Іванна Скиба-Якубова (співзасновниця pr-агенції Bagels & Letters, що взялася за менеджмент Бієнале): ти пишеш зрозумілі тексти про виставки, напишеш про подію? Я погодилася: з’ясувати, як і де проводились такі бієнале, як часто (по суті, терміном «бієнале» позначають будь-яку повторювану регулярно виставку), а головне – навіщо (це питання – найскладніше).

Іванна надала мені список контактів, який виявився доволі довгим. У липні я склала питання і почала телефонувати: самій Іванні, Тетяні Тумасьян (директорка харківської Муніципальної галереї, що є офіційним організатором Бієнале), кураторській групі – Борису Філоненко (Харків),  Дарині Скринник-Миській і Анастасії Євсєєвій (Львів), грант-менеджерці Ярославі Бондарчук, координаторці Вікторії Бронзі… Більшість відповідали мені – «давайте через 7-10 днів, у нас аврал».

Це був напружений (насправді, один із низки) період в роботі цієї команди – вони зайшли до однієї з головних локацій бієнале, готелю «Харків». Потім стане зрозуміло, чому це було так складно. Врешті я телефонувала і майже після кожної розмови доповнювала ще однією гранню складну структуру під назвою «лупаймо сю скалу». Напевно, у цей час Іванна сама відкривала нові обставини і деякими ділилася зі мною: наприклад, несподіваною підтримкою від Тетяни Гавриш, директорки юридичної компанії, що спочатку була партнером бієнале, а потім почала допомагати збирати гроші, шукати нові зв’язки з потенційними спонсорами, — проект отримав нового «каменяра». 

Це по-перше. По-друге, мені треба було акумулювати приклади аналогічних бієнале в світі, тобто бієнале-не-в-столиці. І відповісти на питання: що це за формат культурного проекту (чи інституції), навіщо він потрібен державам, містам, що їх приймають, національним і локальним громадам, підприємцям, пересічним людям. У процесі пошуку відповіді виявилося, що формат «бієнале» встиг пережити не одну хвилю критики і скептичних нападів, за якими слідувало відновлення цікавості і популярності, захоплення нових геополітичних і концептуальних горизонтів.

Так вийшло, що «по-перше» і «по-друге» не зійшлися в одному матеріалі. Це дві відповіді на одне питання. Одна – погляд на ситуацію зсередини, інша – з висоти пташиного польоту (щоб охопити цим поглядом і Венецію, і Сан-Паулу, і Ліверпуль, і Салоніки, і Кочі-Музіріс). Просто деякі бієнале вже знайшли свій шлях, а інші (тобто наші) – в процесі кропіткої праці. Як і решта працівників і працівниць у сфері сучасного мистецтва в Україні, що «лупають свої скали».

Наразі триває робота над другою національною Бієнале молодого мистецтва в Харкові – одного з найбільш масштабних на сьогодні українських культурних проектів, ініційованого Міністерством культури України. Вперше такий формат був реалізований у 2017 році в Києві під назвою «Фестиваль молодих українських художників». Основними інституціями-організаторами були Мистецький Арсенал та НАМУ. Цьогорічна Бієнале із темою «Здається, я заходжу в наш сад» вже 17 вересня запропонує для ознайомлення 45 робіт молодих українських художників та художниць в основному проекті, відібраних кураторською групою, а також паралельну і освітню програми, що відбудуться на 16 локаціях у центрі Харкова.

Організатор Муніципальна галерея, разом із «ЄрміловЦентром» та агенцією «Bagels & Letters», здобули підтримку державних (наприклад, УКФ виділив 2,8 млн гривень), обласних, міських і приватних інституцій-партнерів, щоби втілити проект, масштабів якого ще не бачили мешканці Харкова. Цей факт є напрочуд важливим, бо відкриває низку проблем, що досі мали статус секрету Полішинеля: про них знали всі, але ніхто не наважувався чіпати цю непідйомну вагу. Зокрема, йдеться про відсутність культурної освіти та обізнаності і серед населення, і серед українських чиновників; про відсутність просторих та якісно облаштованих виставкових майданчиків за межами Києва; недолік досвідчених професіоналів у сфері культурного менеджменту, спроможних взятися за проект такого масштабу від початку і до кінця тощо. Вирішити ці проблеми спробувала команда цьогорічної бієнале.

Навіщо?

Отже, навіщо була створена Бієнале молодого мистецтва в Україні і, зокрема, друга – в Харкові? Здається, це питання може зацікавити хіба лише професійну спільноту. Решта або споживатиме культурний продукт, або ні (чи просто не дізнається про нього, чи ігноруватиме). Щодо молодого українського мистецтва, то є конкурси (які проводяться раз на два роки: Премія PinchukArtCentre, МУХі). Є бієнале не суто молодого, але мистецтва, що має прив’язку або до інституції (одноразове Арсенале, успадковане разом із кураторами і трансформоване Центром візуальної культури в «Київську бієнале»), або до міста (Одеська бієнале, що не відбудеться цього року), або до медіуму (Бієнале художньої кераміки Василя Кричевського).

Бієнале молодого мистецтва ж – це новий і великий державний проект, що, за задумом Міністерства культури, подорожуватиме країною. На мій запит «із якою метою він був ініційований» надійшла офіційна відповідь із підписом заступника міністра Юрія Рибачука: «Головною метою бієнале є державна підтримка творчої молоді, сприяння творчій реалізації молодих талановитих митців у сфері сучасного візуального мистецтва, реальна можливість у рамках проведення широкомасштабної акції відкрити нові імена серед значної когорти молодих художників, допомогти становленню молодих митців, популяризувати кращі зразки сучасного візуального мистецтва». Отже, Мінкульт запровадив проект передусім для підтримки українського мистецтва. Також бієнале має сприяти розвитку міст, у яких вона реалізовуватиметься: «Міста, які реалізують подібні проекти, отримують чималі можливості для розвитку творчого середовища, оскільки в акції беруть участь молодь, діти, професійні художники, широкі кола громадськості, яких у складний час для держави має об’єднати одне – українське мистецтво!». Декларативна, не без пафосу, але без деталей, відповідь Міністерства налаштовує на піднесений лад.

Напевно, із таким настроєм було проведено низку засідань Експертної ради Міністерства культури України з питань сучасного мистецтва та організаційних зустрічей уже в Харкові для запуску проекту. Відповідальною за його виконання призначили Муніципальну галерею, яка, втім, не може розпоряджатися коштами Міністерства, адже підпорядковується місту. «Ближче до моменту оголошення я особисто як член ради з сучасного мистецтва в Міністерстві культури висловила побажання, що Харків готовий прийняти бієнале, що у нас є ресурс (досвід творчий, художній тощо). Ми сформували пропозицію і відправили. Але тепер ми навіть думаємо, що даремно так старалися…», – жартома зізнається Тетяна Тумасьян, директорка галереї. Та попри певну розчарованість, Тетяна налаштована оптимістично: «Нарешті державні структури, які завжди досить консервативні, звертають увагу в бік сучасного мистецтва. Напевно, вже неможливо його не помічати, адже воно популярне і престижне в усьому світі. А те, що Бієнале буде переходити з міста в місто, поки що в великих містах, а потім, може, і не в мільйонниках, це корисно для інфраструктури міст і країни в цілому. Щоб довкілля міста відчувало себе самодостатнім».

Дійсно, децентралізація української культури – одна з найґрунтовніших настанов проекту. Тим не менш, реалізація цього імперативу має багато підводного каміння, яке необхідно виловлювати. Про це говорить Іванна Скиба-Якубова: «”Випустити” бієнале зі столиці – це дуже хороший, правильний і виважений хід. Але якщо провести ѓрунтовний аудит ресурсів у містах, що змагалися за бієнале (приміщень, фахівців, залученості органів самоуправління до розвитку мистецьких проектів), виявиться, що в Україні взагалі немає міст, які могли б прийняти такий проект. Мистецького Арсеналу немає більше ніде. З одного боку, бієнале саме для того і є, щоб цей розвиток стимулювати, а з іншого мені б хотілося, щоб після цього аудиту Міністерство стало ініціатором довгого переговорного процесу в обраному місті з залученням усіх гілок місцевого самоуправління, обласної адміністрації, мерії, міської ради. Можливо, з залученням крупного бізнесу, виступаючи лобістом і посередником, маючи свою інституційну вагу. У нашій історії, крім Муніципальної галереї, комунікаторами були ми (агенція Bagels & Letters), але ми не є інституцією в класичному сенсі слова, далі до комунікації долучилася юрфірма ILF, але вони не є організаторами. Надзвичайно правильно, що Міністерство не втручається в концептуальні питання проекту, але, думаю, що створення майданчика для бієнале мало б бути нашою спільною задачею».

Іванна підкреслює розходження офіційного і фактичного станів справ у інституціональній структуризації Бієнале. Як уже згадувалося, офіційно інституцією-організатором є Муніципальна галерея, але це комунальне підприємство, що не має права розпоряджатися коштами Міністерства культури. Отже, фактично такою установою призначено державне підприємство «Театрально-видовищна агенція».

Окрім того, команда проекту – це не лише команда Муніципальної галереї, що налічує 5 людей, враховуючи прибиральницю. Проект такого масштабу потребує набагато більшого оргкомітету (той же Мистецький Арсенал приймав проект у 2017 році із готовою командою менеджерів). До складу харківського увійшли, зокрема, співробітниці агенції Bagels & Letters, що стартували як піар-партнери проекту, але врешті взяли на себе координування різних напрямків роботи. Ближче до літа активним партнером став центр сучасного мистецтва «ЄрміловЦентр». Убачаючи складність такої ситуації, Іванна наголошує на необхідності усвідомлення її витоків: «У Харкові є живе середовище, але надто мало фахівців».

Інша співробітниця агенції, що стала виконавчою директоркою Бієнале, Вікторія Бронза, теж наголошує на проблемі відсутності професіоналів у сфері культури в Харкові. На її думку, це наслідок і водночас причина занепаду естетичних смаків містян: «Монополія будь-чого є згубною для розвитку критичного мислення. У місті має існувати не одна галерея і не один вуличний художник, людина має жити у різноманітті. Тому, маю надію, Бієнале розворушить як культурних діячів міста, так і глядачів».

Та, напевно, усвідомлення себе в такому становищі постає радикальним поштовхом для подальших якісних змін. «Здобуття статусу культурної країни – це завдання державної політики, так само, як здобуття статусу культурного міста є передовсім завданням міської влади. Ані Бієнале, ані жодна інша разова, хай навіть масштабна культурна подія його не створить. Над цим статусом потрібно послідовно і невпинно працювати. Тож з такої перспективи Бієнале – це черговий маленький крок у напрямку до цієї мети, але у жодному разі не її досягнення», – зазначає співкураторка Бієнале, львів’янка Дарина Скринник-Миська. Вона проблематизує штампи державних і муніципальних установ щодо розуміння успіху в розвитку культури: «Для того, щоби мати статус культурної столиці, потрібно над цим працювати багато років. Імідж культурного міста творить не одна подія, а його культурна атмосфера – значущі події з інтелектуальним потенціалом, що відбуваються постійно, мають свої традиції та свою аудиторію. Я познайомилась із Харковом минулого року, і для мене це дуже інтелектуальне місто. Але статус культурної столиці — це все ж таки радше побажання, аніж констатація доконаного факту, зрештою, як і у випадку Львова. У порівнянні з багатьма країнами, на які Україна намагається рівнятися, ми на тому етапі, коли треба дуже багато й наполегливо працювати, засвоюючи власні уроки та чужий досвід».

Як саме?

Як бачимо, більшість організаційних проблем пов’язана із невідповідністю величних і піднесених намірів та неспроможністю побудувати чітку послідовність дій для їхньої реалізації. Команда проекту постає у ролі героїв, що повинні пройти через низку випробувань на благо спільноти. Цікаво, як критична настанова відображена в кураторській концепції проекту, де артикулюється образ «садівника», що може асоціюватись не лише із художником, але і з куратором чи координатором.

Ідея саду, в якому поряд уживаються рослини з різних кліматичних поясів завдяки турботі садівника, перегукується зі специфікою Харкова, його історією, розташуванням, культурними кодами, управлінцями, містянами, мистецькою спільнотою та їхньою контроверсійністю. Особливо сильно це відчула кураторська група проекту. Зокрема, Борис Філоненко так говорить про рідне місто: «У Харкова є претензія на масштаб, яка постійно відтворюється у різних лінгвістичних конструкціях; у самовідчутті Харків чомусь досі представляє себе як «першу столицю» (тут є навіть м’ясокомбінат із такою назвою), тут дуже люблять ставити рекорди («найбільший» прапор Євросоюзу розгорнутий на «найбільшій» площі Європи)».

За кураторським задумом, основний проект Бієнале мав експонуватися у спеціально зведеній «теплиці» на цій самій площі. Але ідея не була реалізована, бо побудова приміщення потребувала однозначної інституційної і фінансової підтримки від міста та/або від бізнес-сектора. Борис Філоненко вбачає в основі цієї невдачі системну помилку: «Цього не сталося, тому що навіть слово «бієнале» (важливо, що перша виставка називалася «фестиваль молодих художників») було принциповим для організаторів, бо це статусно. Така необхідність бути статусним розбивається об реальність, і бієнале в Харкові має дуже багато проблем, і фінансових, і інфраструктурних. І багато людей, які могли би підтримати або повзаємодіяти, навіть не розуміють, що це таке. І сприймають сучасне мистецтво більше як свого роду провокацію».

Виходить, суспільна реакція подиву на саме лише слово «бієнале» стає лакмусовим папірцем. Іванна Скиба-Якубова пригадує, що саме рішення змінити назву «Фестиваль молодих українських художників» на «Бієнале молодого мистецтва» було суперечливим: «Ми розуміли, що втрачаємо певну спадковість і ніби знову починаємо з чистої сторінки. Але з початковою назвою нам було некомфортно: де в цій історії «художниці»? «Українських» – це за місцем проживання, громадянством, самовідчуттям? «Фестиваль» – досить дискредитоване слово в наших широтах різного роду фестивалями пива, глечиків і народного танцю. А, говорячи з бізнесом чи місцевим менеджментом про «бієнале», ми могли апелювати до досвідів Ліверпуля, Касселя, інших, де бієнале спричиняли до істотних змін. Поза тим, справді, широкому глядачеві слово «бієнале» виявилося незрозумілим, а втрачена спадковість призвела до певної дискомунікації з арт-спільнотою».

Проте кураторська група мала запасні варіанти. По-перше, перетворити одне із закинутих приміщень в центрі міста у постійно діючий виставковий простір. По-друге, від однієї збудованої локації на Площі Свободи перейти до низки різноманітних і часто неочікуваних – довкола неї. Борис Філоненко говорить, що під час екскурсії містом для кураторів із архітекторкою Євгенією Губкіною, вони прийшли до рішення, що надає нові можливості: «Ми говорили про два центри Харкова і про те, що Бієнале на одній локації не буде відповідати структурним принципам міста. Зараз ідея полягає в тому, що існує багато різних просторів: публічні й більшою мірою ті, що не розраховані на постійне проведення виставок. Це дозволить глядачам не тільки відвідувати оази, наповнені мистецтвом, але й розуміти, що мистецтво може опинитися в незручній для себе ситуації, зануреній в контекст, а не в «білий куб», де час іде по-іншому».

Ідея з великою кількістю різних локацій (всього їх 15) дозволяє не лише інакше звернутися до глядача, але й віднайти нові простори, потенційно принадні для мистецької діяльності: «Це включення в спільний культурний контекст харківських інституцій, які перебувають на дуже різних фазах: десь вирує життя, народжуються важливі для міста ідеї, а хтось потребує допомоги, щоб хоча би заговорити до глядача. Більша частина локацій ще ніколи не приймали мистецьких проектів. Наприклад, готель «Харків», історичний корпус якого стоїть напівзакинутим уже років десять (його приводять до ладу під експозицію архітектурна майстерня ФОРМА та ГО “Посольство художників”). Це дивна історія, коли в місці така нестача виставкових площин, культурних центрів, і при цьому виявляється, що в самому центрі міста є кілька тисяч квадратних метрів, які ніяк не експлуатуються. А такі місця як Обсерваторія, Ботанічний сад, «Держпром», Літературний музей – це мандрівка містом, відкриття його дивовижних сторін, його історії», – говорить Іванна Скиба-Якубова.

Множинні простори перетинаються з принциповою для бієнале множинністю голосів художників, роботи яких відібрали куратори для спільного обговорення концепції проекту. Налаштованість на діалог і відмова від напередвизначеності першочергові для всіх трьох кураторів. «Нам було цікаво дізнатись те, чого ми не знаємо, що думають художники щодо нашого запитання. Ми не знали, як саме вони будуть розкриватися: хто і які роботи покаже, чи будуть серед цих робіт більш консервативні чи більш провокативні, чи буде виставка висіти на паркані або буде знята за три години, чи будуть музеї співпрацювати з нами, чи знайдемо ми простори, в яких потенційно може з’явитись мистецтво», – пояснює Борис Філоненко. Дарина Скринник-Миська описує враження під час відбору проектів художників: ««Відповіді на опен-колл, які ми отримали у заявках, на наш погляд, дуже зрезонували із запропонованою концепцією. Варто відзначити, що ми не розглядали концепцію як певний непорушний завершений документ. Це була відкрита пропозиція, умовна «формула», яка набирала чіткіших та визначеніших обрисів в залежності від резонансу, який вона отримала у художніх висловлюваннях потенційних учасників Бієнале. Ми розглядали варіант певної модифікації концепції у відповідності до того, які відповіді й реакції художників отримаємо. Але за результатами овпен-колу та відбору учасників Бієнале, концепція залишилася незмінною. Більше того, багато художників, коментуючи свої проекти, підкреслювали, що саме той чи інший вираз, та чи інша фраза стали імпульсом для їхнього художнього висловлювання».

Напевно, для кураторської групи головним способом боротьби зі складними і непередбачуваними обставинами роботи над проектом є свідоме озброєння цією непередбачуваністю і відкритість: їхня концепція виявилася такою для витлумачення художників, а експозиція буде відкритою для інтерпретації глядачів. «Я вбачаю в виставці свободу для глядача, бо хочеться щоб він повертався. Хочеться розвивати культурний туризм, щоб жителі інших міст приїхали до Харкова. І бієнале може бути нагодою. Мені хотілося з самого початку, щоб локації були сайт специфік, щоб вони сприяли діалогу. Коли ми побачили готель «Харків», ми закохалися в це місце», – коментує співкураторка Анастасія Євсєєва.

За які кошти?

Готель «Харків» приніс у собі не лише прекрасну локацію, але й великі витрати, адже команда проекту стикнулася із локацією, абсолютно не готовою для експонування мистецтва. Таких бюджетних викликів у межах проекту багато, адже його фандрайзинг складний і постійно трансформується.

Ситуація з державним підприємством, що відповідає за витрати, створює додаткові складнощі. Казуїстику описує Тетяна Тумасьян: «Ми не можемо (в липні) гроші, які передбачені, використовувати на підготовчі роботи на основних майданчиках, на переклади і так далі. Бо терміни фінансування наперед розписані. Раніше вересня ми цих грошей отримати не можемо. І тому доводиться викручуватися, просити підрядників працювати в борг. Всі фестивалі, які фінансуються Міністерством, із цим стикаються. Оскільки Муніципальна галерея теж працює з бюджетом, хоч і міським, вже звикла до цього. А ось для нашої молодої команди, які звикли працювати в режимі «тут і зараз», ця ситуація дуже складна».

Одна з представниць команди, грант-менеджерка Ярослава Бондарчук, зазначає проблемні моменти із бюджетуванням Бієнале, які «тут і зараз» вирішити неможливо:  «Бюджет має бути запланований фактично за півроку до події. На словах нам кажуть, що кошторис орієнтовний, але коли доходить до діла, то змінити нічого неможливо або складно.  Часто питання викликає  реальна ринкова ціна послуг – як у Мінкульту, так і при подачі заявки на грант від УКФ. Наприклад, на нас працює дизайн-студія 3Z: вони одні з найкращих дизайнерів, відповідно, недешеві. У національної події в сфері сучасного мистецтва має бути крутий  дизайн, ми не можемо запросити інших — простих та дешевих. Сучасне мистецтво – така сфера, де немає чіткої цінової політики і складно встановити, що скільки  коштує. І складно показати в бюджеті, що робота дизайнера коштує стільки, а куратора – стільки. Наприклад, куратори працюють, коли дають інтерв’ю, і відбувається шалена кількість роботи, яку складно врахувати. А там це вбачають: ви ж куратори, ви нічого не робите».

Нерелевантне бачення чиновниками функціоналу і оплати праці спеціалістів у культурному секторі – наболіле питання для менеджерок бієнале, зокрема – для Іванни Скиби-Якубової: «Коли державний грантодавець запитує: «Ви що, правда хочете отримувати 10 тис. грн. за менеджмент проекту?!» – я ледве не кричу: «Звісно, я НЕ хочу, але я маю на увазі, що ця сума має бути більша, а не менша. Знайдіть у комерційному секторі проектного менеджера на проект такого рівня складності, який погодиться працювати хоча б за тисячу доларів на місяць. Людям у культурному секторі при цьому спокійно платять 3-5 тис. гривень, а це може бути робота 24/7 з надвисоким рівнем кваліфікації».

Напевно, навіть надаючи дійсно великі, як для України, гроші на культурний проект, держслужбовці не зовсім вірять у те, що заощаджувати на гонорарах, вартості послуг чи виробництва не варто. «Найперше джерело фінансування – це Мінкульт, він виділяє нам близько 1,363 млн. грн (поки що отримана лише частка). Найбільше – Український культурний фонд, цього разу ми отримали грант на 2 790 500 грн і ще 431 тисячу грн. було на етапі передпродакшну», – піднімає кошториси координаторка Вікторія Бронза.

Та кошти на проект не обмежуються державними. Оргкомітет шукає фінансову підтримку з усіх можливих джерел. Вікторія перераховує їх: «Взимку ми отримали грант від HBCE на суму 163 275 грн. на школу медіаторів (це люди, які працюватимуть на виставках, допомагаючи глядачеві). Близько 300 тис. грн виділяє нам Міська рада, це дуже несподівано для нас. Кошти на Дитячу програму ми зібрали Cпільнокоштом, і тепер її має подвоїти фонд “Відродження”. Щодо приватних коштів: наші юридичні партнери, ILF, на свій день народження вирішили подарувати нам велику суму – при цьому попередньо вони допомогли нам зібрати досить багато на Дитячу програму. Нас підтримав Фонд Тетяни і Бориса Гриньових, вони надають фінансування на премії переможцям Бієнале. Дитячу програму ще підтримали ресторан Nonni Bertoni, Фонд Сергія Жадана і українці в США, фонд Razom for Ukraine. Павло Мартинов, Aromateque, підтримує продакшн двох художніх проектів. Готельний партнер, “Наша дача” і Hotel 19 безкоштовно селить якусь шалену кількість наших гостей. Кафе «Харьок» влаштує прес-бранч і вечерю журі. Типографія А4+ допомагає друкувати каталог. Caparol дає понад 200 літрів фарби. ХЖО «Сфера» фінансує кілька подій в освітній програмі… Багато людей просто працюють за неринковою ціною – наприклад, ГО «Посольство художників», яке наводить лад у приміщенні готелю “Харків”…».

Не зважаючи на довгий перелік благодійників, проект все ще потребує додаткових коштів (на зведення експозиції або зарплату медіаторам) і дуже доречною була б саме підтримка від крупного бізнесу: «Найбільша проблема полягає в тому, що ми з самого початку замахнулися на щось дуже масштабне, а потім виявилося, що ми не можемо це витягнути матеріально. Якщо йдеться про великі компанії, то бюджети вже розписані на рік. Тобто треба було просити гроші заздалегідь. Але рік тому ми ще не знали де і що саме ми будемо робити. А малий бізнес часто каже, що це не їхня аудиторія», — пояснює Вікторія.

Тим не менше, знаходяться ті, хто вже сьогодні розуміє вигоди від підтримки сучасного мистецтва. Так, Тетяна Гавриш, керуюча партнерка юрфірми ILF, зазначає причини своєї заангажованості у проект: «По-перше, ми почали підтримувати креативні індустрії. Для нас це поле професійних експериментів і це досить цікаво. Друга причина не менш важлива: ми дуже зацікавлені у формуванні живого середовища, а такі проекти дуже на нього впливають. Нам здається, що для регіонів, в одному з яких перебуває і наша компанія, — це дуже серйозний імпульс, тому ми вкладаємося не тільки професійними знаннями і навичками, а й комунікацією і взагалі всієї енергією, яка у нас є, в цей проект». Для Тетяни та її колег важливим є розуміння реальних прибутків для бізнесу від розвитку креативних індустрій у державі і окремих містах, а умовою для цього постає продумана робота з національними і культурними інституціями на спільний результат: «Дуже багато важить формальна легалізація цієї сфери Кабінетом Міністрів, тепер у нас є можливість збирати статистику і через кілька років розуміти, який реальний внесок ця індустрія вносить в формування ВВП. Варто сказати і про міжнародний досвід: наприклад, у Баварії кластер креативної економіки – третій з точки зору формування ВВП, це правда вражає. Це пов’язано з тим, що подібні проекти дуже інтенсивно залучають до роботи і дають заробляти малому і середньому бізнесу».

Ось тільки досягнення Баварії для Харкова поки є метою, що її слід прагнути. Ярослава Бондарчук тверезо коментує той факт, що сьогодні Бієнале є неприбутковим проектом, і констатує необхідність змін: «Якби ми продавали квитки і каталоги, і їх купило б кілька тисяч людей, це покрило б частину бюджету проекту, він би продовжував бути некомерційним, але це означало б, що у нього є сталість і він може себе забезпечувати хоча б частково. Якщо ми розуміємо прибуток як гроші, що

лишаються після проекту, то ні, він не прибутковий. Сподіваюсь, у проекту не буде боргів. Зараз хочемо залучити більшу аудиторію, аніж ядро, яке ходить в Харкові на всі події такого масштабу. Для цього ми готуємо медіаторів, саме вони мають зачепити цих нових людей, у них дуже відповідальна роль зробити так, щоб людина прийшла ще раз».

Для кого?

У Харкові існує ядро постійних та активних відвідувачів подій у сфері сучасного мистецтва, але лояльна аудиторія майже не зростає і залишається замалою для певної репрезентативності. Це констатує директорка «ЄрміловЦентру» Наталія Іванова: «Коли ми відкривали майже 8 років тому ЄрміловЦентр, ми сподівались, що відкриття центру сучасного мистецтва в нашому місті спонукатиме до появи нових галерей та арт-просторів, але «дива не сталося»… Можливо, діє правило, що пропозиція виникає, коли є попит. І сьогодні в Харкові не існує попиту на нові майданчики для показу та популяризації сучасного мистецтва». Однак для Наталі важливо знати, хто вже сьогодні точно прийде на бієнале, а кого ще треба за допомогою формату бієнале завоювати: «Ми умовно сегментуємо нашу цільову аудиторію на три великі групи: професійна арт-спільнота, студенти профільних навчальних закладів, зацікавлені у сучасному мистецтві жителі та гості Харкова. Для нас важливо, аби наша діяльність охоплювала якомога більше різних аудиторій, адже центр сучасного мистецтва акумулює у собі виставкову і просвітницьку діяльності. Маємо надію і на збільшення кількості відвідувачів, і на зростання зацікавленості до сучасного мистецтва серед широкого загалу».

В основі успіху проекту лежить вдало і заздалегідь побудована комунікація саме з новими, далеко не завжди дружніми аудиторіями: і з громадою, і з чиновниками, і з підприємцями. Бізнес – ключова серед них, вона хоче спочатку зрозуміти, що дає такий проект, а потім підключитися.

Іванна Скиба-Якубова вважає, що почало створюватися бізнес-середовище, яке розуміє, що такі проекти – це не про прямий миттєвий прибуток, а про можливість розвитку міста: “Є партнери, які говорять: нам важливо, яке враження у людей лишиться від Харкова, тому ми підтримуємо. У нас є потенційний спонсор, який сказав, що його цільова аудиторія – співробітники правоохоронних органів, і він підтримає проект, якщо ми придумаємо, як їх привести на подію. Але є й компанії з відповідями на кшталт «культура для ритейлу не близька». І, звісно, виборчий марафон сильно зменшив готовність бізнесу вкладатися в культуру».

Іванна вважає, що варто працювати над тим, аби органи як місцевого, так і державного управління почали ставитися до культури як до дієвого сектору економіки, а не «дотаційної діри». А ще – зрозуміли, що «культура – це ті ж самі збройні сили». «Не вистачає спільної стратегії розвитку культурного сектору. Що було про культуру в програмах ключових партій на виборах? Практично нічого. Хоча якщо спостерігати за тим, що робить Мінкульт в останні роки, то це круті зміни: поява УКФ, підтримка кінематографа, Україна на європейських книжкових ярмарках… Багато надій покладаю на Український інститут. Але наскільки стратегії УІ та Мінкульту злагоджені? На місцевому ж рівні взагалі можна тільки здогадуватися, якими мотивами керуються ці люди. З одного боку, міськрада, за сприяння департаменту культури, виділяє нам певні кошти, з другого – комунальне господарство тієї ж міськради зриває в квітні нашу дитячу виставку. Найприкріше ж те, що ані облдержадміністрація, ані міськрада не виявили поки що дієвого інтересу до створення нового культурного майданчика».

Вагому роль у комунікації з аудиторією Іванна надає локаціям Бієнале, початково не розрахованим на виставкову функцію, але спроможним бути ефективним медіатором (обсерваторія, ботанічний сад, університет тощо): «Ми можемо залучати аудиторії, з якими вони мають справу. Навіть завдяки коментарям чи інтерв’ю з людьми, які там працюють. Наприклад, інтерв’ю з директором Інституту астрономії (один із наший майданчиків) може допомогти залучити на Бієнале людей, які цікавляться наукою, і навпаки – нагадати всім, що НДІ астрономії – потужна наукова інституція».

Звичайно ж, окремою важливою складовою Бієнале, метою якої є діалог із відвідувачами, постає освітня програма. Її кураторка (а також представниця кураторської команди першої бієнале, Фестивалю молодих українських художників), Катерина Філюк, зважає на те, що на даному етапі важливо комунікувати зі спеціалізованими аудиторіями: «Освітня програма почалася в березні цього року, цього було не видно для широкої аудиторії, це була школа медіаторів, суботня школа, яка працювала протягом трьох місяців. З майбутніми медіаторами працювали художники, музейники, медіатори тощо». Саме тому ще минулої осені розпочалася низка освітніх подій, друга ж і основна частина розпочнеться восени: «Дев’яносто відсотків програми направлено на широку аудиторію. Ми свідомо вирішили практично не робити подій для професійної аудиторії, щоб трошки нівелювати помилкове уявлення про елітарність сучасного мистецтва і залучити людей прямо не дотичних до сучасного мистецтва».     

Принципово важливою аудиторією для команди Бієнале є діти. І не лише тому, що це покоління тих, хто потім буде визначати наше життя. Це також упевненість в тому, що дитяче мистецтво теж варте великої уваги. І цей наратив послугував важливою ланкою у комунікації із іншими аудиторіями – підприємницькою, зокрема. Так, Тетяна Гавриш долучилася до фандрайзингу Бієнале, в тому числі, з причини емоційної причетності до роботи дитячої програми: «Ми сповідуємо філософію студії Azi Nizi Maza щодо відсутності відмінності між дитячим і дорослим мистецтвом. Нас вразила історія про те, як міські комунальники на світанку знищили міську виставку дитячого плакату, і нам здається, що діти потребують підтримки, перш за все, щоб мати можливість відчути те, що цей світ до них не ворожий».

Щоб залучити бізнес у культурні проекти, Тетяна Гавриш вбачає необхідність зміни фокусу комунікації, її адаптації, пошуку консенсусу: «З мого досвіду, коли приходиш до бізнесу і вимовляєш слово «бієнале» – мало хто розуміє. Може, вони і чули про Венеціанську бієнале, але на цьому все, тому ми і займаємося роз’яснювальною роботою. Працює, коли показуєш, який обсяг інвестицій подібні проекти здатні привести в регіон в найближчі три роки, показати вплив на інфраструктуру. Я б менше говорила про романтичні пориви. Хоча ми говоримо і про цінності: скажімо, коли звучить «завоюєш Харків – завоюєш Україну», люди не можуть залишитися байдужими».  

Та, власне, і самі культурні агенти в Харкові вже давно зняли рожеві окуляри і налаштовані на використання гучного формату бієнале для створення нових просторів, у яких артикулюватимуться ідеї, що поєднують. Наталія Іванова проговорює, що має отримати і надати «ЄрміловЦентр» у межах проекту: «Проведення таких масштабних подій, як Бієнале молодого мистецтва як раз і привертає увагу до питання популяризації мистецтва і митців, відкриття та розвитку нових арт-інституцій, державної підтримки в цій галузі. Адже сучасне мистецтво — чутливе і емоційне — гостро і швидко реагує на найбільш актуальні теми і питання суспільного життя, створює нові цінності».

*****

Нарешті ми можемо артикулювати стратегічну роль Бієнале: цей проект сприяє формуванню досвідченої команди арт-менеджерів, мережі лояльних до культури підприємців  і взаємовигоді. А також розширенню аудиторії, що потенційно перетворюється на активну громаду, не байдужу до власного міста, його ландшафту, комфортності, інклюзивності, із повагою до себе через свідоме ставлення до спільного простору. «Цей проект для Харкова став чимось на кшталт лакмусового паперу. Організація події проявила багато недоліків у культурному полі міста. Проблеми, на які ніхто не звертав увагу, почали показуватися: старі, невирішені конфлікти, відсутність досвіду, неготовність бізнес-структур іти на контакт, негнучкість бюрократичних процедур, різність ціннісних орієнтирів усередині культурного середовища, – зазначає Вікторія Бронза.

Зараз команда проекту працює над черговим етапом його підготовки, долає чергові перепони і стикається з новими організаційними, комунікаційними і фінансовими труднощами. Та, певно, усім українським  культурним менеджерам, що працюють нині в Україні, судилося першими прориватися на новий рівень функціонування української культури. «Очевидно, що такі проекти для того й потрібні, щоб у нас з’явилася ця кваліфікація. Але це великий ризик, бо її немає і немає менторської підтримки. Культурні інституції й органи місцевого самоуправління ніби існують у різних реальностях, і ми маємо навчитися ці зв’язки встановлювати. Якщо ми всі виживемо в цьому проекті, у нас сформується команда, що матиме надзвичайно крутий досвід і тепер справді зможе робити проекти національного рівня – за якістю, ґрунтовністю пропрацювання», — підсумовує Іванна Скиба-Якубова.

Наприкінці липня я запитала в неї про критерій успіху Бієнале. Вона відповідала довго і змістовно, але наприкінці додала: «Успіхом буде, якщо у нас з’явиться підлога в головній локації». Місяць потому заспокоює: простір буде безпечним, але, на жаль, недоступним для людей на інвалідних візках або з дитячими колясками. На це фінансування немає.

Відкриття Бієнале молодого мистецтва у Харкові ще попереду – побажаємо команді успіхів, а відвідувачам – сильних вражень від Бієнале молодого мистецтва що два роки в різних містах України.