Проект Енеїда: ненаписана історія

Я могла би легко уявити собі сучасну інтерпретацію «Енеїди» Котляревського, в якій головний герой був би жінкою. Такою звичайною українською жіночкою, яка тягне на собі три роботи, домашнє господарство, батьківський комітет у класі кожного зі своїх дітей, догляд за старенькими, якусь волонтерську працю деінде, а поза цим — ще й безкінечні потуги виглядати гарно. Або, скажімо, уявити, що Еней — це такий собі кмітливий олігарх, якому належать приватизовані в дев’яностих роках індустрії, що з них годуються приватні засоби масової інформації. Ці ЗМІ без упину ротують історію про націю та традиції, про зовнішніх ворогів та інакшість, у той час як наш олігарх, прикриваючись жовто-блакитною вуаллю, провадить фінансові оборудки державного масштабу та прикуповує своїм дітям житло далеко за межами неньки. Чи Енея-айтішника: він розумний та освічений, працює на аутсорсі на західну компанію, отримує зарплатню у валюті. В Україні йому жити дуже класно, як і всім тим, хто поповнює відсоток тіньової економіки: податки можна не платити, життя дешеве, виїжджати в Європу можна хоч на серфінг, хоч на шопінг по кілька разів на рік.

Ну це так, вправи на відфільтровування типажів сучасності, на які мене надихнув «Проект Енеїда» в НХМУ — його обійшла увагою мистецька критика, утім, він мав би стати програмним для українського мистецтвознавства та історії виставок. Куратори обрали найбільш обтяжений національною ідеєю літературний твір в той час, як в Україні після Майдану відбувається дедалі наполегливіше просування єдиного національного наративу. Утім, їм удалося оминути спокуси зробити «Всі Свої» від мистецтва, що грають на ідеях української державності, якими сьогодні так легко спекулювати, емоційно анагажуючи аудиторію.

Вигляд експозиції “Проект Енеїда” в НХМУ, 2017 рік. Фото: Максим Білоусов

Як відомо, «Енеїда» написана в добу становлення романтизму і націоналізму в Європі, на тлі ностальгії частини української еліти за козацькою державою. Котляревський перелицьовує на український лад сюжет твору давньоримського класика Вергілія, закладаючи в твір новий національний зміст: під виглядом троянців постають українські козаки, богів Олімпу — українське панство; усі реалії твору відбивають життя українського суспільства XVIII століття, після руйнування української «Трої» — Запорізької Січі. У цей час, як показують сучасні дослідники, історія постає як наукова дисципліна, її націоналістичне тло «обтяжує усі великі наративи тієї доби завданням знаціоналізувати період до 1800 року й у такий спосіб злегітимізувати злет і тягле існування модерних націй та національних держав».^[1]

Пізніше модерні суспільства означують себе через національні наративи, що є продуктом «націоналізації» минулого, здійсненої істориками ХІ – початку ХХ століття.^[2] Такий підхід зазнав критики в другій половині ХХ століття і втілився в корпусі ревізіоністського підходу. І до сьогодні ми вивчаємо «Енеїду» передусім як націєтворчий текст, пам’ятку українського письменства, що започаткувала становлення нової української літератури. Утім, відсторонений від національної ідеї аналіз твору та пов’язаної з ним візуальної культури ще мав відбутися. Кураторам «Проекту Енеїда» (Павло Гудімов, Поліна Ліміна, Діана Клочко та Данило Нікітін) вдалося зробити дослідження, яке тяжіє до ревізіонізму: воно не підхоплює модерністську легітимізацію націоналізму, навпаки, беручи критичну дистанцію, що її можна зрідка побачити в державних музеях, які часто ототожнюють себе з «правильною» ідеологічною концепцією, «Проект Енеїда» дозволяє побачити мистецтво як пластичний матеріал, наділений унікальною здатністю поглинати та відображати сучасність, а представлений аналіз культурних кодів, закладених у численних візуальних інтерпретаціях «Енеїди», дає глядачеві критичні інструменти для постановки проблемних питань за межами виставки — буквально на завішаному монументальними патріотичними банерами Майдані.

Від академічних малюнків початку ХХ століття до постмодерністських рішень його кінця «Проект Енеїда» картографує мистецькі техніки в контексті ширшої соціокультурної канви. Виставка в хронологічному порядку збирає всі відомі ілюстрації та декоративно-ужиткове мистецтво з образами «Енеїди», демонструючи візуальним співставленням та за допомогою вичерпних супровідних текстів, як художні пошуки відображають вимоги тієї чи іншої доби.^[3] 

Георгій Нарбут. Еней та його військо.

Так, зокрема, перші ілюстрації книги мають риси притаманного часові реалізму, виконаного в академічній манері. Художники фокусуються на змальовуванні української культури шляхом передачі впізнаваних народних елементів, вбрання, предметів декоративно-ужиткового мистецтва, зображень свят і традицій. Після етнографізму починається потужний розвиток візуальної мови, в основі якої лежить героїзація та прописання національного наративу — художники усіляко наголошують на українськості козаків з «Енеїди», а стосунки й характер героїв указують на революційні запити того періоду.

Георгій Нарбут, який у своїй творчості розробляв теми української державності та її символів, створює проект герба Української Держави, образ козака з якого стає прототипом Енея. Якщо у виконанні Котляревського героїчне було не божественним як у Вергілія, а войовничим, то в інтерпретаціях художників радянської доби це героїчне було народним і пролетарським, що стає в опозиції до імперської влади. В роботах того часу вибудовується образ ворога, якого треба перемогти. Післявоєнна «Енеїда» так само творить категорію героїзму, але вже в естетиці соцреалізму і з контекстом Другої світової: ілюстрації наповнені сценами страждань, пекло нагадує поле бою, козаки більше схожі на солдатів, аніж на селян часів Котляревського. Куратори також говорять про еротизацію «Енеїди» й такий акцент важливий як спосіб їхньої критики героїзації. Просування героїчного наративу зумовлює маскулінізацію чоловічих персонажів, а тому й неухильне втрапляння в гіперболічне і стереотипне портретування гендерних ролей. Увагою до цієї теми виставка додає до вже початої дискусії про нормалізацію насилля в українській літературі.

Іван Падалка. Ілюстрація до поеми “Енеїда”, 1931 р.

Іван Їжакевич, Федір Коновалюк, Штурм фортеці, 1948, картон, олія

Валентин Гордійчук, Еней і Дідона, 1985 та Микола Бутович, Венера, 1936

Виставка продовжується уміщенням образів «Енеїди» в практики поп-арту шістдесятих років. «Енеїда» стає не тільки літературним носієм «національної ідеї», але й проникає в повсякдення: стаючи назвою рок-гурту, рок-опери, кафе, серією порцелянових статуеток тощо. Пізніше, втілюючись у серії постмодерністських прийомів, розвиток візуальної мови зупиняється в 1995 році, коли «Енеїда» виходить у вигляді коміксу. В завершальній частині експозиції згадані серії Валентина Гордійчука, в яких відображаються події останнього Майдану та воєнні дії на сході України.

Тут, власне, і постає питання про те, що є в сучасності такого характерного, що могло би бути втілено образно як маркер доби? В кількохстах метрах від музею Майдан Незалежності заповнений лабіринтами з монументальних стендів, на яких портрети чоловіків зі зброєю. Головна площа столиці — місце стількох протестів, що були відкритою раною українських продемократичних рухів — стверджує героїчний маскулінний наратив, звертаючись як до образів сучасної війни, так і до образів повстанських армій. У співставленні з ілюстраціями на виставці можна побачити схожі до романтичного націоналізму прийоми вибудовування національних ідей, до яких додаються добре відомі радянські методи використання публічного простору для розміщення ідеологічної пропаганди. На нинішньому Майдані можна легко припустити, що наша реальність нічим не відрізняється від тієї, що її знаціоналізовували сто років тому, але хіба ми настільки далеко відійшли від свого життя, щоб не помічати нав’язаної штучності?

Площа Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності). Фото: “Интересный Киев”

Оформлення публічного простору до свята Покрови, жовтень 2017. рік. Фото: Дмитро Лиховій

В реактуалізації героїчного наративу старого зразка є дуже мало від сучасності в тому числі і через особливості розвитку прийому героїзації протягом двадцятого століття. Буржуазна культурна революція замінила романтичний героїчний наратив вибудовування ідентичності на персональний, з фокусом на просту людину, її побут та особисте, винесене в публічний простір. В недавньому Майдані брали участь громадяни з часто абсолютно протилежними політичними поглядами – там були як анархо-комуністи, так і ультраправі, не кажучи вже про сотні тих, хто могли не ідентифікувати себе політично, проте обурюватися через корупцію чи порушення прав людини; чи хто міг просто бути там «за компанію» чи «за безвіз». Чи є місце такій, як каже Світлана Алєксієвіч, «маленькій людині, що вийшла на авансцену історії» у візуальній постановці на сьогоднішньому Майдані Незалежності? Чи не варто нам говорити більше про таку людину, про постколоніальний формат Майдану та мультикульурність України замість чергових маніпуляцій історичним контекстом та заміни продемократичного низового посилу протестів на політику жорстких ідентичностей?

У той час, як урядова політика взялася за вибудовування єдиного історичного та культурного наративу, НХМУ стає альтернативою, пропонуючи складні неупереджені питання, що розкривають неоднозначність та конфліктність історії. Музей продовжує ревізіоністський курс, що його взяв після Майдану й артикулював, зокрема, виставкою «Герої. Спроба інвентаризації» на початку 2015 року, коли співставив чисельні портрети «героїв» зі своїх фондів, показуючи мінливість поняття героїчного відповідно до вимог доби. «Проект Енеїда» став коментарем до української сучасності одразу на кількох рівнях: показуючи можливість нового ревізіоністського підходу до історії і водночас маргінальність такого підходу по відношенню до офіційних наративів; він показав мистецтвознавство, якого так бракує в Україні, де є неймовірні твори, автори й проекти, але вони дуже часто лишаються в тиші ненаписаної історії.

Примітки:

^[1] Сергій Плохій, Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі / Український науковий інститут Гарвардського університету; Інститут критики. ? К.: Критика, 2015, стор. 3.

^[2] Там само, стор. 4.

^[3] В наступних параграфах я посилаюся на мистецтвознавчий аналіз, представлений в супровідних текстах до виставки та каталозі Проект Енеїда, Видавництво Артбук, 2017. – 152 с.: іл. [укр., англ.]. Упорядники – Павло Гудімов; Тексти – Поліна Ліміна, Ірина Курганська, Діана Клочко, Данило Нікітін; Дизайн – Катерина Сіваченко.