Назад, на Схід: головна подорож Анджея Стасюка

Найвідоміша, мабуть, книжка Анджея Стасюка «Дорогою на Бабадаґ» вийшла в Україні ще 2007 року. В післямові до неї Юрій Андрухович писав: «Стасюка тягне на схід і трохи на південь». Нині це аксіома. Та досі схід у його текстах був просто тим, що східніше від Польщі – Румунією, Молдовою, Україною. Тепер дійшла черга до сходу справжнього, звідки прийшли Чингізхан, Батий і комунізм. Сходу, який далеко і він великий.

Книжка “Схід” не має змісту, розділів чи інших видимих ознак структури. На перший погляд здається, що перед нами хаотичні медитації ніби й про Схід, але водночас про звичну для текстів Стасюка пеґеерівську [1] минувшину, відмирання, гниття й розпад. Разом із тим, є структура внутрішня. Вона рухає текстами від соціалістичної Польщі, уламків недокомунізму, спогадів батьків і дідів про голодних солдатів, що принесли той недокомунізм із собою, до Сходу цілком матеріального й теперішнього.

Образ солдатів, які крали курей, готували їх необскубаними й носили на руках по три, а то й по сім годинників, – один із найсильніших у книжці. Автор згадує цю злиденну кочову навалу при кожній слушній нагоді – то з меланхолією, то з іронією. Це для Стасюка універсальна формула комунізму – як логотип торгової марки, покликаний кількома словами чи графічними символами сказати все.

Але ж чому Стасюк так вчепився до Сходу, Росії та всієї тієї «совєтщини»? Бо це письменник, якому важливі корені. Свої й чужі. Це добре бачимо ще з попередніх його книжок, про це написано і в «Сході».  Для нього важить не лише подорож, а й точка відправлення: «Чим ширші кола описуємо, тим виразнішає центр цього обертання і тим сильнішає притягання». А перша половина життя Анджея Стасюка припала на Польську Народну Республіку, що належала до соціалістичного табору й припинила існування в 1989 році: «Дві тисячі шостого я перший раз поїхав до Росії, оскільки хотів побачити країну, у тіні якої минули мої дитинство й молодість. Хотів також побачити духовну  вітчизну мого пеґееру».

Якби мене попросили одним реченням пояснити, про що книжка, то я сказав би, що про Росію, Китай, Монголію, але більше про те, як ці країни виглядають із Польщі, а ще більше – про дитинство і корені Анджея Стасюка. Одним, але довгим реченням, бо жодного з цих складників не викинеш. Простіше не скажеш.

Книжка інтимна, можливо, й найінтимніша з усього, написаного Стасюком. Уперше це впадає у вічі, коли читаємо про його гостювання в матері. Цей епізод один із найважливіших не лише тому, що пояснює багато речей, про які йтиметься далі. Після появи матері в тексті зникають останні сумніви, куди насправді веде виправа на схід. Далі зустрінемо: «Так було в Іркутську, коли я вийшов на першу прогулянку. На Гагаріна, на Маркса, на Леніна я не міг позбутися відчуття, що знаю це все… Я це знав. Знав ще з малих літ». Чи значно далі: «Я хотів залишитися в Кош-Агаші на кілька днів, бо мене цікавило власне дитинство».

І недаремно «Схід» перегукується (хоча стилістично це зовсім різні тексти) із «Як я став письменником» – автобіографічною книжкою Анджея Стасюка, де йдеться про його гіппівську юність. Є спогади, що повторюються в обох книжках, як от згадка про Пулави, куди Стасюк із друзями прибилися вдосвіта, й де їм зустрівся пекар, котрий подарував хлібину. Окремі епізоди можна було би спокійно переміщувати з однієї книжки до іншої в довільному порядку, не порушуючи гармонії. Бо всі вони – це меланхолійні занурення в минуле.

Невипадково також відкриття Росії в тексті починається з дитячих спогадів. Спочатку це вже згадані кури й годинники. Потім перша російська книжка, назву якої, врешті, автору так і не вдається згадати. Однак точно відомо, що далі були Солженіцин та Платонов. «Котлован» Платонова Стасюк взяв із собою в дорогу. Часом згадує щось звідти, часом порівнює з побаченим, а часом цитує.

Далі перше російське кіно – «Вокзал для двох». Знову сірість, зона, холод, сцена з баяном. Добре, хоч не з балалайкою. Згадує і перших росіян, побачених наживо. Не минає можливості повернутися до свого лейтмотиву – годинників і курей з пір’ям. Згадує перші російські іграшки. Зрештою, не надто цікавився ними, не бавився, але все одно згадує.

В книжці багато іронії на тему Росії чи росіян: «за все своє життя я зустрів, можливо, трьох росіян, а тут  мусив відразу контактувати з цілим їх натовпом». Або ж автор описує охоронця, що стоїть собі в аеропорті Шереметьєво й плює під ноги. Після цього автор додасть, що нічого особистого, просто це перше, що він побачив у Росії. Стасюку не бракує, однак, і самоіронії.

«Схід» – це проза для тих, хто любить поезію. Важко вловити закони, за якими вона розвивається. Здається, що вона не має ні початку, ні кінця. Що вона коло, різні частини якого мало відрізняються між собою. З іншого боку, коло – це досконала форма. Можна відкрити книжку на тридцятій або сто тридцятій сторінці й побачити ті самі віртуозні переливання образів. В цьому сенсі «Схід» значно ближчий до згаданої вже «Дорогою на Бабадаґ», аніж куди конкретнішої «Фадо», і геть не подібний до «Галицьких оповідань».

«Схід» взагалі важко оцінювати як літературний текст. Він такий, який є – як родич або сусід. Із цих медитацій над власною пам’яттю не один редактор, гадаю, мав би спокусу викреслювати окремі абзаци чи сторінки. Текст не намагається затягнути в себе. Він, здається, й авторові не дуже хоче сподобатися. Йому достатньо бути. А ще – в ньому може бути затишно, або ні, як десь у Монголії, пісках Гобі чи в нетлінній ностальгії за комунізмом. Як це буває на сході.

Примітки:

[1] Пеґеер (PGR) – щось на зразок колгоспу в Польській Народній Республіці.

Анджей Стасюк. Схід / Пер. з пол. Т. Прохасько. – Львів: ВСЛ, 2015 – 272 с.