Переживати гуманізм. Знову і знову

У національному музеї Тараса Шевченка щойно завершилася виставка Євгенії Бєлорусець «Перемоги переможених» (кураторка – Тетяна Кочубінська, архітектор – Іван Мельничук).

Цикл фотографій і текстів створено під час війни на Донбасі у Дебальцевому, Лисичанську, Вуглегірську, Димитрові, Красноармійську, Приволлі, Новодружеську, Олесандрівську, Попасній. Художниця працює над проектом з 2014 року у тісній співпраці з профспілковими, волонтерськими та правозахисними ініціативами.

Однією з визначальних рис Євгенії Бєлорусець як авторки є її вміння стати поруч із людьми, яких вона фотографує, співпереживати і взаємодовіряти настільки, щоб прожити якусь реальність разом. Саме тому її фото стають вікнами у цілі пласти сучасності, до яких не отримати доступ у жоден інший спосіб.

Щось подібне відбувається з приходом у наше життя любовного партнера – його/її друзі стають нашим колом спілкування, його/її улюблені місця, кіно, і страви – знайомими та близькими. Цей новий досвід залишиться з нами, коли любов мине – розширивши і змінивши наш власний внутрішній світ.

Коло особистого спілкування завжди обмежене, навіть якщо додати ще пару кіл від найближчих друзів, колег та коханих.  Ми не дізнаємося, як живеться мешканцям аварійного будинку в центрі Києва, якщо не приятелюємо з кимось звідти. Маємо мало шансів усвідомити, з чим стикаються щодня ЛГБТ сім’ї, якщо наша – «нормальна». Саме такі пласти, приховані за звичним ритмом буденності та ідеологічною мовою ЗМІ,  Євгенія привідкриває для знайомства у своїх проектах.

Можна запитати – навіщо? Навіщо всі ці зустрічі, історії, навіщо приймати такі далекі чужі  досвіди у своє власне життя, й без того складне?

Як на мене, це щось, що екзистенційно на часі. Екзистенційні переживання не стосуються напряму нашого повсякдення, але, разом із тим, творять його основу, той ґрунт, без якого ми не можемо ні стояти, ні розвиватися. Історично першопитання звучало як «Що таке людина?». На нього намагались відповісти античні філософи (які не ставили під сумнів рабство), і середньовічні теологи (які схвалювали вбивства заради віри). Сьогодні це питання варто переформулювати як «Що означає бути людьми?». Саме «людьми», у множині, саме «разом», адже глобальний світ стає надто тісний та взаємопов’язаний, щоб відокремлювати себе та відгороджуватися від інших.

Це один із сучасних парадоксів – маючи більше особистої свободи, аніж будь-коли в історії людства, індивід водночас є більш залежним, аніж будь-коли. Що станеться, якщо у містах вийде з ладу система водопостачання та водовідведення? Дозволять володіння зброєю у суспільстві, значна частина якого страждає на посттравматичний синдром? Зникне інтернет? А що, якщо у сусідній країні протягом 20 років жодного разу не буде чесних виборів, а державна ідеологія мігрує з демократичної в тоталітарну? «Їхні» проблеми нас не стосуються, чи не так?

Знати й розуміти досвід розмаїтих категорій «інших», «не таких, як я», з якими ми проживаємо своє життя у глобальному світі поруч, сьогодні стає чимось на кшталт знання своїх сусідів у глухому гірському селі. Чимось на кшталт базового навику виживання, якому потрібно навчитись в авральному режимі.

Одним із небагатьох засобів здобути такий навик є чесне мистецтво. Унікальність таланту Євгенії Бєлорусець полягає в тому, як непомітно і невідворотно вона вміє нагадати про екзистенційні основи (спів)буття, показуючи щось просте і буденне.

Назва виставки «Перемоги переможених» містить у собі парадокс, який ставить під сумнів самі наші уявлення про перемогу й змушує заблукати у можливих смислових відтінках. Перемога – це агресивне придушення іншого чи власне видатне досягнення? Чи можуть ті, яких здолали обставини, усе ж мати здобутки, варті уваги? Зрештою, що робить переможцями інших людей, до яких ми готові дослухатись, яких згодні поважати – їх сила змусити нас до цього, чи щось інше?

Саме з цими тонкощами має справу авторка у своєму проекті. Через фотографії й короткі художні тексти (які зчитуються то як особисті репліки художниці і її героїв, то як притчі та філософські узагальнення), Бєлорусець фіксує реальність шахтарських містечок прифронтової зони.

Ту реальність, яка причаїлася за панівними способами говорити про неї.

У вдумливо організованому просторі експозиції (візуальному й інтелектуальному) все починається з авторського визнання – «Іде війна, і я налякана цим, війна деформує щодення, яким я живу, все стало іншим, у тому числі сенси слів та речей». Війна за рогом оголює дійсність, якою художниця мандрує – з тривогою, безстрашністю, і емпатією. Її мета – знайти і передати (нагадати) нам, що ж робить людей людьми у нелюдській ситуації. Що допомагає вижити, зберегти самоповагу й надію.

Вибираючи – дуже точно, дуже тонко – що саме нам показати, Бєлорусець фіксує свою увагу там, де є буденна рутина, стримані, але щирі емоції, і праця. Прості моменти, передані без візуальних красивостей, творять відчуття підглядання за митями чийогось життя, яке чомусь стає близьким крізь всі можливі дистанції – ментальні, географічні, мистецькі. Портрети, яких багато на виставці, стають знайомствами, а очі героїв і героїнь не забуваються.

Цей візуальний потік гуманізує водночас і тих, кого показано, і тих, які дивляться. У ситуації гібридної війни, яка напливає на життя героїв та героїнь виставки хвилями артилерійських обстрілів й ідеологічних пропаганд, буденна рутина, емоції, праця – це те, що лишається поза поділом на «наших та ворогів». Триматися за це, перебувати в рутині попри все, спускатись у шахту, коли поруч ідуть бої – це не лише спосіб вижити, зберігши звичний триб життя у катастрофічних умовах. Це своєрідний спосіб боротьби. Борні не за «наших» чи «ворогів» (хто б не був на цих позиціях), а за власну людяність. Право на життя, спокій та щастя.

У такій боротьбі є також свій героїзм («перемоги переможених»), абсолютно непомітний зовні. Адже за відмову воювати у ЛНР і ДНР можна отримати щонайменше наряд на риття окопів.

Визнати цінність таких «маленьких» зусиль, зрозуміти їхнє істинне значення можна тільки повністю усвідомивши контекст їхнього тривання (чи писала би я статті, якби моє місто бомбили?). А коли ми починаємо осмислювати дії інших, враховуючи їхній контекст та історію, то стаємо гуманнішими.

Підхід, який обрала художниця, підважує зручні уявлення про мешканців Донбасу як про «совків» і «вату». Він радше спонукає задуматись – а що, якби? Якби не було Голодомору і сталінських репресій, від яких мешканці Східної України рятувалися на шахтах і випрацювали в собі звичку мовчати й працювати заради виживання (яку потім передали наступним поколінням). Якби на цей досвід не наклався радянський міф про героїв-трудівників і доволі високі зарплати? Якби приватизація 1990-х відбувалася чесно і дотаційні підприємства закривали, а не використовували, щоб «доїти» бюджет? Якби в колишньому індустріальному регіоні уже років 20 як працювали адекватні інститути перекваліфікації та служби зайнятості? Якби ми знали більше про наших співгромадян і проявляли більше розуміння й підтримки?

Звична українська відповідь на схожі питання – щось на кшталт «А чому я маю робити щось для когось? Вони ж самі не хочуть нічого робити». Євгенії Бєлорусець натомість важливо було показати, скільки боротьби та витривалості досі є у місцях, які дехто поспішив проголосити «баластом». Фотографка підкріплює свої емпатичні спостереження притчею про те, як працівниця-делегатка ходила до керівництва шахти з вимогою покращити умови праці та безпеки. І також додає фотографії з шахтарських протестів, яких були сотні в 1990 і 2000-х (з архівів українських профспілок). Ці документи заперечують ще одне типове тавро Донбасу – як регіону начебто «пасивного» й «покірного».

На одній з фотографій – великий плакат з «катами української нації», від Сталіна і Кагановича до Кучми, Пінчука та Ахметова. Архівні фото змушують ставити ще одне питання – чому? Чому ми програли усі ці численні битви, якщо було стільки сміливості й жаги щось змінити? Можливо, тому, що коли ми ігноруємо інших, то втрачаємо шанс творити переможні солідарності?

Завдяки усім цим питанням гуманізм проекту Бєлорусець виходить за межі типового нагадування, що по обидва боки воєнного конфлікту завжди стоять однакові люди. Її тонке зауваження, що зображена шахтарська дійсність – це «вчора, яке ще навіть не починалося», скеровує увагу з моменту локальної війни у напрямку глобального майбутнього.

Хоча в більшості європейських країн вугільні шахти закрили півстоліття тому, все ще йдеться про майбутнє мільйонів людей, зайнятих в індустріальному виробництві, адміністрації та сфері послуг. Роботи-прибиральники, вживлені медичні датчики, мобільні додатки-секретарі, авто з комп’ютерним керуванням, електронний уряд і т.д. – це не лише зручні інновації. Це робочі місця, втрачені людьми. Цілі життєві долі. Цілі пласти реальності. Їх втрачатимуть не лише малоосвічені і некваліфіковані, не лише старшого віку.

Що протиставити нещадним технологічним змінам, які роблять нас вільними й залежними водночас? Як зберігати емпатію, як допомогти тим, чиї навики та досвід стають непотрібними? Як упоратися з думкою, що непотрібними – цілком несподівано – можуть стати мої власні уміння та майстерності? Ми уже можемо – мусимо – міркувати про ці процеси. Завдяки проекту Євгенії маємо нагоду навчитися на конкретному прикладі, на чомусь близькому і геть не абстрактному.

Донбас створила індустріальна революція ХІХ – середини ХХ століття. Донбас руйнує гібридна війна, яка є породженням цивілізації інформаційного типу. Постіндустріальний, повоєнний Донбас може відродити гуманізм ХХІ століття, який неодмінно ставитиме питання про перерозподіл прибутків (наприклад, у форматі базового доходу для всіх) і про доступність різноманітної освіти протягом всього життя. Це майбутнє поки що покрито імлою, як закинуті індустріальні пейзажі на панорамних фотографіях, з яких починається проект Бєлорусець. «Це майбутнє» – це не лише про Донбас і Україну. Це про світ в цілому.

Проект «Перемоги переможених» виводить мислення з інерційних манівців, застерігає від пасток шаблонів. Він повертає до здорового стану гуманістичну чутливість, вигострює навик розуміти і враховувати досвід інших. Він глибоко вражає – але не завдяки відкриттю, викриттю чи винаходу. Він вражає досвідом перепроживання начебто очевидних істин.