Програма ЗНО з укрліту: плюси, мінуси, підводні камені

Думаю, не помилюся, якщо скажу, що посилена увага до української мови та літератури у школярів та їхніх батьків активізується зазвичай на початку 11 класу. Ще б пак, адже попереду – ЗНО з цих предметів, що є обов’язковим для всіх абітурієнтів України. Програма загалом цікавить, за великим рахунком, тільки наймотивованіших або майбутніх філологів. Решта аврально намагається засвоїти лише те, що знадобиться саме на ЗНО. І якщо програма підготовки до ЗНО з української мови не змінюється роками, то програма з літератури змін зазнає. І ці зміни є цікавими для розуміння загальної картини перебігу гуманітарної освіти в Україні. Не ризикуючи надмірно розтягувати обсяг статті, ми не будемо аналізувати всі без винятку тексти, обов’язкові для вивчення, зупинившись на загальних характеристиках програми та значущих, на наш погляд, змінах, які стають чинними 2020 року. Важливо наголосити, що всі міркування є особистою думкою авторки статті, яка спирається на власний досвід підготовки учнів, а також роботу в Харківському регіональному центрі оцінювання якості освіти.

Першим тематичним блоком програми, якого торкнулися зміни, є блок «Давня українська література». Представлений він не дуже об’ємно: уривки з «Повісті минулих літ» про заснування Києва та помсти княгині Ольги древлянам, «Слово про похід Ігорів» та три твори Григорія Сковороди. Тут головне навчитися розрізняти двох князів Ігорів, упізнавати на картинці пам’ятник Кию, Щеку, Хориву та сестрі їхній Либеді, знати, що байка Григорія Сковороди «Бджола і Шершень» ілюструє ідею спорідненої праці, а вірш «De libertate» підносить Богдана Хмельницького як історичного діяча та «отця вольності»  (у попередньому блоці «Усна народна творчість» ці ідеї впроваджуються через аналіз пісні «Чи не той то Хміль»). Усе це зазвичай не викликає зацікавлення майбутніх учасників ЗНО, але заради одного балу за друге завдання в тестовій частині можна постаратися зазубрити. Тепер зробити це значно легше: у програмі більше не буде  «афоризмів Сковороди» (насмиканих із різних текстів фраз, завчити і передбачити які було неможливо). Вимагати розширення цього тематичного блоку раціональним не видається, адже тоді до змальовуваного винятково негативними барвами «польсько?шляхетського поневолення» українського народу стовідсотково додадуться тексти Івана Вишенського з усім нафталіновим ідеологічним вантажем «боротьби православного українського народу проти католицької церкви», а там і до дружби з православним російським народом недалеко. А як же тоді пояснювати сторіччя поневолення України Російською імперією? Краще не чіпати.

Блок «Українська література кінця XVIII – початку ХХ століття» починається зазвичай із почуття незручності через необхідність озвучувати тезу про Івана Петровича Котляревського як «зачинателя нової української літератури». Плутати з «зачинателем» нової української прози Григорієм Федоровичем Квіткою-Основ’яненком уже не доведеться, адже повість «Маруся» цього автора вилучено з програми, і можна бути певними, що більшість випускників відтепер уявлення не матиме про його творчість, перші спроби писати жанрову літературу українською мовою, роль Харкова в культурному процесі доби та сентименталізм як літературний стиль.

До речі, ні середньовіччя, ні сентименталізму, ні романтизму в переліку необхідних для засвоєння понять не згадано: від бароко через класицизм (ознаки якого заведено знаходити в «Енеїді» Котляревського) упорядники програми відразу пропонують перейти до реалізму та модернізму. Це прикро з огляду на те, що далі в програмі є тексти Тараса Шевченка та роман «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, які неможливо вивчати поза контекстом романтизму ХІХ століття. Зате особливості неоромантизму як напряму модернізму учасникам ЗНО слід знати. Л – логіка.

Тож історію кохання Наталки Полтавки та Петра можемо тепер вивчати без зайвої сентиментальності. До речі, у сучасних підлітків вона й не викликає особливого зворушення: вони просто не розуміють, чому в головної героїні була проблема з вільним вибором. Возного у власних висловленнях називають здебільшого Навозним і «багатим хлопцем», геть не уявляючи його місця в суспільній структурі й не замислюючись над цим. Те саме, до речі, стосується й решти творів ХІХ століття: старшокласникам не вдається запам’ятати, що громада в волості обібрала Карпа Кайдаша за десяцького, що син Мартина Борулі працює канцеляристом земського суду, а до дочки сватається регістратор з ратуші, адже ці поняття для них є абсолютною архаїкою. Водночас саме знання цієї інформації залюбки перевіряє тестова частина, і механічне зазубрювання не тільки не наближає учнів до розуміння тексту, а й викликає рішуче неприйняття.

Прийнято вважати, що всім завжди весело й цікаво читати «Енеїду» Котляревського, і я припускаю існування таких людей у наш час, однак вони не складають більшості випускників загальноосвітніх шкіл. Для них цей текст так само переповнений незрозумілими поняттями і  написаний незрозумілою мовою, а на пояснення буквально кожного слова у викладачів, звісно, немає часу. Насправді ніхто цього й не робить, обмежуючись коротким викладом перших трьох «цікавих» частин, де принаймні є кохання та більш-менш динамічна подорож троянців до латинської землі (відповіді на питання «чому вони весь час бухають?» можна намагатися уникати). Квінтесенцією другої половини «Енеїди» стає історія про Низа й Евріала, які пробралися вночі у стан рутульців і вирізали сонних ворогів (очевидно, що з тлумаченням цього епізоду як «героїчного подвигу» теж давно слід щось зробити). Зіжмакана мораль останніх рядків: «Живе хто в світі необачно, тому ніде не буде смачно, а більш, коли і совість жметь» перегукується з завершенням пісні «Всякому місту звичай і права» Григорія Сковороди (запам’ятайте і випишіть!). Видається, що «Енеїду» слід вивчати скорочено та оглядово: буде дуже добре, якщо старшокласники отримають уявлення про місце цього твору в літературному процесі, дізнаються про сюжет і взаємини з прототекстом Вергілія. Якщо ж вони випадково не знатимуть, який на вигляд єдимашковий шушон, катастрофи не станеться.

Скорочення об’ємних текстів у програмі підготовки до ЗНО могло би зекономити місце для творів, які з неї взагалі вилучають, збіднюючи загальну картину літературного процесу тієї чи іншої доби. Як не дивно, із відчутною періодичністю ці вилучення зачіпають корпус текстів самого основоположника нової української літератури Тараса Григоровича Шевченка (не плутати з зачинателем!). У 2020?му в програмі лишаються тільки «Катерина», «Кавказ», «Сон» («У всякого своя доля…»), «І мертвим, і живим…» та «Заповіт».

Шок, репост: у 2020 ми не готуємо до ЗНО поему «Гайдамаки»! Це неабияка перемога, адже позбавляє необхідності балансувати між традиційним пафосом «героїчної боротьби» та змалюванням сцен жорстокої різні жидів і ляхів, яку чинить поневолений український народ. Для історичної симетрії варто було би подати хоч коротенький віршик Тараса Григоровича про Богдана Хмельницького, якого великий Кобзар уважав далеко не «отцем вольності» українців, а її головним душителем, але це, очевидно, справа далекого майбутнього.

Якщо ви засумнівалися, чи підніметься в укладачів програми рука скорочувати «Енеїду», повірте: це можливо! 2020 це станеться вперше – у добрий, як то кажуть, час. «Наше все», непозбувну бентегу поколінь і поколінь українських школярів роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» редуковано до першої та четвертої частин! Тепер ми читатимемо власне історію Чіпки Варениченка – про його травматичне дитинство й невдалі спроби стати господарем, а також фінальні епізоди остаточного перетворення на злочинця та «пропащу силу». Розлогі історії села Піски та родини  Ґудзів, які лише заплутували читачів, скорочено. Плюс сто в карму сюжетній гостроті роману.

Ще одна зміна в програмі, яку, думаю, із реальним задоволенням зустрінуть учителі та учні –це прощання з «Гімном» Івана Франка. Так-так, саме тим «вічним револьюцьйонером», якого товкли напам’ять іще наші батьки й діди, мріючи лише про те, щоб ця зла руїна з римами на кшталт «день – огень» нарешті розвалилася! На тяжковаговика «Мойсея» упорядники не зазіхнули, очевидно, із огляду на патріотичний пролог, присвячений замученому й розбитому українському народові, зате «Захара Беркута», який з’явився у програмі, будемо сподіватися, абітурієнти подивляться цьогоріч у кіно і зроблять касу.

Найбільшим за обсягом тематичним блоком є «Література ХХ століття», куди (слава здоровому глузду!) повернуто новелу «Камінний хрест» Василя Стефаника, що дає змогу знову підставово говорити про експресіонізм як напрямок модернізму в українській літературі (пару років він «зависав» у вакуумі, адже тексту для ілюстрації в програмі не було).

Зміни торкнулися й творчості Ольги Кобилянської, щодо якої упорядникам, здається, найважче намацати тверду землю. Власне, повість «Земля» із програми і вилучили. Що ж, так ми втратили розкішний приклад для власних висловлень про заздрість, яка веде до братовбивства, але не отримаємо передозу від зображення душевних метань темпераментних гуцулів (його з надлишком маємо й у «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського). Запропонований тепер до вивчення «Valse melancolique», можливо, буде ближчим сучасним школярам, хоча тонкі нюанси долі модерної жінки, боюся, осягнуть не всі. Оскільки «Людина» Кобилянської в програмі вже була, сподіваюся, майбутнє таки за скороченим викладом «Царівни» – історія Попелюшки, яка вирвалася від «добрих родичів» і досягла не лише професійної реалізації, а й родинного щастя, видається найактуальнішим читанням для молоді.

З журбою радість обнялась у текстах, що репрезентують поезію українського модернізму. Насамперед, із програми вилучено вірш Миколи Зерова «Київ. Традиція», у вивченні якого більшу частину часу займало пояснення незрозумілих власних назв: особливим успіхом уважалося з першого разу вимовити слово Данпарштадт і не обмовитися на словосполученні «лядський Болеслав». Тепер творчість українських неокласиків представлена зрозумілим і затишним сонетом «У теплі дня збирання винограду» Максима Рильського, тоді як досі абітурієнтам пропонували його вірш «Молюсь і вірю», який вони хронічно плутали зі «Стилетом чи стилосом» Євгена Маланюка (і там, і там вода, вітер, птахи; тільки Рильський більш цнотливий, а Маланюк править іще й про пестощі золототілих дів – так за пестощами й відрізняли).

Утім, цього тексту Євгена Маланюка в програмі вже також немає, зате з’явився вірш, який успішно компенсує втрату «Гайдамаків» Шевченка. Це патетичний «Уривок з поеми», де «внук кремезного чумака, січовика блідий правправнук» романтизує чин Залізняка і Гонти, свячені ножі та криваві ріки, звитяжно застерігаючи:

…Даремно, вороже, радій –

Не паралітик і не лірник

Народ мій – в гураган подій

Жбурне тобою ще, невірний!

Ще засилатимеш, на жаль,

До Києва послів московських –

І по паркету наших заль

Ступати лаптю буде сковзько.

(Домашнє завдання: пояснити, що таке лапоть.)

Решта поезії лишилася без змін («Блакитна панна» Миколи Вороного, «Пам’яті тридцяти», «Ви знаєте, як липа шелестить», «О панно Інно…» Павла Тичини, «О слово рідне» та «Чари ночі» Олеся, «Народився Бог на санях…» Богдана-Ігоря Антонича), і про її якість та здатність промовляти до сучасних підлітків найкраще можна сказати цитатою з Михайля Семенка: «Сьогодні вдень мені було так нудно, ніби докупи зійшлись Олесь, Вороний і Чупринка…».

Найсуттєвішою зміною в блоці текстів періоду Розстріляного відродження стало впровадження до програми роману Юрія Яновського «Майстер корабля» (замість новели «Дитинство» з роману «Вершники», дуже схожої на «Зачаровану Десну»). Поки що важко передбачити рецепцію цього модерністського тексту з автобіографічною основою (робота на Одеській кінофабриці) та виразним натяком на стосунки de trois між автором, Олександром Довженком і балериною Ітою Пензо. Боюся, надовго «Майстер корабля» тут не затримається…

Узагалі найслабшим місцем підготовки до ЗНО є відчутний розрив між українською літературою та історією як навчальними дисциплінами. Оскільки ЗНО з історії не є обов’язковим, школярі в переважній масі не мають уявлення про перебіг історичних подій. Особливо відчутно це стає, коли вивчення наближається до початку ХХ століття (період від завершення «визвольної війни» Богдана Хмельницького до кінця ХІХ тлумачиться просто:  «поганий цар і поміщики / поневолені українці»). І Світова війна, події 1917, збройні конфлікти між різними силами – у цьому важко розібратися, особливо якщо тексти не дають достатньо пізнавального матеріалу.

Так, вилучена ще раніше з програми новела Юрія Яновського «Подвійне коло» хоч і не задовольняла своїм ура-більшовицьким фіналом, однак дозволяла актуалізувати розкладку сил учням, які не відрізняють петлюрівців від махновців, а білогвардійців від червоноармійців. Новела «Я(Романтика)» Миколи Хвильового з цим просвітницьким завданням не може впоратися, адже є принципово «непросвітницькою» у силу своєї неоромантичної інакомовності і складності (зазвичай із неї просто зазубрюють незнайомі слова на кшталт «версальці» та «інсургенти» і на все подальше життя виносять переконання, що Хвильовий убив власну матір).

Та сама ситуація склалася і з ІІ Світовою війною, однозначного ставлення до якої немає ні в суспільстві, ні з боку влади, а в програмі на періоді «1940-і» зяятиме тепер глибока прірва: звідти вилучено кіноповість «Україна в огні» Олександра Довженка. Щодо художніх якостей цього твору можна довго сперечатися, але він принаймні давав поштовх до обговорення гострих проблем радянської та гітлерівської окупації та ролі України в історичних подіях. Тепер про ІІ Світову старшокласники прочитають тільки в новелі «Модри Камень» Олеся Гончара, якою замінили історію не спотворених інтелектом Тоні й Віталіка, що запливли на закинутий корабель і мало там не загинули.

Утрату «Залізного острова», зрозуміло, оплакувати ми не будемо, але для чого в програмі потрібен текст про трагічне кохання словацької дівчини до «руського» партизана – питання відкрите. Таким чином ми однією рукою намагаємося прищепити негативне ставлення до Москви, Радянського Союзу та, відповідно, усього російського та радянського, іншою ж пропонуємо ідеалізований образ представника імперії. Якщо новела Гончара «За мить щастя», яка була в програмі раніше, хоча би показувала антигуманність радянського режиму, що засудив до розстрілу солдата-«освободітєля», котрий, захищаючись, убив чоловіка мадярської жінки, то в «Модри Камені» усе написано чистісінько за соцреалістичним лекалом: хороший партизан / поганий поліцай.  Якщо врахувати, що фраза «любов долає все!» із сучасними підлітками працює погано, вивчення цієї новели потребуватиме окремих екскурсів в історію Чехо-Словацької республіки, що, поза сумнівом, дуже корисно, але краще було би дізнатися більше про цей період на українських землях. Утім, для тестової частини, думаю, буде достатньо запам’ятати, що головну героїню звуть Терезою.

Щодо поезії, то контрольним у голову можна вважати повернення в програму «Лебедів материнства» Василя Симоненка. Тепер тут знову є всі фетиші українського радянського канону: «Лебеді…», «Два кольори» Дмитра Павличка і «Пісня про рушник» Андрія Малишка, тож ті з учнів, хто ще давав нашій поезії шанс після періоду раннього модернізму, розчаруються остаточно. Крім того, до програми додано вірш «Наша мова» Василя Голобородька, де ліричних адресатів ще раз поділено на побратимів і ворогів  за мовною ознакою, а постать автора зависає у хронології, не належачи ні до шістдесятників, ні до сучасної української літератури. Однак ця зміну можна розглянути і з позитивного боку: старшокласники дізнаються, що верлібри писав не тільки Іван Драч («Балада про соняшник»)…

Загалом запропоновані програмою вірші другої половини ХХ століття вкрай прямолінійні, дидактичні, одноманітні і пафосні. Справу не рятує те, що  творчість Василя Стуса замість багатошарових текстів зі складною образністю «Як добре те, що смерті не боюсь я…» і «О земле втрачена, явися» тепер представлятиме коротша і зрозуміліша поезія «Господи, гніву пречистого». Вилучено єдиний вірш без виховного навантаження  – «Українське альфреско» Ліни Костенко, і його насправді шкода, зокрема й тому, що завдяки цьому тексту було дуже зручно повторювати правила пунктуації у складному та ускладненому реченнях і пояснювати поняття персоніфікації.

Поезією шістдесятників і романом у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко не завершується програма підготовки до ЗНО з української літератури, однак не дивно, що саме ці автори у свідомості більшості абітурієнтів утілюють сучасний літпроцес, щодо якого маємо скупу згадку в розділі «Зміст літературного матеріалу»: «Загальний огляд, основні тенденції. Постмодернізм як літературне явище». Жодної персоналії і конкретного тексту не вказано, тож можна особливо не заморочуватися.

Досить довго для виконання останнього завдання тестової частини і справді було достатньо вивчити риси постмодернізму як такого, назви літературних угруповань та запам’ятати, що сучасна українська література – це 1990-2000-ні. Однак в останні два роки присвячене сучукрліту завдання ускладнилося, там почали з’являтися, приміром, цитати з текстів Олександра Ірванця, ідентифікувати які як приклад постмодернізму вдається невеликій кількості учасників ЗНО. Назагал ситуацію з питомою вагою сучасної української літератури в шкільному курсі слід визнати вкрай незадовільною і несправедливою, оскільки через її фактичну непредставленість із поля зору молоді випадає майже 30-літній період розвитку культури незалежної України. Тієї молоді, від якої ми сподіваємося патріотизму та виразної громадянської позиції, намагаючись виховувати зразками народницької літератури позаминулого століття.

Усе сказане дозволяє сформулювати декілька тез, які в українському освітньому просторі обговорюються мало, тоді як потреба змін видається такою ж очевидною, як і неможливою без впливу громадськості та включення соціальних механізмів.

Насамперед, існує очевидна неузгодженість між етичною і прагматичною складовими програми з української літератури. Як така вона орієнтована насамперед на ідеологічне виховання учнів – про це свідчить зміст програмних текстів. І це можна було би визнати справедливим в сучасних умовах війни, якби не очевидна неефективність такого підходу: десятиліттями певні патріотичні високодуховні тексти пропонуються до вивчення нашій молоді, а кількість національно свідомих громадян яскраво засвічують результати виборів. Очевидно, щось іде не так!Разом із тим, у колонці «Вимоги до загальноосвітньої підготовки учнів» програми ми не побачимо нічого пов’язаного з ідеологічним підґрунтям: від учасників ЗНО очікують винятково засвоєння літературознавчих понять, розуміння хронології літпроцесу та особливостей жанрово?стильової системи. Завдання тестової частини здебільшого перевіряють, де відбувалася дія того чи іншого твору, чи ці твори присвяти та епіграфи, як звати персонажів тощо. Зрозуміло, що учнів готують саме до цього і здебільшого засвоєнням такої утилітарної інформації справа й обмежується. Частково це відповідь на питання, чому не спрацьовує виховний ефект, але значно більшу роль відіграє те, що програмні тексти переважно незрозумілі й нецікаві сучасним підліткам.Зацікавлення та розвиток самостійного мислення, очевидно, і не є кінцевою метою вивчення курсу літератури, що більше нагадує процес «витесування» із хлопців і дівчат зі спальних районів індустріальних міст консервативних патріотів кшталту ХІХ століття з інкрустаціями українського радянського громадянина. У цьому впевнюєшся дуже часто, наприклад, коли читаєш коментарі щодо змін у програмі на сайті osvita.ua. Коментатори обурюються тим, що наші діти через ці зміни стануть манкуртами, натякають що «Землю» Кобилянської вилучили з програми олігархи, переконують, що неможливо «говорити про національно-патріотичне виховання без творчості Ліни Костенко – морального авторитета народу нашого». Коли це читаєш, складається враження, що багатьом батькам і вчителям зовсім не йдеться інтелектуальний розвиток старшокласників, визнання права на особисті смаки та взагалі свободу думки. Головне, щоб усе було правильно, патріотично і без збочень. Звісно, є молодь, яка щиро переймається трагічною історією України та сумним сьогоденням. Є ті, хто просто зіграє за правилами, щоб відчепилися, і напише у власному висловленні про стражденний народ. Більшість же не захоче більше ніколи мати ніяких справ із українською літературою, уважаючи її депресивною, застарілою й безнадійно далекою від проблем сучасної людини. І цих останніх нема чого звинувачувати.Сучасні підлітки, ці «манкурти з гаджетами», живуть в цифрову інформаційну епоху, по?іншому бачать світ, і слід уже нарешті визнати: цілком нормально, що їх не захоплює перелік став і предметів одягу з «Енеїди» Котляревського, не цікавить мотовило, яке не поділили Мотря з Кайдашихою, і взагалі не смішить Остап Вишня. Можливо, у той час, коли ви очікуєте, що ваша дитина запам’ятовує, скількох козаків, бідних невольників, випустила на волю дівка-бранка Маруся Богуславка, ця дитина саме пише фанфік на «Сто відтінків сірого»… Будете повторювати «подвиг» Івана Гонти? Зміни до програми з української літератури-2020, як ми переконалися, не є радикальними. У чомусь вони виправдані, у чомусь нелогічні, окремих персоналій там бракує, інші видаються зайвими. Незначні зрушення вбік від народницького канону не змінюють загальної картини, а розширення проблемного поля в бік сучасності викликає опір з боку консервативних батьків і вчителів (пригадаймо бодай історію з новелою Тані Малярчук «Цвєтка і її я» із хрестоматії для 11 класу і цілу зливу прокльонів письменниці за пропаганду гомосексуальності). Такий стан суспільної свідомості не назвеш сприятливим для змін, однак відсутність обговорень відсуває їх на ще дальшу перспективу.