Підсумки року: культура в фокусі

KORYDOR традиційно підбиває підсумки культурного року, що минає. До вашої уваги – думки критиків, практиків і фахівців культурної сфери.

Віра Балдинюк, головна редакторка онлайн-видання KORYDOR, журналістка, критикиня

Чим запам’ятається рік, що минає? Він був насичений гучними мистецькими проектами, камерними виставками, кадровими скандалами, дискусійними проектами про війну і мир, культуру й пропаганду, своїх і ворогів, «дзеркальними санкціями» в культурі – чорними списками виконавців і фільмів. Мистецька спільнота спробувала обговорити проблему  «хорошого» олігарха Пінчука й двох «поганих» – Фірташа й Ахметова, брати гроші в яких на культуру вже не comme il faut. Але, здається, остаточно митці так і не визначилися. Цей рік також залишить по собі два найпопулярніші слова року – «декомунізація» та «децентралізація». Загалом різні професійні кола намагалися жити в умовах, коли інформаційні й політичні пріоритети країни були такими далекими від культури, як ніколи раніше.

Культурні спільноти, попри намагання визначити спільні правила гри, не знайшли важелів та інструментів, які могли би впливати на бюджетну й кадрову політику урядовців. Водночас Міністерство культури почало використовувати симулякри демократії – фіктивні «громадські ради» – як аргумент у дискусіях про культурну політику країни. Наприкінці року виявилося, що пріоритетний напрямок офіційної культури – фестиваль патріотичної пісні з бюджетом 24 млн грн, а посада міністра культури – нерозмінний жетон уряду, з яким він кататиметься по колу хтозна як довго. Тож найважливішими інструментами роботи з політичною площиною культури для нас залишаться контроль і публічність.

На тлі дворічної відсутності системних реформ серед культурних діячів дедалі сильнішим ставало бажання створювати щось реальне, апробувати ідеї в колі теоретиків і практиків. Так виокремився дискурс про «мейкерів» і «стратегів», два крила одного птаха. В культурній сфері відбувалося, з одного боку, обговорення візіонерських теорій під час регіональних зустрічей з питань культурної стратегії, з іншого боку – освоєння формату хакатонів серед практиків, які були готові втілювати креативні ідеї тут і тепер. Колективна робота над проблемами культурної галузі винесла на берег ще одну постать, дивну й незвичну для культурного середовища – «фасилітатора», який часто мусив виконувати функції психотерапевта.

Державні управлінці щоразу демонстрували свою нездатність розуміти виклики часу. Відкриття музею копій відомих картин у Дружківці стало яскравою метафорою чиновницького сприйняття культурних потреб українців. Утім, інколи посадовці дуже добре уявляли культурні горизонти своїх потенційних виборців, тому готові були пожертвувати найкращими працівниками, як це сталося з Іриною Магдиш, й подарувати рідним мешканцям міста кілька нових святих Марій чи інших високодуховних постаментів.

Пам’ятник Шептицькому у Львові, окрім іншого, означив типову проблему використання публічного простору. У київському контексті роль такого пам’ятника виконували численні мурали – «подарунки» місту. Дискусії навколо естетичної цінності малюнків на старих фасадах будівель, на жаль, рідко відповідали на головне питання: який механізм прийняття чи відмови від таких «подарунків» мешканцями міста?

Звісно, серед головних тем року місто було одним із найважливіших. Місто як сцена, на якій розігруються різноманітні соціальні ролі, як простір комунікації, політичної боротьби, приватних історій, пам’яті й культурних кодів стало темою численних проектів – від великої програми «Код міста» Гараж  Ґенґ, міждисциплінарних дискусійно-лекційних проектів на зразок «Трансформації міста», семінару «Право на місто», аж до мистецьких інтервенцій «Мозаїки міста» CSM. Місто як місце зустрічі інтересів громадян і держави не втрачає актуальності, зважаючи на безліч конфліктних і болісних точок публічного простору.

Можна скептично оцінювати навалу різноманітних освітніх проектів різної якості, але слід визнати, що завдяки їм так чи інакше розширюється коло усвідомлених споживачів культури – тих, хто вже завтра, можливо, стане критичним слухачем і глядачем нового кіно, театру, опери й сучасного мистецтва. Самоосвіта як пріоритетна потреба молодих людей, повні лекційні зали, нескінченні тренінги й воркшопи урбаністів, дизайнерів, перекладачів, графоманів і культурних менеджерів – ось чим запам’ятається 2015 рік.

Катерина Чуєва, заступниця генерального директора Музею Ханенків, членкиня Президії ІСОМ України

Оскільки музеї – публічні інституції, варто говорити про два виміри, умовно назвемо їх музеї – суспільству і behind the scene – те, що відбувається за лаштунками, зокрема, в сфері державного управління музейною справою, але прямо впливає на перший вимір.

Музеї – суспільству. Рівень музейних проектів і розширення спектру музейних програм тішить. Мова не лише про знакові музейні виставки, такі як «Спецфонд» у Національному художньому музеї України або «Творчість свободи» в Музеї Івана Гончара (виставковий простір останньої був повноцінним інтерактивним майданчиком, де музейники обговорювали досвід Майдану з різними цільовими аудиторіями, наприклад, з підлітками зі східних регіонів України).

Йдеться також про проекти, що дозволяють унаочнити потенціал всієї музейної галузі та її роль у розвитку суспільства. Однією з найважливіших подій року у цьому сенсі став, на мій погляд, «Простір музеїв» у межах «Арсеналу ідей», що відбувся у травні в Мистецькому Арсеналі. На цьому фестивалі команди з 27 музеїв України (15 київських, 12 – з різних регіонів) презентували свої дитячі програми, проводили майстер-класи, арт-терапевтичні заняття тощо, а також обговорювали досвід роботи з дитячою та підлітковою аудиторією. Ініціатива належала Українському центру розвитку музейної справи і була підтримана організаторами Арсеналу ідей. Фестиваль унаочнив спроможність музеїв не лише точково включатися в освітній процес, а й систематично брати на себе суттєву частину “суспільного навантаження”, зокрема, у питаннях розвитку критичного мислення та інших аспектів розвитку особистості. При цьому потужний музейний інтерактивний блок став органічною частиною ширшого суспільно вагомого проекту, де музеї не протиставили себе “конкурентам”, а діяли для досягнення синергії і спільного результату.

В цілому ж протягом року відбулося чимало важливих музейних проектів, у тому числі для учасників АТО, а також дітей і дорослих з особливими потребами. Слід, однак, зауважити, що за доброю традицією проекти реалізуються швидше “всупереч”, а не “завдяки” обставинам. Турбулентні українські умови та хронічна нестача коштів не сприяють роботі бюджетних інституцій.

Behind the scene. Тут підсумки виглядають не зовсім райдужно. Політика нинішнього керівництва Міністерства культури, що вже стала притчею во язицех, спричинила низку гучних скандалів, які відобразили все розмаїття руйнівних для музейної справи тенденцій. 2015-ий рік унаочнив відсутність розуміння викликів, що стоять перед українським суспільством і перевагу “інтересів партії” над потребами країни. Події на сході України, складна міжнародна ситуація (судова справа з приводу скіфського золота з кримських колекцій, медіа-скандал навколо нібито віднайдених картин з Музею Західної Фрісландії) також, м’яко кажучи, не полегшили життя українських музеїв.

Музейна галузь фактично перебуває у стані стагнації. Але замість очікуваних реформ і зміни управлінських підходів музейники отримали від керівництва Мінкультури чергове відродження радянських практик ручного управління. Найбільші скандали розгорнулися навколо призначень та дій нових керівників Національного музею історії України та Національного заповідника “Софія Київська”. Звернення фахової громадськості до Президента та Прем’єр-міністра з критикою дій керівництва Мінкультури фактично залишилися без уваги.

Наслідки такого управлінського підходу, що до Майдану процвітав у масштабах країни – непролазна корупція, фінансові зловживання, непрозорість, фактична непідзвітність тощо – боляче дають про себе знати нашому суспільству вже багато років. Оскільки в такій системі особиста лояльність є ключовою характеристикою, у випадку музеїв і заповідників фахівці витискаються з установ, що неминуче призводить до прийняття некомпетентних рішень і прямої загрози пам’яткам.

У 2015-му році українські музейники продемонстрували спроможність певною мірою об’єднатися задля протесту проти подібних дій і захисту інтересів музеїв. Однак руху не вистачило системності і організованості.

На цьому тлі ледве чи не єдиним позитивним управлінським результатом року є зусилля команди Василя Рожка в напрямку якісного оновлення роботи Управління музейної справи та культурних цінностей Мінкультури. І хоча реформування одного управління, на жаль, не тотожне реформуванню цілого міністерства, це живить надію на зміни.

На перший погляд, в якості кроків для покращення ситуації у 2016-му році достатньо було б назвати очевидні речі, про які багато говорять останнім часом – відставку Вячеслава Кириленка і його команди, запуск реформи Міністерства культури, запровадження прозорої конкурсної процедури на посади керівників музеїв та заповідників тощо.

Але це ще не все.

Повноцінне виконання музеями своїх функцій задля розвитку суспільства і реформа музейної галузі тісно пов’язані. Перше з часом стане неможливе без другого. Окремо взятий музей не в змозі подолати наслідки системної кризи в масштабах країни, навіть якщо залучить найщедріших меценатів.

В умовах браку політичної волі, намагання посадовців зберегти неефективну систему управління та продавити “потрібні” рішення, єдиним виходом з кризи є об’єднання зусиль музейників і громадськості з метою впровадження реформ. Переломити ситуацію може розвиток інститутів громадянського суспільства, зокрема, потужних фахових громадських організацій, та системний тиск “знизу”. На мій погляд, назріло заснування дієвої сучасної музейної асоціації та переформатування діяльності вже існуючих фахових об’єднань на кшталт національних комітетів ІСОМ та ICOMOS. Сподіваюся, 2016-ий рік принесе у цьому сенсі позитивні зміни.

Слід також взяти до уваги, що реформування музейної галузі нерозривно пов’язане з реформуванням економіки, державного управління тощо. Тому, враховуючи досвід 2015-го року, музейникам надалі варто зайняти проактивну позицію і долучатися до роботи над реформами, не чекаючи, що хтось почне опікуватися музеями.

Є ще один болючий момент: відносини музеїв із “керівними органами”. Сьогодні більшість музеїв залежні від зв’язків і добрих стосунків директора з міським, обласним чи міністерським керівництвом. Додайте сюди особливості чинного законодавства, зокрема, фінансового – і маємо інституцію без права голосу, що майже не впливає на прийняття рішень і працює на звітність перед начальством, а не для громади. Але органи державної влади – це інструмент, створений для потреб суспільства. Його потрібно опановувати.

Нарешті в контексті реформ багато питань викликає те, як на розвитку музеїв та заповідників позначиться анонсована децентралізація і чи не призведе вона до необгрунтованого знищення цілої низки закладів в регіонах; це питання потребуватиме особливої уваги надалі. Але це вже тема для окремої розмови.

Ірина Чужинова, театрознавець, кураторка, голова ГО Театральна платформа

Мені здається, що цінність театру сьогодні проявляється у вмінні чути час та розмовляти з глядачем про важливе, а не в архаїчних способах імітувати одяг та зачіски людей попередніх епох. Тому особисто для мене найважливіша подія театральної галузі 2015 – це чим далі, тим помітніший процес «децентралізації». Вже кілька років  поспіль (якщо не ціле десятиліття) гучні події (спектаклі, фестивалі, проекти) відбуваються поза «національно-академічними» статусними театрами.

В 2015 році український театр засвідчив, що вміє бути актуальним і потрібним суспільству: театральний проект «Миколаївка» та відкритий на рік Театр переселенця Наталії Ворожбит на Георга Жено (Київ), вистави «R+J» Сашка Брами (Львів), «Сіра зона» Дена та Яни Гуменних та Галини Джикаєвої (покази Київ-Чернівці-Запоріжжя-Одеса-Ужгород та ін.), «Zlatoмісто» як частина проекту «Театр сучасного діалогу» (Полтава) та ін. Додайте сюди проекти для збору коштів на паліативну допомогу для дітей «Оскар і Рожева Пані» за текстом Е.-Е. Шмітта, режисер Ростислав Держипільський, автор ідеї та продюсер Ірма Вітовська (Івано-Франківськ), соціальний проект реабілітації наркозалежних «Останній вагон» режисер Тарас Жирко (Київ). Чергові едиції фестивалів молодої української режисури, Тижня актуальної п’єси, Драми.UA, які продовжують підтримувати молодих режисерів та драматургів та які роблять неприбуткові громадські організації… Через 10-15 років важливість усього цього буде, звичайно, більш помітна.

Кроки, які потрібно зробити, були озвучені ще два роки тому ініціативною групою Культура 2025 – а це передусім вироблення загальної культурної стратегії країни в перспективі кількох десятиліть. Серед пріоритетів – реформа сектору, але не просто контрактна система, а суттєві зрушення: зміна механізму перерозподілу бюджетних коштів, створення державної грантової програми, відкриття незалежних театральних майданчиків і, навіть, така думка озвучується експертами вже не вперше – скасування моделі театру-дому, тобто розділення театральних приміщення і трупи і надання майданчиків за конкурсом. Очевидно, що на сьогодні стабільність української театральної системи перейшла у негативну стадію консервативності і  стала одним із найбільших гальм для розвитку нових форм, ідей, росту нових поколінь. І звичайно ж, мають бути значні фінансові дотації театрального сектору – але, повторю, тільки за умови зміни механізму розподілення коштів.

Любов Морозова, музична критикиня, журналістка, радіоведуча

Форпосты и символы классической музыки – филармония и консерватория – уже который год функционируют в режиме «тише едешь – не доедешь». Причём, если раньше речь шла о «консервации» академической культуры, о попытке сохранить под музейными стеклами все лучшие её достижения, то сейчас этот процесс носит очевидные черты деградации. Уровень консерваторского образования стремительно падает, о просветительстве речь вообще не идёт, филармония живёт своей тихой жизнью, словно нарочно пытаясь не делать лишних кругов на воде, и единичные яркие события в ней случаются лишь усилиями посторонних музыкантов. Как, например, концерт лауреата премии Грэмми, американского скрипача-суперзвезды Джошуа Белла. Его в Киев привезла Татьяна Калиниченко, дирижёр New Era Orchestra – проектного коллектива без постоянного финансирования, но с огромной жаждой творчества.

Особняком в системе столичных музыкальных учреждений стоит лишь Национальная опера, в этом сезоне запустившая большой цикл, в рамках которого на её сцене поют украинские звёзды, сделавшие себе громкое имя за границей. Так, в декабре здесь выступили Людмила Монастырская, Андрей Бондаренко, Евгений Орлов, Ольга Микитенко и Александр Цымбалюк – приглашённые солисты Метрополитен-опера, Ла Скала, Ковент-Гардена и проч. Важный момент – все они исполняют у нас не одну-две арии в гала-концертах, а полноценные партии в постановках Нацоперы, что заставляет шлифовать мастерство и серьёзнее относиться к своему делу их партнёров по спектаклям, штатных сотрудников театра. Впрочем, среди них в 2015-м загорелись и новые звёзды – например, 24-летний тенор Валентин Дитюк, покоривший публику сначала ролью Ленского, а потом – отличным дебютом в партии Водемона.

Музыкальным образованием плодотворнее всего занимались арт-центр Closer и Культурный проект. Рассчитанные на самую широкую аудиторию курсы последнего одновременно выигрывали в системности и яркости подачи. При этом лекторы по секрету сообщали, что даже к консерваторским лекциям никогда не готовились так тщательно, как здесь – настолько требовательная и умная аудитория подобралась.

Просветительские функции перебрало на себя и музыкальное агентство «Ухо», реализовавшее два громких цикла: «Архитектура голоса» и «New Music: Ukraine». Первый, повенчавший лучших вокалистов со всего мира с важными для киевлян сооружениями и ландшафтами – палеонтологическим музеем, «тарелкой» Института научно-технической и экономической информации на Лыбедской, Владимирской горкой и др. – многое значил не только для музыки, но и для Киева, подарив жителям города какое-то новое и очень интимное его ощущение. Второй, поставивший украинскую музыку в контекст западноевропейской, увёл слушателя от необходимости «пишатися» каким-то абстрактным представлением о «найбільш співучій нації» в область чёткого понимания, чем наша музыкальная культура по-настоящему хороша. Летом «Ухо» также провело конкурсный отбор в свой новый ансамбль (по сути, камерный оркестр солистов), руководителем которого стал итальянский дирижёр и цимбалист Луиджи Гаджеро. Первый концерт серии показал качественно новую для Украины политику коллектива – это и игра по официально предоставленным нотам, а не пиратским ксероксам, и открытые репетиции, на которых дирижёр объясняет смысл звучащего собравшейся публике, и оплачиваемые заказы украинским композиторам. В замыслах дирижёра и организаторов со временем превратить ансамбль в коллектив с постоянной зарплатой, что позволит музыкантам сконцентрироваться только на исполнении новой музыки, а также  выработать своё особенное звучание, отличающее их от тысяч других.

На уровне просвещения регионов важную роль сыграл культурный форум «Донкульт», привёзший во Львов искусство Донбасса. В его музыкальную составляющую вошли 12 концертов, знакомящих Галичину с культурой региона-антагониста и перебрасывающих мостики между противоположными частями карты Украины за счёт коллаборационных проектов. В 2016 году западноукраинскую культуру повезут в Харьков – это будет следующий этап большого проекта фонда «Мистецькі надра», призванного «сшивать» карту Украины за счёт более плотного знакомства «противостоящих» регионов (территориально и идеологически) с культурой друг друга.

Званием самого громкого события года в области академической музыки можно без сомнений наградить  концерт Кирилла Карабица и оркестра стран Восточного партнёрства «I, CULTURE Orchestra» на Майдане в День Независимости. В программу наравне с «понятной классикой» вошли авангардные партитуры XX века – Симфония №3 Авета Тертеряна и эпохальный «Завод» иконы советского авангарда и уроженца Киева Александра Мосолова. Концерт, который целиком или фрагментами транслировался по всему миру – картинка, говорившая о нас как о культурно развитой и одарённой нации лучше тысячи слов.

Уходящий год запомнился ещё и музыкальной программой на ГОГОЛЬFESTе, безукоризненной благодаря её куратору Юлии Ваш. Как минимум ради тех совместных проектов, которые случились на этом фестивале в музыкальном павильоне, стоит крикнуть «the show must go on».

Под занавес года появился ещё один фестиваль новой музыки, волонтёрский по сути и западноевропейский по содержанию – Kyiv Contemporary Music Days. Придумали его четверо свежих выпускников Университета музыки и сценических искусств города Грац, один из которых – украинский пианист и композитор Альберт Сапрыкин. Помимо Киева его концерты доехали и до Львова – это очень хорошая тенденция децентрализации, которую на своём ноябрьском фестивале продемонстрировало и «Ухо», захватив четыре города-сателлита – Днепропетровск, Харьков, Одессу и Львов.

Тема децентрализации, важная для страны в целом, актуализировалась и в музыке. Это даже не проблема малых городов: крупные центры вроде Одессы и Харькова ведут очень скромную музыкальную жизнь. В качестве важнейшей задачи 2016 года можно выделить как раз этот пункт – необходимость расшевелить регионы, показав им лучшее из того, что приезжает в столицу. И как минимум половина упомянутых здесь организаций находится в этом вопросе на низком старте.

Ольга Балашова, арт-критикиня, кураторка, викладачка НАОМА

Це був надзвичайно довгий рік у моєму суб’єктивному сприйнятті. Певно, це через велику кількість дійсно важливих, цікавих і дуже вартісних подій та проектів. Наприклад, мені складно уявити, що проект “Надбудова”, присвячений радянському архітектурному модернізму, “Донкульт” у Львові, резиденція українських митців у Вінниці, проект “Де”, що проїхався містами східної України, грандіозний міжнародний проект “Київська школа”, а ще “Герої. Спроба інвентаризації”, “Хочу бути художником” Аліси Ложкіної про Катерину Білокур, “Діалогія” команди кураторів “Арсеналу”, “На межі” Тетяни Кочубінської та Бйорна Гельдхофа, “Мозаїки міста” CSM –  всі сталися у 2015. Про кожний проект можна говорити годинами і всі вони лінкують важливі проблемні зони та підіймають складні питання, на які нам потрібно буде шукати відповіді наступного року.