Ретроспектива Клер Сімон: місце як джерело історій

На кінофестивалі Docudays UA, який пройде 20-29 березня в Києві, покажуть документальні фільми відомої французької режисерки Клер Сімон.

«Кіно — це правда 24 кадри в секунду» — говорив Жан-Люк Годар. Клер Сімон цілком може так сказати про свої фільми. Знімаючи і ігрове, і документальне кіно, режисерка часто навіть сама не може провести грань між реальністю і вигадкою, грою акторів і фіксацією справжніх емоцій на камеру. Для неї кіно зливається в єдиний почуттєвий потік, в якому все так реально, як лише глядач сам може це уявити. Але характерною ознакою, яка об’єднує всю документалістику Сімон в єдиний файл, є, мабуть, місце дії. Зазвичай режисерка вибирає якусь одну локацію, знаходить у ній героїв і працює з ними. Виходить все як в одному з останніх фільмів Аньєс Варда «Обличчя, села», в якому люди стають обличчями цих місць.

Клер Сімон не мала профільної кінематографічної освіти, в юності захоплювалася антропологією, і це наклало відбиток на всю її творчість. Багато фільмів Сімон присвячені вивченню людських стосунків і взаємозв’язків. У кіно вона прийшла як монтажерка (на її думку, в далекі 1980-ті в кіно панував патріархат, і монтажна кімната була якраз тим винятковим місцем для жінки, яка не планувала стати акторкою чи секретаркою).

Як жінку й антропологиню, Сімон свого часу зацікавив світ дитинства. Так, у 1992 році вона зняла «Шкільні перерви». Йдеться, втім, не про школу, а дитячий садок, на ігровому майданчику якого режисерка зняла багато цікавих сцен. Сімон завжди вважала, що діти і молоді люди прекрасні самі по собі, тому що їхня історія ще не написана: ми бачимо, як вона пишеться. І діти завжди шукають історію, яку потрібно розповісти самим собі або друзям, щоби провести час разом. Якраз це ми й бачимо в «Шкільних перервах»: діти шукають історію, яка працює. Так, наприклад, найжвавіший чотирирічний хлопчик голосно змушує інших дітей піти з ним грати в перукарню. Він використовує загороджувальні решітки як майданчик для гри. Інша дитина тут же інтерпретує гру по-своєму —  це в’язниця, «ми —  за гратами!». Виникає суперечка, діти штовхаються, хапають одне одного за одяг. Глядачі бачать, як у цій грі діти вчаться комунікувати між собою, пригнічувати страх, сміятися і радіти життю. На думку Сімон, дитяча гра є початком всіх початків, у ній можна побачити весь навколишній світ, від політики аж до любовних стосунків.

У стрічці «Перші самотності» (2018) в кадр потрапили вже підлітки. Причому Сімон знову виходила з місця дії: її запросили знімати школярів з Іврі, які навчалися кінематографу і бачилися тільки раз на тиждень. Підлітки не дуже добре знали одне одного, і режисерка подумала, що було би цікаво побачити, як вони розмовляють між собою. Тому вона попросила їх розповісти про речі, які вони ще нікому не говорили. Щоби почати діалог, Клер просто запропонувала слово «самотність»: який був їхній досвід самотності? Це питання дуже спонтанно викликало багато дискусій і життєвих історій. Сімон повинна була зробити невеличкий фільм разом з цими хлопцями та дівчатами. Все закінчилося тим, що вона зняла повнометражний документальний фільм, від якого неможливо відірватися під час перегляду. Герої в кадрі, юнаки й дівчата, розповідають історії своїх родин, іноді не стримуючи сліз. Це і конфлікти з батьками, яких вічно немає вдома і які ніяк не беруть участі у вихованні власних дітей, і хвороби матерів, і самогубства дідусів і бабусь. Загальна проблема нинішньої сучасності —  це те, що батьки не розмовляють з дітьми, а також те, що в сім’ях немає спільних обідів і вечерь: кожен їсть, втупившись у власний гаджет.

У фільмі «Ліси, з яких зроблені мрії» Клер Сімон сама розмовляє зі своїми героями —  за кадром звучить її голос і питання. Місце дії —  Венсенский ліс в Парижі, герої — його мешканці. Першим ми зустрічаємо симпатичного прибиральника, батько якого був афроамериканцем, а мати — француженкою. Він каже, що його походження ніколи не було проблемою в Парижі. І тут же показує, як тренує м’язи, піднімаючи колоди —  імпровізовані тренажерні снаряди. Наступний провідник по лісу —  гей, який знає всі стежки і всі хитрощі, які можна застосувати в пошуках разового сексу. Однак знайти тут партнера навіть “одноразового”, за ??його словами, —  це велика проблема, шанс один на тисячу. А вже тим більше він не розглядає якісь довгострокові стосунки: жодної романтики. Тобто вся романтика якраз полягає в тому, щоби бродити осіннім дощовим лісом і шукати відповідні кущі. Ще один персонаж — художник, який малює на пленері, але ніколи не малює те, що перед його очима. Навколишній ліс перетворюється на його полотні в суцільну абстракцію в дусі Пабло Пікассо. З розмови ми дізнаємося, що Пікассо і Далі —  його улюблені художники. Сімон навантажує свій фільм і філософією, використовуючи цитати Жиля Дельоза.

У своєму інтерв’ю Французькому Інституту Клер Сімон каже: «У мене склалося сильне враження, що місця породжують історії. Ми часто бачимо фільми, які починаються з персонажів або дій. Зацікавившись місцем, я пропоную інший спосіб розповісти історію. Місце має конкретну перевагу: це те, що воно дуже багате, з безліччю можливих шарів історій. Трохи схоже на пошук скарбів».

Найпотужніше місце в ретроспективі займає 10-годинний документальний серіал «Село», присвячений селу Люссас в Ардеші, де протягом 30 років проводився фестиваль «Генеральні Штати Документального Кіно», організований сільськими жителями. Сімон показує Люссас і його мешканців як унікальне місце, справжній мікрокосм. Глядачі самі можуть побачити, як формуються різні наративи й історії, розгортаються і рухаються вперед. Матеріал настільки зачаровує, що в підсумку Сімон зробила два сезони серіалу, а також повнометражну версію.