Бельгійські режисери: “Ленін спав, лежачи на спині, з водою в очах”

Режисер і режисерка з Бельгії Поль Картрон і Марго Фрутьє приїхали в Україну показати свої короткометражні стрічки.  Це був не єдиний привід для візиту до нас: як учасник резиденції в межах урбаністичного фестивалю в Кременчуці Поль протягом місяця досліджував питання, пов’язані з містом, радянською спадщиною і його сприйняттям мешканцями Кременчука. Результатом дослідження стала виставка «Leninstagram», експонована у місцевій галереї «Художній салон». Марго є активісткою феміністичного колективу Liliths, діяльність якого передбачає публічні, подекуди радикальні акції, спрямовані на критику капіталістичної системи в Європі.

Дарина Ніколенко: Поль, розкажи для початку, як ти потрапив до резиденції «Трансформерів»?

Поль Картрон: Свого часу на одному кінофестивалі у Франції я потоваришував із молодим режисером із Криму Наріманом Алієвим – завдяки цьому знайомству ми з Марго мали можливість приїхати до України і представити тут показ наших фільмів. Це стало початком невеликого обміну і мого зацікавлення Україною. Тому, коли я почув про резиденцію у Кременчуку, я вирішив що це чудове місце для  пошуку нових тем для досліджень і творчості. Всього було  3 періоди резиденцій для митців з Брюсселя, протягом яких мали реалізувати свої проекти у співпраці з місцевими художниками з Кременчука.

Д. Н.: Ви самостійно обирали теми для дослідження, чи вони були визначені концепцією резиденцій?

П. К.:  Так, вони були прописані у концепції резиденції і всі троє учасників з Бельгії займались проблемами, пов’язаними з радянською спадщиною в Україні.

Марго Фрутьє: Ця тема для нас є справді новою і важливою. Зараз ми читаємо книгу Світлани Алексієвич «Час second-hand (“Кінець червоної людини”)». Її проза є дуже цікавою, вона намагається зрозуміти людей, задаючи питання про їхнє життя, їхні історії. У наших фільмах і роботі ми намагаємось робити щось схоже. Ми не хочемо керуватись упередженнями про Україну, про «менталітет», ми лише хочемо спробувати зрозуміти і це, здається, важким завданням. Саме тому дуже важко відповісти на питання, яке нам часто ставлять: «Які ваші враження про Кременчук?» Україна має дуже складну історію і такий стрімкий перехід  до капіталістичної системи не робить її простішою. Цей досвід для України відмінний від Європи, де становлення капіталізму тривало довгий час.

Марго Фрутьє і Поль Картрон. Фото: Дарина Ніколенко

П. К.:  Світлана Алексієвич намагається розказати велику історію СРСР і його розпаду здебільшого через невеликі історії окремих людей. Це не історична книга, але це найкращий спосіб сформувати для себе образ історичної епохи в усій її складності.

Д. Н.: До речі, одне з моїх питань мало стосуватись того, яким чином вибудувати комунікацію з місцевими мешканцями, місцевим простором, щоб уникнути побудови свого дослідження на типових стереотипах іноземця про Україну.

М. Ф.: Так, це важливо, саме тому ми хочемо продовжувати вивчати ці питання. Одна з причин – це велика пропаганда в європейських медіа щодо життя в пострадянських країнах, ситуації в Україні, тощо. Здається, в таких умовах найкращий спосіб щось зрозуміти – це приїхати сюди, говорити з людьми, дізнаватись їхню думку.

П. К.:  В Європі так само є поширеною російська пропаганда, але найбільш популярним стереотипом про Україну є уявлення про «розділену» Україну на два табори, які, відповідно, орієнтовані на Європу і Росію. Водночас, спілкуючись з людьми в Кременчуку, я не спостерігав такої бінарної позиції у поглядах, дуже часто люди мають якусь свою особистісну думку, наприклад, щодо радянського минулого. Здебільшого йдеться про емоційний рівень сприйняття.

Д. Н.: Мабуть, часто можна зустріти вияв ностальгії?

М. Ф.: Так, звісно. Також ми помітили певне зачарування Європою.

П. К.: У такій ситуації виникає бажання зруйнувати певний міф заможного європейського життя. У своїх роботах, які я зробив у Кременчуку, я спробував іронічно подивитися на цю зустріч пострадянського спадку з феноменами капіталізму, які я бачу на вулицях. Радянська архітектура, монументи – поряд з Макдональдсом і різними медійними образами «західного світу». Це не є насміханням над радянським спадком, а спроба показати парадоксальність різноманітних просторових виявів у місті. Вона є наслідком надміру стрімкого, можливо, не найкращого шляху самовизначення – обирати між двома системами, на противагу пошуку власних, унікальних рішень  без впливу європейських «друзів» і російських «ворогів».

Д. Н.: Навесні цього року в Україні прийняли так звані «декомунізаційні закони», які нібито не поширюються на твори мистецтва, що містять комуністичну пропаганду, але водночас не мають чітко прописаних критеріїв щодо визначення, які предмети необхідно визнати творами мистецтва. Внаслідок цього велика кількість мистецьких творів, наприклад, мозаїк у публічних просторах міста ризикують бути знищеними. Яким, на вашу думку, може бути вихід із цієї ситуації?

М. Ф.: Для нас знищення таких та інших свідчень минулого є спробою його заперечити, що безумовно ставить питання про те, чи є це найкращим способом його переосмислення.

П. К.:  Досвід інших пострадянських країн, наприклад, Угорщини або Прибалтійських країн показує, що своєрідним подоланням травматичного досвіду минулого є музеєфікація предметів, які його символізують. Коли ми приїхали у Кременчук і побачили постамент, на якому стояв пам’ятник Леніну, перше питання, яке спало на думку: «А де, власне, сам Ленін? Де монумент?» Виявилося, що мешканці міста нічого про це не знають і, правду кажучи, їм байдуже. Відшукали «зниклого» Леніна ми на якомусь складі за межами міста – щось на кшталт звалища для старих речей.

М. Ф.: Ленін спав!

П. К.:  Так, Ленін спав, лежачи на спині, з водою в очах. Насправді це багато про що говорить. Водночас, що стосується перейменування вулиць, постає питання: хто і як обиратиме ці нові назви для них? Звідси виникла наша ідея організувати таке художнє партисипативне дослідження «Референдум», щоб зрозуміти, які зміни у своєму місті хочуть бачити мешканці Кременчука. Для мене збереження минулого є його усвідомленням.

Д. Н.: Можна припустити, що радикальні зміни в міському просторі є наслідком так званої революційної моделі часу, коли, здається, минуле потребує фільтрації для побудови кращого, «правильнішого» майбутнього. Водночас у Європі ми можемо спостерігати тенденцію до музеєфікації міського простору і подекуди надмірного бажання «втримати час». Що ви можете сказати про таку конфронтацію?

Творче переосмислення залишків пам’ятника Леніну, проект “Leninstagram”.

М. Ф.: Ми маємо схожу проблему з бельгійським королем Леопольдом ІІ. Він відомий своєю жорстокою політикою в Конго, яке на той час було колонією Бельгії. Йдеться також про геноцид населення. Нині в Бельгії досі існує багато вулиць, які названо на честь Леопольда ІІ, те саме стосується станції метро й окремих пам’ятників. Багато активістів наполягає на тому, щоб це змінити, закликати людей переосмислити діяльність своїх колишніх лідерів.

П. К.:  У бельгійському суспільстві існує велике табу щодо цього питання – в медіа, в освітній програмі. Якась вперта сліпота щодо колоніального минулого, небажання офіційно визнати його антигуманний характер.

М. Ф.:  Але це не має бути різким відторгненням, навпаки – спроба зробити населення більш обізнаним, а значить – свідомим того, кого возвеличують міські монументи. Можливо, те саме стосується України – я розумію ваше бажання руйнувати пам’ятники радянської епохи, але чи є забуття минулого метою вашого суспільства? В якомусь сенсі воно необхідне, але має бути спроба ніби «перетравити» [recycle] рештки минулого. Як це свого часу вийшло з Берлінською стіною або навіть із кінотеатром «Дніпро», який було трансформовано у спільний простір протягом фестивалю.

Д. Н.: Марго, у своєму фільмі «У гніві» ти торкаєшся теми насилля жінок;  ваш спільний фільм «Габріель» є історією дівчини, яка вирішує стати проституткою. Чи є для вас кіно своєрідним рупором власної позиції?

Кадр з фільму Марго Фрутьє “У гніві”.

М. Ф.: Я не хочу робити «активістське» кіно, для демонстрації своїх поглядів я маю два шляхи – по-перше, це моя діяльність у феміністичному колективі «Ліллітс», яка є достатньо радикальною, по-друге, це кіно, де я хочу говорити про певні проблеми з більшою складністю, мовою людських почуттів. Можливо, це є ті самі невеликі історії життя, про які пише Світлана Алексієвич. Вони не викликають такого відторгнення у глядача, який може не погоджуватися з тією чи іншою позицією, адже в основі фільму лежить спроба взаєморозуміння, спроба торкнути глядача індивідуальною історією, яка говорить про значно більші проблеми й хвороби суспільства.

П. К.:  Так, на відміну від коротких акцій, кіно не дає однозначних відповідей.

Поль Картрон, нар. у Фекамі, Франція. Мешкає у Брюсселі. Вивчав кіно в Кані і в Інституті медіа-мистецтв у Брюсселі (Institute of Media Arts). Фільми: «Громадська перукарня» (2011), «Габріель» (2013) спільно з Марго Фрутьє. На завершення навчання – автобіографічна короткометражна стрічка «Поль і Вірджинія» (2014), яка отримує нагороди як найкращий короткий метр на кінофестивалі Lisbon & Estoril Film Festival.

Марго Фрутьє, нар. у Ам’єні, Франція. Навчалась в Інституті медіа-мистецтв у Брюсселі (Institute of Media Arts). Фільм «Габріель», створений 2013 року спільно з Полем Картроном, має низку нагород з бельгійський і французьких кінофестивалів. Дипломна робота – фільм «У гніві» (2014).