Павло Гудімов: “Ми не можемо весь час говорити про майбутнє та минуле, потрібна мова сьогодення”

«Книжковий Арсенал» вже давно став однією з головних культурних подій Києва. Частина відвідувачів приходить на фестиваль навіть не заради видавничих новинок, а для того, щоби поринути в інтелектуальну й мистецьку атмосферу, відвідати лекції, читання та дискусії. Цьогорічний Арсенал був присвячений темі майбутнього. 

Під час дискусій у рамках програми фокус-теми встигли поговорити про демократію, майбутнє Донбасу, (над)людину, гуманізм та міста майбутнього. Остання тема якраз збіглася із зацікавленнями куратора та засновника «Я Галереї» Павла Гудімова. На «Книжковому Арсеналі» він представив виставку «Metropolis: Минулі утопії майбутнього», яка розповідає про утопічні проекти міст. Виставка поєднує в собі кіно, архітектуру, малюнки та карикатури, які ілюструють уявлення про ймовірні образи міст, якими їх бачили колись.

KORYDOR поспілкувався з Павлом Гудімовим про те, чи змінюються утопії з часом, про що може розповісти архітектура та чи залишимо ми нові утопії нащадкам.

Вигляд експозиції проекту «Metropolis: Минулі утопії майбутнього» на Книжковому Арсеналі – 2018.

Оксана Семенік: На виставці утопії минулого були представлені фільмом «Метрополіс» Фріца Ланґа про місто майбутнього, гравюрами відомого графіка Джованні Баттіста Піранезі,  карикатурами, пропозиціями реконструкції післявоєнного Хрещатика та конструктивістськими проектами Якова Черніхова. Чому ви зосередилися саме на архітектурних формах?

Павло Гудімов: Я вважаю, що архітектура найбільш промовиста з усіх напрямків візуального мистецтва. Вона характеризує певні бачення та світобачення, тенденції і настрої періоду. Власне, все почалось із мого бажання представити публіці Якова Черніхова. В мене перед очима стоїть його книга «101 архітектурна фантазія», яка не йде мені з голови. Його фантазії стосуються архітектурних форм, це художнє бачення  майбутнього з позиції конструктивізму.

Але під час читання книги постає  питання: там йдеться про проекти майбутнього чи сучасності? З якою позицією він їх описує? Черніхов ніколи не пише в майбутньому часі, він пише про кожну з фантазій як довершений факт. Кажуть, що коли ідея написана чи озвучена, то фактично реалізована. Тож спочатку я вирішив зосередитись на Черніхові та максимально показати його політ утопічної фантазії.

Конструктивістський період Черніхова закінчився разом із новим напрямком архітектури й візуального мистецтва — соцреалізмом. Так ми натрапили на іншу його серію, так звані «палаци комунізму». Вони теж утопічні, але мають ще менше стосунку до архітектури чи фантазії. Це безодні архітектурних форм, нашарувань класичних і  готичних канонів.

Наступним етапом був пошук конкурсних проектів «нового Хрещатика», які були здійснені під час 1944-1946 років. Ця тема ідеально римується з темою руїн Риму, який візуалізував Піранезі. Натомість, Піранезі  не просто додумав, але намалював жанрові сцени, які працюють у певному дисонансі — «люди імперії» і люди, які, наприклад, пасуть корову серед колонад.

Яків Черніхов. Композиція №74

О. С.: Нагадує кадри кінохроніки будівництва конструктивістського Держпрому в Харкові: його споруджують на віки, а люди все ще їздять на возах.

П. Г.: Саме про це й мова: величезний дисонанс між новим і старим. План Хрещатика, виконаний Олексієм Тацієм, був однією з найбільш популярних робіт на виставці. Люди буквально прилипали поглядом до робіт і не вірили, що такий розвиток міг би існувати. Коли ми роздивляємося всі ці шпилі, башти, естакади, колони, знищений архітектурним масивом природний ландшафт…Справжня утопія! Адже це неорганічний розвиток архітектури.

Олексій Тацій. Проект реконструкції Києва, 1946 р. Ватман, олівець, фарба.

Джованні Баттіста Піранезі. Залишки акведуків. 1705, офорт

Цей матеріал (гравюри Піранезі та план Хрещатика — прим. ред.) при співставленні виявився дуже близьким: руїни імперії та імперія, яка не відбулася. Хтось скаже, що Хрещатик нині — це теж імперська архітектура. Але ми чудово розуміємо, що Хрещатик сьогодні, хоча він і побудований у сталінський час, не є агресивно імперським.

О. С.: Але є, наприклад, реалізована будівля Міністерства закордонних справ, яка своїми колонами в урядовому кварталі на тебе просто тисне. Нереалізовані післявоєнні проекти на виставці дають розуміння їхнього справжнього призначення.  Ця штучна велич мала нагадувати людям про те, які вони маленькі.

П. Г.: Звісно, в урядовому кварталі, який був показаний на виставці, людина була ніщо, там навіть танк був ніщо. Але ідея, наприклад, Вавилонської вежі, найвищої будівлі, не мала стосунку до імперій.

О. С.: У фільмі «Метрополіс», якщо звертати увагу на архітектуру — приблизно такі ж будинки, які ми й зараз уявляємо у майбутньому. Але і від них  з’являється відчуття, ніби ти просто мурашка.

П. Г.: Там теж немає місця людині, там є мурашники-міста. Але, що дуже приємно, зараз багато архітектурних конгресів показують відхід від такої архітектури. Місто стає наближеним до людей.

Декорації й макетні зйомки «Метрополіса» 1927 року за ідеєю режисера давали прогнози на достатньо близький час. Ми не знаємо, що могло би бути, якби не було Другої світової війни. Але  в якийсь період Чикаго чи Нью-Йорк дійсно розвивалися за близьким принципом міст-гігантів, коли щільність забудови закриває сонце. Те саме, що ми бачили у Метрополісі. На сьогодні такий тип забудови є неприйнятним, тому ми можемо назвати картинку фільму утопічною. Максимум, що є прийнятним — це транспортні розв’язки, які нині стали реальністю в Японії чи Китаї, в Києві чи Парижі. Сам фільм все-таки досить наближений до сучасності.

«Метрополіс» виглядає не як художній твір, а як робота архітекторів та інженерів. Але на виставці є багато образних речей, додаткових ліній, які роблять її пластичною. Ми ж не робили виставку конкретно про архітектуру, ми хотіли проговорити, в тому числі, іронічний погляд на майбутнє. Тому ми додали карикатури французького футуролога Альбера Робіда. У своїх рисунках він передбачає багато змін, які згодом справдилися: відеозв’язок, телевізори, радіо, гіперлупи, мирний і немирний атом. В кіночастині виставки ми не зупинились на «Метрополісі», адже до нього були й інші, зазвичай, футуристичні фільми. Наприклад, «Аеліта» Якова Протазанова, де ідея футуризму була представлена у метафорі Марсу.

Але ці всі роботи показують, що ми уявляємо майбутнє так само й досі, нічого нового, просто удосконалюється електрика чи ще щось. Ця виставка була покликана підтвердити тезу, що ми сьогодні не можемо прогнозувати майбутнє. Практично все, що ми показали — це ретрансляція сучасного уявлення. Проект «Акромісто» Френка Ллойда Райта («єдино можливе місто майбутнього» — де кожній родині належить акр землі – прим. ред.) — це та картинка, яку нам подають і нині. У нас є ілюзія нашого швидкого розвитку, ніби ми стаємо більш оперативними. Насправді поки що це стосується лише наших гаджетів.

О. С.: Дійсно, нічого нового. Якщо подивитись на мистецтво 60-х, особливо масове, — все говорило про космос, Марс, на якому «цвістимуть яблуні». Ми мріємо зараз приблизно про те саме. Але після кожного покоління лишається своя утопія, або її маркування в архітектурі. На виставці ви досліджували ці проекти як якісь утопічні маркери різних періодів. Виникає питання, що ж ми лишимо «для дослідження» в спадок наступним поколінням?

П. Г.: Ми також ставили собі ці питання: що наше покоління прогнозувало та прогнозує на майбутнє? Але ми точно не можемо ставити питання «що залишиться після нас». По-перше, можна сфотографувати зараз усе, а по-друге, після нас  «залишиться» щось сумнівне, якщо ми говоримо про екологію, чи етику, чи взаємовідносини. Якщо узагальнити, ми сьогодні споживаємо банальність.

О. С.: Про те й мова. Архітектура відображає цінності покоління у просторі. Зараз найчастіше будують ТРЦ або багатоповерхівки, які схожі одна на одну. Якщо раніше був сталінський ампір, який нав’язував ідеї підкорення, то зараз це схоже на звичайне споживацтво, де замість тебе вже все придумали.

П. Г.: Це акулячий капіталізм. Матеріальність подається як один із єдиних форматів і культура теж стає частиною матеріального. Мені здається, такі теми, які ми намагалися підняли в «Метрополісі», дають змогу замислитися про матеріальне та нематеріальне, фантазію, про смішні речі. Ми активно працюємо зі сміховою частиною у проектах. Це дає змогу розважитись, адже ми  не повчаємо, а навчаємо. Підхід нав’язування інтерпретацій — це щось із радянських часів.

Ганс Тальхоффер. Ілюстрація з книги Alte Armatur und Ringkunst- Fechtbuch. 1459

Архітектура сьогодні працює не так, як колись. Як на мене, це помилка — зчитувати будь-які форми архітектури та монументальної історії так само, як вони зчитувались кілька сотень чи десятків років тому. Той же сталінський ампір, наприклад. Ми не можемо до нього ставитися так, ніби ми хочемо помститися минулому. Ми можемо досліджувати минуле, приймати його або не приймати, можемо з ним вступати в конфлікт, але не заперечувати чи руйнувати просто заради руйнації. Потрібно адаптувати, змінити функцію, ревіталізувати. А знищення — це вандалізм. Ми починаємо боротися з вітряками та мерцями, махати шашкою. Я вважаю, що Щорс без ідеології не працює, а отже, ми боремося з формою.

За такою логікою давайте поборемося з Хрещатиком, підірвемо його. Але далі питання: що ми побудуємо натомість, яка наша висока ціль? Все, що ми зносимо, а потім  будуємо — це або комерційне житло, або ТРЦ. Ми вже зробили дуже прикру помилку — зруйнували Сінний ринок, один із найкращих ринків на пострадянському просторі. Там не були зображені сталіни та леніни, там були тварини та рослини. Але з ними також по-своєму поборолися. Там будується житловий комплекс, замість того щоби зробити там центр сучасного мистецтва, наприклад. Мені незрозуміло, навіщо ми знищили стільки радянських  монументів, якщо їх можна було якісно музеєфікувати, створити музей, який би одночасно заробляв гроші і давав чіткий виклад, що відбувалось у той період.

О. С.: Навіть на київській бієнале «Київський інтернаціонал» кураторам та організаторам закидали, що пам’ятки модернізму несуть негативний відтінок радянського минулого. Хоча модернізм – це інтернаціональний стиль в архітектурі і прямого стосунку до ідеології немає.

П. Г.: Хрущовська відлига дала можливість швидко перервати тоталітарну традицію і піти від ідеологічного до глобального та інтернаціонального. Модернізм, особливо пізній,  реставрується та досліджується у всьому світі, але не в Україні. Хтось знову скаже, що спочатку нам потрібна комерція, але чому б не заробляти на креативних індустріях? Коли культура вийде з деякого підпілля, до неї почнуть серйозно ставитися.

«Метрополіс…»  зроблений за прикладом бієнальних проектів: менше художньої складової, але більше фактажу.

Сучасне мистецтво — це мова. Ми не можемо весь час говорити про минуле чи майбутнє, нам треба говорити мовою сьогодення. А музеї — це простір, де можна чудово комунікувати з людьми.

В мене таке відчуття, що ми знайшли форму для подачі матеріалу для української аудиторії. Щось на кшталт наративного музею, де поєднується освітня та розважальна складова. Музей має виходити за межі чотирьох стін.