Прапор і сліпота

До 25 річниці української Незалежності пам’ятник Щорсу на бульварі Шевченка затулили гігантським синьо-жовтим прапором. Навіть стало трохи шкода, що інсталяцію біля колишнього пам’ятника Леніну мексиканської художниці Синтії Гутьєррес на тій самій вулиці нещодавно демонтували – вийшов би диптих. Гордість, сором і дещо розгублену, незграбну турботу поєднав у собі цей символічний жест міської влади. Як бути зі страхітливим радянським ідолом посеред міста? Та ще й у День Незалежності? Як догодити тим, хто не втомлюється нагадувати про пам’яткоохоронний статус, і тим, хто не потерпить такого глузування в цей важливий день? Прапор – це компроміс, лагідна декомунізація, тимчасовий саркофаг, щоб у державний вихідний не думати про погане. Так у невеликих містах на синьо-жовте перефарбовують радянські барельєфи й мозаїки. Кольори державного прапора затуманюють погляд і притлумлюють гнів. Яка різниця, що пофарбовано? Кому яке діло, що там, за полотнищем?

Так, звісно, буває не завжди. Ймовірно, декомунізаційні закони й справді ухвалювали, щоб відволікти суспільство від важливіших проблем, однак навряд чи депутати передбачали, який потужний, а головне – легальний інструмент для вивільнення накопиченої агресії вони створили. Причому виявилося, що для цього не потрібно навіть виходити на площу свого міста й валити черговий пам’ятник вождю. Достатньо просто всією душею вболівати за знесення певної більш (пам’ятник чекістам у Києві) або менш (барельєфи на Українському домі) помітної пам’ятки й вести запеклі дискусії з тими, хто наголошує, що їх варто було б зберегти – хай навіть у демонтованому вигляді. Аргументи поборників деструктивного методу так або інакше завжди торкаються нинішньої війни на сході України – так, ніби елементи радянської архітектури, розчинені в епілептичному потоці візуальної культури суворого капіталізму, справді здатні реанімувати радянський міф, який лежить в основі ворожої пропаганди. Однак вона не є єством цих артефактів – вони, як і будь-які інші матеріальні пам’ятки культури, підвладні контексту. Барельєфами на Українському домі, за бажання, можна проілюструвати дуже різні історичні сюжети. Справа в іншому: навіть без них ця споруда залишатиметься колишнім музеєм Леніна. Чи ми просто прикриємо його прапорами й змовимося приховати цей невтішний факт від майбутніх поколінь?

Тим часом на іншому кінці міста, а саме – у виставковому центрі «ВДНГ» (колишня абревіатура, яка тепер ніяк не розшифровується), у просторі з жахливо високою концентрацією радянської (промовисто радянської, варто сказати) архітектури, відбувається цілком сучасне дозвілля. Втім, команда комплексу все одно відхопила звинувачень у «совкодрочерстві» за те, що його нова назва зберігає перші літери старої – «Виставка досягнень народного господарства». Це зробили з суто прагматичних міркувань: «Експоцентр» серед містян не прижився, а про народне господарство вже й ніхто не згадує. Це місце розірвало зв’язки з практиками, для яких було створено, однак зберегло свою матеріальність і частково – ім’я, а з ними – історію. Прихильники радикальних методів декомунізації воліють діяти інакше: знищити об’єкт, сподіваючись, що разом із ним згинуть і певні способи мислення та стратегії поведінки. Все ж, видається важливим, щоб буваючи у «ВДНГ», можна було побачити й бодай фрагментарно уявити, чим це місце було раніше. Просто тому, що воно цим чимось було.

Прихильники ідеї фізично винищити все, що нагадує про Радянський Союз, мислять не лише в категоріях ненависті до комуністичного режиму, але й в категоріях превентивності: якщо ми це залишимо, воно поглине нас знову. У такій ситуації ми, сучасні люди, вимушені оборонятися від власного минулого, яке має над нами владу. Парадокс у тому, що воно справді має. Але цей вплив не походить зовні, його не випромінюють стіни, прикрашені зображеннями пролетарів. Минуле і його суперсила живуть у нас самих – бо навіть тих, хто, як я, приміром, ніколи не жили в СРСР, виховали люди, які там народились і виросли.

Свіжий приклад: я пояснювала другові, трохи старшому за мене, чому демонтаж барельєфів з Українського дому мене засмучує. Я розповіла про архітектурний ансамбль, про порушення законодавства, про симптоматичність і типовість цього випадку, й про явне бажання вислужитись перед вищим керівництвом. Друг, для якого також чужа істерична нетерпимість до радянської спадщини, знизав плечима і сказав: «Я розумію все це, однак, хоч як намагаюся, не можу поспівчувати. Я не відчуваю, що це місце мене стосується». Чому ми байдужі до публічного простору аж до тих пір, поки за нього не починається ідеологічна боротьба (і навіть у цих випадках більшість залишається осторонь)? Чому ми, скажімо, не відчуваємо місто або вулицю чи подвір’я як своє?

Мені здається, певною мірою відповідь лежить у нашому відчутті власних меж, яке сформували якраз-таки радянська ідеологія і повсякдення – явище комунальних квартир. Звісно, воно не є вичерпним, однак почасти є репрезентативним. Російський антрополог Ілля Утєхін, який через побут комуналок досліджує «радянську людину», пише, що схожі форми проживання існували й раніше – але ніколи досі на одній території не опинялися з примусу настільки різні люди і ніколи досі необхідність домовлятися про правила співіснування не була такою разючою – адже квартири не мали хазяїна, який би їх встановлював. До державних «методичок» з проживання в комунальних квартирах додавалися низки рукописних правил, однак їх усе одно бракувало, щоб охопити увесь спектр можливих конфліктних ситуацій. Усе життя цієї спільноти було визначене слизьким поняттям справедливості – усі мали платити й докладати зусиль порівну, й постійне відчайдушне намагання прослідкувати, щоб ніхто не жив за чужий рахунок, часом перетворювалося на параною.

Комунальні квартири стали локальними й практичними втіленнями самої ідеї Радянського Союзу – ці середовища буквально не лишали місця для приватності. Будь-які вторгнення в особистий простір у комуналці були виправданими, пояснює Утєхін, – навіть у вбиральню могли постукатись, щоб покликати до телефону або просто агресивно нагадати, що за вами черга. Самого слова «приватність» у радянські часи не існувало, і люди у своїх зверненнях до влади намагались описати його бодай наявним лексиконом. Наприклад, один чоловік просить дозволу поставити перегородку в кімнаті, де він живе з колишньою дружиною, і пише про потребу «бытового самоограничения». Постійне брутальне порушення особистих меж змушує постійно – хай навіть і безрезультатно – змагатися за будь-який клаптик приватного простору. В такій ситуації, коли на додачу кожен постійно пильно слідкує за дотриманням справедливості (а значить – за тим, як ти живеш: як довго користуєшся праскою і чи не занадто часто гості дзвонять у твій дзвінок, використовуючи спільну електроенергію), співпраця неможлива. З тих же причин простір комунальної квартири чітко поділений на своє і чуже: чисте й брудне, безпечне й зловісне.

Цей розподіл, украй тісна зона особистої безпеки й звичка не довіряти всім, хто поза нею, екстрапольований назовні й частково зберігся донині. Тому, приміром, місто – це чужа зона, а спільна робота з незнайомцями в ній – потенційно небезпечна. Цікаво, як після Майдану нові практики самоорганізації часом змішуються із такими старими патернами поведінки. Наприклад, у моєму будинку один ініціативний чоловік взявся за благоустрій під’їзду, його підтримали інші мешканці. Тепер щомісяця ми здаємо гроші, які йдуть на зарплату консьєржів, прибирання та нові лампочки. А в дворі навіть спорудили пісочницю. Разом із тим, пасивно-агресивний стиль оголошень, які часом з’являються на дверях, нагадує самописні комунальні правила. Консьєржі забирають листи й рахунки в поштарів і видають їх кожному особисто, попри прохання лишати кореспонденцію у скриньках. Суботнім ранком вам можуть подзвонити в двері і привітати словами: «Вбирайтесь і виходьте!», бо надворі терміново вирішують, чи закривати сміттєпровід. Ці випадки кумедні, але десь у самій їхній глибині лежить принципове нерозуміння приватності як такої.

Для того, щоб знати це, потрібно усвідомити практики, з яких це нерозуміння походить. Відмова знати й вивчати їх унеможливлює вироблення нових моделей поведінки. Це схоже на травму в психоаналізі: прожити витіснене можна, лише повернувши його в свідомість. Так, наша запекла ненависть до «совка» існує нібито відносно самої назви – про це також свідчить звичка називати «совковим» усе, що суперечить власній системі цінностей (і тоді «совковими» часом стають зовсім протилежні за своєю суттю речі). Подруга моїх батьків якось розказала, що зненавиділа Радянський Союз, коли вже на початку незалежності приїхала в Німеччину й дізналася про існування гігієнічних прокладок. Її гнів не був спрямований на комуністичний режим – вона зненавиділа спосіб життя, позбавлений елементарних зручностей. Іноді можна почути, як такий досвід постійного дискомфорту обертають на важливу якість: мовляв, саме через це (пост)радянська людина набагато винахідливіша за західну.

Ми можемо відчувати щиру й глибоку ненависть до злочинів радянської влади, однак продовжуватимемо практикувати спосіб життя, який вона насадила: це змова мовчання стосовно історичних подій, переважання колективного над індивідуальним у політиці, порушення чужих меж і безсилля у повсякденні. І зміни в ньому починаються якраз із дуже дрібних прагматичних речей. Так, те, що молодшим школярам дозволили користуватися олівцем, безкарно виправляти помилки та підписувати зошити як заманеться, видається нам революцією в сфері освіти (і провокує відповідний спротив), саме тому, що ці нові малі практики походять із зовсім іншого світогляду. Мабуть, декомунізація мала б означати такі зміни – світоглядні, а не номінальні.

Для цього потрібно розуміти, чого ми позбавляємось і що прагнемо набути. Пильне розглядання минулого загострює зір, ускладнює, вдосконалює оптику. Серед убивств, арештів, страху й цькувань у Радянському Союзі тривало життя й розвивалася культура, яка, подобається нам це чи ні, великою мірою сформувала покоління Незалежності. Знання про неї дає нам шанс рухатися далі. Але коли поміж нами й нашим минулим повисає державний прапор, він перетворюється на метафору сліпоти – хоча за право здійняти його гинули люди.