Травматична географія

Первинним поштовхом до написання цього тексту для мене стала подія вже майже річної давнини. Одного разу, цікавлячись думкою своїх фейсбук-друзів щодо проблеми так званих “двох Україн” – спрощено кажучи, “проросійської Східної” та “проєвропейської Західної” – я опублікувала у себе на сторінці замітку з посиланням на одне з висловлень Юрія Андруховича в онлайн-пресі. Там письменник переконував широку аудиторію в тому, що відділення від України Донбасу та Криму як географічно і, головне, ментально чужорідних їй територій є оптимальним сценарієм геополітичного розвитку держави. У коментарях до висловлення хтось закидав Андруховичу: от, мовляв, письменник не раз приїжджав на Донбас виступати з цілком дружніми промовами. А в підсумку – видає отакі пропозиції.

Щонайменше троє людей різного віку зазначили, що письменник як такий – істота вразлива, тож закидати їй заяви, зроблені під час творчих поїздок, – негуманно, а нинішня соціальна і політична реальність Криму й Донбасу говорить сама за себе. Тож немає чого закидати Андруховичеві некоректність.

Звісно, на той момент ніхто не міг подумати, що вже за рік дискусія щодо регіональних особливостей України та радикальних методів їх подолання набуде зовсім іншого, практичного, сказати б, виміру. Не впевнена, що особисті настанови кожного з учасників цієї дискусії прямо впливали на недавні та нинішні історичні події. Проте обговорення письменниками (які нерідко виступають також і в ролі публічних інтелектуалів) тем територіальної і культурної різноманітності України і пов’язаних із нею протиріч, безумовно, покликані пролити додаткове світло на конфлікт українських ідентичностей, що нині існує в країні не лише на метафоричному рівні.

Для того, хто пише, є кілька способів позиціонувати себе щодо іншої, невідомої території та співвідносної з нею культури. Це може бути активне несприйняття, вишукування та опис відмінностей, а також спроба аналітичного порівняння “чужого” зі “своїм”. Теоретично у цьому переліку мала би бути і спроба примирення між собою того, що від початку здавалося антагоністичним. Публіцистика як жанр надає можливості для розгортання усіх підходів, і ними справді активно користуються ті з сучасних есеїстів, про яких нижче йтиметься.

Попри очевидну несхожість, у їхньому дискурсі наявне і дещо спільне, дещо, що я б ризикнула назвати травматичним сприйняттям географії. Це тривожне відчуття географічних (а відтак і культурних, і політичних, і цивілізаційних) розбіжностей має різні підґрунтя і прояви, проте саме воно, можливо, є справжньою причиною письменницьких заяв, що їх часом сприймаємо як некоректні. (До чого ці заяви гіпотетично можуть призвести і як цьому зарадити – окреме питання).

Тож в який спосіб порушувалося питання про “чуже” і “своє” в українській публіцистиці останніх років?

Одним із перших на пострадянському українському просторі, хто почав культурно концептуалізувати українські географічні одиниці, був Юрій Андрухович. Перша його есеїстична збірка мала характерну назву “Дезорієнтація на місцевості” (1997), щоправда, “дезорієнтація” у межах авторового письма невдовзі успішно завершилася і перетворилася на достатньо чіткий культурний і геополітичний вектор руху. Нариси з цієї збірки були здебільшого культурологічними, а частка публіцистики в них була мінімальною (варто визнати, що саме цей різновид малої форми – культурологічний есей – до певної міри робив Андруховича цікавим і неповторним).

В есеї “Час і місце, або Моя остання територія” Андрухович окреслює сутність концепту “Галичина” не стільки в сенсі соціологічно-історичному, скільки в сенсі світоглядному. Утім, якщо придивитися до деяких деталей “Часу і місця…”, відчуваєш певне здивування. Так, Галичину Андрухович асоціює із постмодернізмом, покликаючись на те, що “постмодерність” певною мірою співвідноситься із “посттоталітарністю” і “полікультурністю”, а крім того, протиставляє Галичину Поліссю. Думаю, ті, хто має достатньо загальні уявлення про Галичину і Полісся як регіони, радше здивуються, ніж зрозуміють це протиставлення. Важливо, що вже тут з’являється характеристика Галичини як такої собі маргінальної території поміж Європою та Росією (чи Азією): “Я розумію своє “пост-модерне” і як провінційне, маргінальне — в тому сенсі, в якому Центральна Європа ніколи не могла і не хотіла бути центром…, адже “Центральна Європа — це особливий стан душі”… А я наважуся додати: це така провінція, де кожен знає, що він насправді перебуває в самому центрі, бо центр є ніде і всюди водночас”.

Такий погляд на суть Галичини, попри його початкову іронічність, ховає у собі певні небезпеки, якщо залучити дискусію про Західну Україну до ширшого геополітичного контексту, адже як мусять сприймати країни західніше від “останньої території” Андруховича те, що саме маркує себе як маргінальне?.. Тож більш-менш логічним здається перехід від іронічно-постмодерністської міфологізації Галичини до змалювання вже не лише Галичини, а й всієї України як невід’ємної частини Європи. А що така претензія є, можливо, історично вмотивованою, але геополітично все ж проблемною, то від іронічно-постмодерністського стилю письменник все частіше переходить до публіцистичного.

“… І ми в Європі… Цими словами публіцист, есеїст і перекладач Іван Франко хотів привернути увагу мислячих європейців до нестерпно аутсайдерської ситуації українців Галичини і загалом українців як таких. Це досить болісна формула, ви тільки вслухайтеся… Так от, минуло 110 років, а потреба в ретрансляції цього гасла так і не відпала…” – це фрагмент із тексту виступу “Европа, мої неврози” (2006), приуроченого до вручення письменникові європейської літературної премії за роман “Дванадцять обручів”. Тут Андрухович висловлює, зокрема, жаль і занепокоєння з того приводу, що один із посадовців ЄС сумнівається у входженні України до Євросоюзу протягом найближчих 20 років. У відповідь письменник просить Європу “не формулювати речей, що вбивають надію”, а також запевняє: варто дозволити українцям вільно пересуватися Європою, адже вони “не зруйнують нічиїх міст і не знищать жодної культурної пам’ятки”.

Загалом читання цього тексту залишає амбівалентне враження. Для суто дипломатичного послання він надто образний і нелінійний, але здогадуєшся, що автор переслідує й певну прагматичну мету. У цьому впевнюєшся, коли майже наприкінці читаєш: “Тим часом усього мене переповнюють погані підозри і припущення… Як наприклад: а може, Європа просто боїться? Може, вона боїться Європи, самої себе? Може, вона тому від нас і закривається, що ми заблизько до серця прийняли її вартості… ? Бо насправді їй самій уже давно до цих вартостей немає ніякого діла?”. У такий – максимально притишений спосіб критика все ж потрапляє на перший план письменницького виступу, хоч і без конкретизації.

У час між створенням “Моєї останньої території…” та виголошенням виступу “Европа, мої неврози” Андрухович також написав текст “Центрально-Східна ревізія”, де, теж наче “між іншим”, вказується на неподоланий антагонізм між інтелектуалами Сходу і Заходу. Східноєвропейські нації занадто зосереджені на інтерпретації власної “нещасливої” історії, яка часто виступала як механізм їхнього знищення. Зі свого боку, представники інтелектуальних спільнот Заходу, на думку східних колег, нині схильні швидко забувати гіркі історичні уроки і відтак дещо зверхньо дивитися на сусідів з іншого географічного боку (“Ваші супермаркети і шістсот шістдесят шість каналів телебачення зробили вас зарозумілими і самовдоволеними”).

Бачимо, що західний вектор інтеграції української території для письменника на певному етапі стає не аж таким безпроблемним. При цьому взнаки даються два фактори. По-перше, від початку Андруховичу йдеться насамперед про Галичину як його “останню територію”. Але згодом, виступаючи перед європейськими політичними і культурними діячами, письменник уже мусить представляти не лише Галичину, а й всю країну. І тут виявляється, що, по-перше, проблематичним є розуміння “всієї країни” – адже та її частина, що за східним “кордоном”, залишається для письменника “тера інкогніта”. А по-друге, антагонізм існує і на зовнішньому рівні, оскільки прагнення в перспективі бути не лише культурною, а й геополітичною частиною Європи зустрічає з боку Заходу нерозуміння.

Мілан Кундера в есе “Трагедія Центральної Європи” розповідав, що 1956 року, коли радянські війська готувалися ввійти до охопленої народним повстанням Угорщини, один із угорських журналістів так завершив своє звернення до західного світу: “Ми тут помремо за Угорщину і за Європу”. На думку Кундери, для центральноєвропейських країн поняття Європи належить не до географічної, а до духовної царини, і позбавити ці держави Європи означає також відібрати у них долю й історію, хоча для країн Заходу це зовсім не очевидно. Мабуть, саме в цьому руслі міркував і Андрухович, умовляючи представників ЄС “не формулювати речей, що позбавляють надії”.

Ставлення до Європи з позиції того, хто має надію, якій постійно загрожує зникнення, – це, так би мовити, перший травматичний синдром, що його помічаємо в Андруховичевій геопоетиці. Друга проблема дає про себе знати тоді, коли письменник веде розмову про українські території, які з певних причин сприймає як чужі. У нарисі “Мала інтимна урбаністика” письменник так відгукується про столицю: “Особливістю номер один Києва багатьом моїм знайомим уявляється те, що це місто неукраїнське. Йдеться насамперед про мовну ситуацію… Але не тільки про це. Київ загалом перебуває в зоні якихось інакших, “неукраїнських”, ментально-психологічних впливів. Постійний притік до нього абсолютно питомого українства з більш чи менш віддалених містечок і сіл змінити Києва не здатен, навпаки — Київ змінює це українство”.

Ще на початку 2000-них, щойно з’явилися ці рядки, цю ледве чи об’єктивну характеристику Києва дебатувала Оксана Забужко. Пізніше вона ж висловила припущення, що така непримиренна нелюбов письменника до столиці пояснюється зокрема й бажанням постати в гарному світлі перед поляками, для яких досі живим є міф про галицьку Україну як єдину справді автентичну і європейську. Чи бажання відповідати очікуванням певної аудиторії можна назвати єдиною причиною такої позиції? Думаю, і в цьому випадку має місце певна травматична роль місця, адже трохи нижче автор пояснює: “У мене були на це свої особисті підстави — це місто по-звірячому вбило мого друга”.

Хтось може зауважити: травми травмами, але все ж Андрухович як письменник і особливо як есеїст звертається до широкого кола людей, і відтак мусить хоча б частково усвідомлювати потенційні загрози деяких висловлень. І якщо твердження про засадничу неукраїнськість Києва навряд чи може похвалитися великим резонансом, то теза про неукраїнськість Криму і Донбасу свого часу була радо сприйнята широким колом прихильників та однодумців.

З-поміж однодумців чи не найяскравішою є постать Олександра Бойченка – есеїста, який спершу здобув популярність як літературознавець, а згодом заявив про себе і як автор злободенної публіцистики. Головною відмінністю короткої форми Бойченка від есеїв Андруховича є її цілковита приналежність до власне публіцистики, загалом позбавленої нелінійності, метафоричності і асоціативності, з якою ми пов’язуємо автора “Дезорієнтації…” Художні деталі якщо і виникають у Бойченка, то майже винятково для створення комічного чи сатиричного ефекту. У своїй аргументації він користується своєрідно трансформованим й осучасненим сократичним методом переконання співрозмовника (невипадково саме постаті Сократа було присвячено наукову роботу есеїста). Схема загалом така: автор наводить певне суспільне, політичне чи ціннісне переконання і впродовж усього тексту крок за кроком аргументує його неспроможність.

Вважається, що початок розмови Бойченка з читачем про несумісність українських Заходу та Сходу бере в дискусії з істориком Ярославом Грицаком. Сам Грицак, як знаємо, є прихильником бачення України як цілісного утворення чи принаймні такого, яке мусило б стати цілісним.

Порівняльне соціологічне дослідження, проведене за участі Грицака, продемонструвало, що за типом суспільної довіри та методами подолання кризових ситуацій Львів і Донецьк значно ближчі один до одного, ніж Львів і Вроцлав. Якщо польське місто характеризує інституційна довіра і прагнення мобілізувати представників громадянського суспільства і журналістів для захисту в критичних ситуаціях, то Львів і Донецьк схильні довіряти не інституціям, а особистим знайомствам, а в критичній ситуації шукати підтримки у владних кабінетах. Відтак поділ України на Галичину і Донбас, на думку історика, не вирішує проблеми: адже тип суспільної довіри на Західні Україні не зміниться після відділення від Сходу, і замість створення нової сутності ми матимемо не один, а два регіони зі спільними негараздами.

Такий погляд на речі, м’яко кажучи, непокоїть Олександра Бойченка, котрий переконаний, що суттєвою проблемою української державності є “шизофренічне поєднання” непоєднуваних елементів. “Звісно, Грицак має рацію, – зазначає Бойченко, – ні львів’яни, ні донеччани своїй державі не довіряють. Але з якої причини?… Бо не сприймають існуючу еклектичну державу як свою. І доки держава страждатиме на роздвоєння особистості, доти ні ті, ні інші своєю її не визнають. А страждатиме вона доти, доки в її межах одночасно залишатимуться Львів і Донецьк, Крути і 23 фєвраля, УПА і “ястрєбкі”, єеснутість та єепнутість та ще сотні інших антитез”.

Усвідомлення Бойченком розподілу між уявними “двома Українами” вочевидь також має характер не лише переконання, а й певного травматичного переживання. В есеї “I have a dream” письменник зізнається: “…Я мрію про день, коли ця країна прокинеться від свого вічного лицемірства, свого хохляцького “двоєдушия” і малоросійського “двоязичія”, про день, коли вона нарешті покаже свої справжні переконання. Того чудового дня, про який я мрію, недоемігровані сини Карпат і недотруєні сини териконів… чесно подивляться один одним у вічі і спокійно, без жодних образливих афектів визнають, що насправді вони одні одних ніколи не розуміли, не розуміють і розуміти не хочуть”.

Щоправда, на відміну від Андруховича, Олександр Бойченко дотримується переконання, що дискусії між інтелектуалами мають мізерний вплив на масового читача. Його формулювання щодо проблем української ідентичності гострі, а висновки і прогнози – невтішні. Але оскільки автор загалом не бачить можливості розв’язання суспільних проблем шляхом дискусії, то цілком закономірним є небажання есеїста “підсолоджувати” гіркі, на його думку, істини за допомогою риторики. Тож утворений вузол ідентичностей, стверджує Бойченко, набагато легше розрубити, ніж розплутувати.

Те, що на початку збірки есеїв Миколи Рябчука “Попереднє життя” стоять два короткі відгуки Юрія Андруховича та Олександра Бойченка, здається невипадковим. Справді, проблемі визначення та функціонування двох українських ідентичностей Микола Рябчук присвятив більше десятиліття, причому в якості не лише есеїста, а й науковця. Його робота “Дві України: реальні межі, віртуальні ігри” великою мірою стала джерелом метафори, якою згодом охоче користувалися не лише Андрухович і Бойченко. Вочевидь, завдяки звичці до наукової об’єктивності, Рябчук-есеїст демонструє достатньо виважений підхід до суспільних проблем і водночас увагу до деталей, які, видаючись на перший погляд дрібними, концентрують у собі важливі смисли. З іншого боку, Микола Рябчук не забуває, що на тлі світової географії Україна – непримітна маловідома держава, і це додає поглядові письменника філософічності. Хоч українські проблеми з ідентичністю по-своєму унікальні, їхня яскравість усе ж пригасає у межах уявної карти світу, на якій вона – усього лиш невеличка ментальна цятка порівняно із світовими гегемонами.

У нарисі “Спокуса” есеїст, неначе виправдовуючись, наголошує, що ніколи не закликав до поділу країни, а лише констатував, що в Україні “на одній території формуються два цілком різні народи – український та “укрАинский”. З абсолютно різними символами, героями, геополітичними орієнтаціями, уявленнями про власне минуле і майбутнє. І що до добра це не доведе”. Шляхом до розв’язання суспільних протиріч, на думку Миколи Рябчука, міг би стати “загальний референдум під міжнародним наглядом”. Проте, свідчить автор, кожного разу, міркуючи про такий референдум, він натрапляє на певні “знаки”, які змушують відсунути цю ідею у невизначене майбутнє. Це може бути, приміром, російськомовна бабуся, яка в одному з голландських музеїв пояснює онукам, що Олександра Екстер і Олександр Архипенко, всупереч написам на музейних експонатах, не російські, а саме українські митці.

Колись дослідниця Олена Бетлій зауважила, що дискусії про дві ідентичності всередині однієї країни, активно проваджені інтелектуалами з кінця 1990-х, попри обґрунтованість їхньої проблематики, все ж зашкодили українській суспільній ситуації. Цьому бачиться як мінімум дві причини.

По-перше, легко зрозуміла для ширшого загалу метафора “двох Україн” стала вдячним ґрунтом для зовсім не символічних політичних спекуляцій у медіа. По-друге, розпочата інтелектуалами дискусія зупинилася на нерозв’язному протиставленні проєвропейського заходу і проросійського сходу країни, зацементувавши не лише розуміння минулого, а й візію майбутнього. Натомість украй важливо було б розпочати обговорення спільного для обох частин країни проекту ідентичності, у межах якого варто зробити наголос на переплетенні у колективному досвіді проєвропейської складової та того, що заведено називати “радянським спадком”. Чесне визнання наявності такого спадку та максимальне проговорення його елементів мусило б бути першим кроком на шляху до конструювання нової несуперечливої ідентичності.

Нині я з подивом спостерігаю, як ті самі люди, котрі донедавна виправдовували публіцистичні заяви Юрія Андруховича та його однодумців, порушують питання, як же, мовляв, бути з “письменниками-сепаратистами”. І риторично запитують: “Теж люструвати?” Не думаю, що слід ствердно відповідати на цей заклик, адже давно відомо, що публічні інтелектуали нерідко виражають імпліцитні поривання широких суспільних мас, особливо в часи історичних змін. Проте порадити тим, хто вважає себе інтелектуальними провідниками цих “мас”, нарешті задуматися про початок дискусії щодо спільного для українців Заходу і Сходу проекту ідентичності, все ж варто. Інакше – за певних обставин – така дискусія може стати просто неактуальною.