Ута Кільтер: “Я маю ваду – фізіологічно не можу брехати”

Ута Кільтер – українська тележурналістка, арт-критикиня, акторка, перформерка, художниця. Авторка першої в Україні телепрограми, присвяченої сучасному мистецтву – «Ситуація Ута». Мешкає і працює в Одесі. На виставці “Flashback: українське медіа-мистецтво 1990-х”, що триває в Мистецькому Арсеналі, можна побачити фрагменти її телевізійних програм. Оксана Брюховецька поспілкувалася з Утою про те, як воно – бути незалежною дослідницею мистецтва в Одесі. 

Оксана Брюховецька: Уто, будемо розмовляти російською чи українською мовою?

Ута Кільтер: Пам’ятаєш, у Льва Толстого у «Війні і мирі» герої-аристократи зойкають: «Як же це сказати російською?» – настільки вони призвичаїлися розмовляти французькою. Так само для мене розмовляти в Одесі українською мовою – це ознака рівня освіченості. Російська мова в Одесі загальновживана, а українська – так як французька у часи «Війни і миру» була для освіченої людини. А взагалі я закінчила  Київське хореографічне училище, де викладали українською, а потім – філософський факультет університету імені Тараса Шевченка. А до того мене батьки спеціально віддали в українську школу, бо в родині розмовляли російською.

О. Б.: Твоя програма «Ситуація Ута» виходила понад 20 років. Повернімося в 1990-ті: коли з’явилося в нас це поняття «сучасне мистецтво»?

У. К.: У 1989-му впала Берлінська стіна. У 1992-му я вже поїхала вчитися до Німеччини. Ми з моїм чоловіком Віктором Маляренком почали привозити інформацію про західне сучасне мистецтво сюди, пояснювати, пропагувати.

Від початку ми з Маляренком створювали програму «Ситуація Ута» як серію художньо-документальних короткометражок. Я знаю, як це робиться, як будується кадр, як тече час, як слід говорити. Всьому цьому навчилася у Німеччині, стажувалася на ВВС, Шведському держтелебаченні. Я мала річну німецьку стипендію неподалік від Карлсруе, там сиділа у їхніх архівах, а також моталася Німеччиною по різних регіональних музеях сучасного мистецтва. Чому європейці мають усюди Музеї сучасного мистецтва? Справжні музеї, з архівами?

Завданням «Ситуації Ута» була передусім інформаційно-просвітницька робота. Програма виходила щотижня. Ми привозили матеріали з Німеччини, Австрії, Франції, Швеції, а також зі Стамбулу (бо це з Одесою поруч). До речі, були єдиною ТБ програмою, що концентрувалася саме на новітньому мистецтві. Нести освіту – це була наша мета. Бо в той час, коли ми починали, наші митці десь щось чули про сучасне мистецтво, але не знали, що це таке.

Втім, те, що відбувалося в Україні, ми теж досліджували і показували. В Україні були і є цікаві, на мій погляд, художники, проекти. Я дуже поважаю Івано-Франківських митців. Вони, як і ми, існували без фінансування і щось робили. “Порто Франко” – фестиваль, зроблений на самому ентузіазмі.

Те саме робив Гліб Вишеславський – він видавав дуже важливий часопис «Терра Інкогніта». Він співпрацював із Сидором-Ґібелиндою, який писав тексти і перший написав про «Паркомуну». У 1994 році в Одесі ми організували об’єднання Ліга «Рівень 14», співпрацювали з митцями з Івано-Франківська, Львова, Києва. А на Симпозіум «Батискаф» 1996-го року приїхали митці з Німеччини, Австрії, Швеції, Японії, створювали об’єкти, інсталяції, два тижні вільно спілкувалися з усіма охочими…

Потім з’явився фонд Сороса, нас начебто не стало, але про їхню діяльність я не буду розводитися.  Бо це вже інституція, а не об’єднання.   

О. Б.: Мене цікавить цей пострадянський феномен ентузіазму працювати без фінансування. Я про це чула  від Валерії Трубіної, яка виступала в ПінчукАтрЦентрі: для Паркомуни ідеї, мистецтво були важливіші ніж кар’єра та гроші. Коли сталася зміна?

У. К.: Треба розуміти, що час невблаганний, все змінюється. До цього треба призвичаюватися. У мене вдома зберігаються три різні камери SVHS, mini divi, digital, якими ми послуговувалися, і магнітофони. Я не викинула жодного папірця, буклету чи каталогу, я ВСЕ зберігаю. За 25 років моє житло перетворилося на сховище, складно пересуватися, інколи неможливо щось відшукати.

Можу ще пояснити через феномен Леоніда Парфьонова – значення його «Намедні» збереглося, але зараз він перейшов до інших тем, форматів. А от, наприклад, Артемій Троїцький живе лише спогадами і «його нема».

О. Б.: Розкажи про себе як про акторку.

У . К.: Оскільки мій чоловік працював на кіностудії і я там тусувалась, мене зустріла Кіра Муратова. Вона просто побачила мою пластику, – вона ж режисерка, вона це бачить, – і запросила мене.

Я і зараз можу будь-який із фрагментів «Вальсу квітів» чи «Лебединого озера» станцювати із закритими очима. 2-й акт «Лебединого озера», який найскладніший, – в училищі мене ним витренували так, що воно тільки зі смертю піде з мого тіла, воно в кістках, в генах залишилося. Більше того – у мене музична освіта і поставлений голос, мецо-сопрано. Знялася в 9-ти її фільмах.  

О. Б.: Ти співаєш у хорі?

У. К.: В капелі. Я можу ще й інтонувати своє мовлення. Артикульована та інтонована мова. Кіра Муратова мене також і через це запросила.

О. Б.: Кіра Муратова – унікальна режисерка, у чому її сила?

У. К.: Вона – особистість, тому й здатна щось важливе створити. У неї є чуття, вона вміє бачити й відтворювати. А також освіченість! Неосвічена людина не здатна зробити щось справжнє. Це режисерка, про яку написали монографії Міхаїл Ямпольский та Зара Абдуллаєва. Ці аналітики досліжували її життя. У житті вона дивовижна співрозмовниця, вона майже все читала, всі фільми бачила, може свою думку обґрунтувати.

Ута Кільтер у фільмі «Лист в Америку», Україна, 1999 р. Режисерка – Кіра Муратова.

О. Б.: Чи є в тебе улюблена акторка?

У. К.: Мені не подобається визначення «улюблена», це щось на зразок «улюбленої книги». (У моїй власній бібліотеці десь 20 тисяч томів). Але якщо вирізняти, то – Інґрид Берґман, також Шарлотта Ремплінґ (у мене навіть деякі паролі на її ім’я записані) ну і, звичайно ж, Ніна Хаґен. І актори є – Клаус Кінскі, Джек Ніколсон (ще коли він не розжирів), Мік Джаґґер, а також Джеремі Бред, але тільки в британському серіалі «Шерлок Холмс». Почати зараз перелік кінорежисерів чи книжок?    

О. Б.: Ти знана також як перформерка. Чим для тебе є перформанс?

У. К.: Це відкрита форма: ми щось підготували, щось має відбутися, є певна структура, але люди, які навколо тебе, – вони дихають і ти їх відчуваєш. Я відчуваю людей – знаю, коли треба знизити інтонацію, відійти, сховатися, збудитися, напружити їх, підняти, і так далі. Я чую, як вони реагують. А в театрі, кіно я маю чітко все відтворювати,  наповнювати своєю особистістю, але у заданих рамках.

Перформанс  – це жива форма. Це також висловлювання, що може прозвучати або ні. Мій недавній перформанс у Мистецькому Арсеналі в проекті «Art Work» (Мистецтво як робота) був, на мій погляд, досить вдалий, це було мистецтво про мистецтво: я поєднала відеозаписи наших програм «Ситуація УТА» з викиданням відеокасет, дисків і плетінням з плівок чи то шалику, чи то завіси. Ще один відбувся у Кропивницькому, в проекті «Платтьопис», на жаль, youtube його зарізав, є тільки у facebook, бо ми використали спів Ніни Хаґен.

О. Б.: У перформансі люди присутні не як пасивні глядачі, вони задіяні?

У. К.: Так, я відчуваю аудиторію, здатна її «підтягувати» чи «відпускати», тобто щось їм доводити. Я пишаюся  у своєму перформансі 2000–го року «Коліно» тим, що ми не домовлялися, але глядачі зрозуміли, про що їм кажуть, – що треба вставати вже з колін, і вони встали і приєдналися до нас. На сцені! Для мене це важливіше від усіх нагород чи відзнак на світі.

О. Б.: Чи вважаєш ти, що людей треба шокувати?

У. К.: Ніколи. Це дешеві прийоми  – демонструвати геніталії чи оголені груди, до речі чомусь завжди жіночі, чому? Це також сексизм! У новітньому мистецтві найважливіше ­– це  дослідження соціальних аспектів життя людини. А у нас люди призвичаїлися не помічати, коли чиїсь громадянські права порушуються. Також арт-критика – це аналіз творів мистецтва як відображення життя соціуму. Саме цим я і займаюся.

Знаєш, багато хто мене не любить, бо я не кажу компліментів. До того ж, я маю ваду – фізіологічно не можу брехати. Я поважаю людей, тому й не можу брехати чи щось удавати. Зверни увагу, не «любити» (я ж не Ісус Христос), а поважати, що, між іншим, набагато складніше.

О. Б.: Що змінилося в мистецтві з приходом інтернету?

У. К.: Коли ми говоримо про сприйняття, то я постійно наголошую: треба йти й дивитися очами виставку, її треба переживати, бути присутньою. Бо подивитися по інтернету роботи Гнилицького – це одне, а в просторі, де вони перебувають, – зовсім інше. Живопис – це живо-пис, який треба дивитися вживу, в об’ємі, в русі. Чому мені шкода, що я припинила робити свої телевізійні передачі, – бо одна справа показати серію фотографій, інша справа – ситуація, яку ти показуєш в контексті, – об’їзд виставки, підхід до роботи, – це працює. Але інтернет насправді дає більше інформації, краще інформує.

О. Б.: Телепрограмами не дуже, мабуть, вдавалося заробити на життя?

У. К.: На жаль, ні!

О. Б.: Вважається, що живопис – це річ, вона коштує, її можна повісити в хаті. Тому він продається. А телепрограма, мабуть, видається чимось ефемерним, нематеріальним, тому й не цінується?

У. К.: Це у нашій країні так.

О. Б.: У своїх програмах ти специфічно інтонуєш голос. Звідки взялася ідея саме так говорити? Відчувається якийсь особливий стиль.

У. К.: Кіра Муратова, мабуть, також відчула це.

О. Б.: І мені здається, що в тебе присутня оця іронічність як частина стилю, і відсутність будь-якого пафосу.

У. К.: Дякую. Розкажу тобі про це одну історію. Я почала працювати у телекомпанії «АРТ» – це була єдина незалежна телекомпанія, проґурвіцівська. Ми в Одесі поважали Ґурвіца, він був проукраїнський, навіть РУХівець. Якось була одна виставка в Одесі – ну просто жахлива (комерційна), ми її відзняли, і я текст лише певним чином проінтонувала. Організатори виставки обурилися з цього і звернулися до президента телекомпанії – мовляв, що ви собі дозволяєте, та ми вас роздушимо, та що це таке! А я кажу: подивіться текст – там нічого такого нема. І справді. Тоді вони кажуть: «Але ж інтонація!». Нею я усе висловила. Це те, чому мене навчали. Що інтонацією можна усе висловити, навіщо ображати словами, якщо можна сказати правду певною інтонацією, і це спрацьовує.

О. Б.: А як ти відбирала, що показувати в телепрограмі? Чи все, що відбувалося тут, вдавалося висвітлити?

У. К.: Звичайно, не все. Окрім того, у мене є такий вислів жартівливий: «У вас немає стільки грошей, щоб я про вас писала текст чи робила сюжет». Вибирала для показу гідні речі. Про квіточки чи котиків новинні сюжети не робила.

О. Б.: Ти також мала відношення до  нової академічної музики?

У. К.: Так, це моє! Я була  людиною, причетною до виникнення фестивалю «2 дні 2 ночі нової музики», кхе, вже 23 роки тому. Ми, потім я, задокументовали 20 із них, але чомусь про це ніде немає інформації. Тепер лише тексти пишу.

О. Б.: Цікаво, що одна людина може одночасно займатися такою великою кількістю занять, як оце ти.

У. К.: Так, це моя риса. Мене батько у п’ять років поінформував, що я нацмен, Кільтер. До речі, естонською моє прізвище означає «пан економ», а естонці відразу наспівують якісь страшні песеньки про кільтерів, які тягнуть останню корову бідного естонського селянина до барона! Мама з української сім’ї, але з Сибіру. Моя сім’я була винищена, це травма, бо в мене взагалі не було родичів – ані дідуся, ані бабусі, ані тітки, ані дядька, ані кузена чи кузини. Мій батько належав до балтійських німців, яких знищили, на сьогодні їх залишилось 31 тисяча. Моя донька вже не є естляндською німкенею. І мій батько мені пояснив, що я повинна вчитися всемеро більше, працювати в 20 разів більше, і тоді, можливо, вони (малося на увазі росіяни) дозволять мені бути з ними поруч. Я з п’яти років знала, що я людина другого сорту, «нацмен».

Ось таке завдання мала. Намагалася його виконувати. Жила з цим страшним та неприємним прізвищем все життя. Це травма? Чи виклик? 

О. Б.: Саме національність була проблемою?

У. К.: Так. І про це не можна було казати, – в паспорті в мене було написано, що я росіянка. І своє ім’я я собі повернула в 91-му. Я була хрещена як Уте, а за паспортом значилася як Вікторія. В липні 91 року мама померла, тяжко помирала від раку, і коли вже постала Україна, перше, що зробив батько, це зажадав, щоб повернула собі справжнє  ім’я.

О. Б.: Ким були твої батьки?

У. К.: Я була дівчинкою з «хорошої» сім’ї, мама – лікар-фізіотерапевт, тато – кутюр’є.  У нас була дача, машина, тому в мене ніколи не було бажання мати дачу або машину. Було фортепіано, музична освіта, колекція платівок класичної музики. Була дуже хороша бібліотека, я з п’яти років читала, гортала «Науку і життя», дуже все це любила. І в хореографічному училищі також. І зараз я віддаю перевагу документальним фільмам про Всесвіт, тепер – про війни, озброєння, політичну історію чи екологію. Мені завжди було цікавіше читати щось наукове, історичне, аніж якісь казочки. У мене на тумбочці біля ліжка зазвичай лежать три книги: том із всесвітньої бібліотеки «Афоризми і висловлювання»  Паскаля, Ларошфуко, Лабрюйєра. Паскаль був учений-філософ. А також  двотомник  спогадів братів Гонкурів. Там є усе. Це щоденники. А який стиль, як вони писали! А третє те, що с?ме читаю, щось із соціальної філософії. Зараз це Сьоран.   

Ута Кільтер у фільмі «Мелодія для шармаки», Україна, 2009 р. Режисерка – Кіра Муратова.

О. Б.: Тобто нон-фікшн загалом більше любиш, ніж художню літературу.

У. К.: Скажімо, віддаю перевагу. Загалом, через хворобу у мене обмежений час на існування, я це розумію. Мені потрібен ще якийсь час, щоб завершити свою роботу. О, цікаво, як син Ханни Арендт жаліється, що вона померла і не встигла обробити свій архів, а йому важко, до того ж не все зрозуміло.

О. Б.: Яка частина твоїх архівів уже відцифрована?

У. К.: Хороше питання. Десь 15 відсотків. А паперових – 5. До того ж, я не технар. Отже, потрібно платити техніку, щоб він це робив. Потрібен на це ґрант, щоб я мала гроші і посадила людину, яка б цим займалася. Мені пропонували з Центру Довженка, що можуть допомогти оцифрувати. Але ж мені треба сидіти годинами усе розбирати. Кожна касета – 3 години, треба передивлятися, зупиняти, фіксувати, розписувати усе. Та iдіть ви! Достатньо того, що я це зробила. Потрібен якийсь волонтер, чи асистент, який би мене просто… «спонукав».  В Одесі  нікого немає знайомого, хто б мене «спонукав». Це вже пішов сарказм. В Одесі взагалі нічого нема, зараз це мертве місто. Всі поїхали через брак роботи, а також через вкорінений тут бандитський менталітет. Треба бути ГЕРОЄМ, щоб тут намагатися щось робити. Але – ще є, ще трохи є…