Село живе й мертве

Естетика українського села так щільно вплелася в урбаністичне сьогодення, що саморобний тин із глечиками біля під’їзду 16-поверхівки спального району давно нікого не дивує. У  шкільній читанці йдеться переважно про випас худоби та порання на городі, аж ніяк не про життя мегаполісу чи хоча би районного центру. А в столичній картинній галереї поміж живописними полотнами 19-20 століття справляють вечорниці з масними наїдками, горілкою, та запальним гопаком.

Скидається на те, що традиційна українська культура – це культура села, тоді як сучасне мистецтво – виключно урбаністична опція, яка не мислиться поза великим містом.

В радянський час «українськість», що дозволялася в панівному дискурсі тоталітарного інтернаціоналізму, обмежувалася буколікою – щасливим, безтурботним життям українського радянського села. В 60-х в міській архітектурі набув популярності так званий «регіоналізм» –  звернення до місцевої,  народної тематики в мистецтві та архітектурі модернізму. У Києві в  цей час з’явилася низка об’єктів, де архітектори та художники переосмислювали традиційну сільську культуру різних регіонів України: Валентин Гопкало із художником Анатолієм Гайдамакою створили ресторан «Дубки», Анатолій Добровольський з художниками групи Алли Горської – ресторан «Вітряк», а з народною художницею Лізаветою Мироновою – ресторани «Курені». Тоді ж знову після бойчукістів з’явилася  мода на народне сільське мистецтво –  Катерина Білокур, Марія Примаченко, Омелян Железняк. Так незчулися, як «українське» та «сільське» стали тотожними.

Сьогодні в експозиціях краєзнавчих музеїв панує село у двох крайніх способах репрезентації: романтичний – хата зі стріхою, інтер’єр з колискою, колекція вишиванок та рубелів – «старовинних прасок»; інший – трагічний: Голодомор, колективізація, смерть. Буденне село, як і міську культуру, краєзнавчі музеї вперто ігнорують. На державних офіційних культурно-мистецьких заходах  (у селах і містах) чи не завжди присутнє ритуалізоване відтворення сільських хліборобських традицій у карнавально-ілюстративному вигляді. Така формальність означає брак предметного осмислення села як дієвої системи, натомість використання штучного, ідеалізованого, відстороненого образу.

Типова етнографічна експозиція краєзнавчих музеїв. Фото Наталки Дяченко

Сучасні міські й сільські музеї рясніють уніфікованими етнографічними експозиціями, які лише іноді відрізняються орнаментами текстильних виробів. Проте і в Ізмаїлі на Одещині і в Кремінній на Луганщині обов’язково будуть кролевецькі рушники з двоголовими орлами та сорочки з «брокарівськими» червоно-чорними трояндами. Зрештою, репрезентація села в музеях перетворилася на колекцію сувенірів і симулякрів сільського життя. Прядки, вишиванки та бутафорські вареники з’являються на місці витіснених радянських експозицій у краєзнавчих музеях. Таким парадоксальним чином нові етнографічні куточки ретранслюють буколічний образ, запозичений прямісінько з радянського наративу.

В лютому цього року в рамках проекту «Музей відкрито на ремонт»  у краєзнавчому музеї селища Нікольське Донецької області художник Володимир Воротньов промовив уголос усі назви  українських сіл.  Мистецький твір із робочою назвою «Перелік» – це близько 30 тисяч слів і майже 8 годин безперервного читання з екрану смартфону, в оточенні музейних опудал. Ідея цієї акції з’явилася у Воротньова під  час попереднього краєзнавчого проекту «За/Cхід» – індивідуальної пішої ходи з Червонограда в Лисичанськ. Шлях здебільшого пролягав через села, і йдучи, художник спостерігав за сільським життям, а тепер озвучування їхніх назв стало певним усвідомленням побаченого. Загалом промовляння  назви кожного без винятку українського села немовби оживлює їхній штучний ілюстративний образ. Називання вголос спонукає до екзистенційного осмислення села як явища, повертаючи його в реальність.

«Сучасне село переважно взагалі не репрезентується. В експозиціях краєзнавчих музеїв ми маємо справу з узагальненою буколікою українського села, романтичними проєкціями еліти, яка розглядала традиційне село як місце перебування національного духу. Цей підхід не є, м’яко кажучи, релевантим сьогодні. Село – це малий населений пункт, маргіналізований, зігнорований і невидимий, де люди часто вимушені боротися за виживання. Існує брак комунікації між селом і містом. Тим більше, з великим містом, для якого до сих пір село – це фантазм, а не реальне місце», – говорить Воротньов.

Ця дія художника реактуалізує село у мистецтві без ідеологічних надбудов та інтерпретацій. Лише назви, і кількість цих назв – 27180. По кількадесят Калинівок та Іванівок, вишукана Богемівка та кумедна Заброшківка. Кожне слово, промовлене вголос, знову набувало значення, без будь-якого контексту. Таке називання фіксувало та стверджувало існування населеного пункту та його унікального змісту.

Сьогодні так багато йдеться про децентралізацію, зокрема культурну, а сучасне мистецтво й досі лишається  привілеєм великих міст. Невдовзі відеодокументація «Переліку» експонуватиметься в Нікольському краєзнавчому музеї, а згодом і стане частиною колекції. Так, як свого часу в основній експозиції Лисичанського краєзнавчого музею з’явилася вуглина із проекту Володимира Воротньова  «За/Схід».

Володимир Воротньов “Перелік”. Фото Наталки Дяченко

В цьому ж селищі  Нікольське співробітниці музею Антоніна Гатілова та Тетяна Адарюкова вже кілька років досліджують історію зниклих сіл району. Йдеться про процес так званого «укрупнення», який мав місце у 50-80-х роках ХХ століття і був частиною соціально-економічної державної програми СРСР.  Єдина наявна на той час система сільського господарства заперечувала потребу великої кількості малих аграрних підприємств, так з’явився поділ на перспективні та неперспективні села. Перспективні штучно розвивали, а неперспективні позбавляли інфраструктурних об’єктів, і вони зрештою занепадали.

Із 58,5 тисяч хуторів в Україні у середині 1960-х років залишилося лише 8,4 тисячі. Минулого року Захар Колісніченко та Андрій Чернега в рамках проекту «Студії живої історії» зняли документальний фільм про затоплені села на Черкащині внаслідок будівництва Кременчуцької ГЕС. Близько 200 сіл зникло під водою, а більше 13000 мешканців змушені були переселятися. Цілі села ставали інструментами великої державної політики, їх не сприймали як самостійні життєздатні утворення.

Володимир Воротньов “Перелік”. Фото Євгенії Моляр

З моменту Незалежності в Україні офіційно припинили своє існування 641 населений пункт – 601 село і 40 великих селищ. Через природне вимирання мешканців, у результаті трудової міграції, з екологічних причин… Реальність змінюється, а намальована на картоні піч у музейному етнографічному куточку залишається.

Складно однозначно сказати, якою має чи може бути репрезентація села в сучасному краєзнавчому музеї. Це те питання, над яким працює наразі ініціатива Де Не Де. Один з її учасників Леонід Марущак коментує це так: «Дуже хочеться, щоб у такому музеї було місце індивідуальним історіям мешканців, а не вівтарі напівміфічних героїв. Побільше місця для відділів природи, в яких не опудала, гербарії та спиляні дерева – а живі експонати навколо музею. Експозиція музею (не важливо якого рівня) має давати джерело знань та спонукати до пізнання, а не нав’язувати та гнітити».

Як на мене, найбільш репрезентативним явищем сучасного сільського життя, котрого годі й шукати в музеї,  є сільський базар. Базар відіграє роль не тільки й не стільки місця для товарно-грошового обміну, а є справжнім social club для невеликих населених пунктів. Тоді як, власне, клуби – будинки та палаци культури – виконують функцію офіційної репрезентації культури на місцях. Там святкують державні свята, звітують самодіяльні колективи та гастролюють столичні зірки. Тобто це такий самий штучний етнографічний куточок у справжньому селі.