Від Македонії до Афганістану: DOCU\ХІТИ

24 квітня – 3 травня відбудеться 17-й міжнародний кінофестиваль Docudays UA. Цього року він буде проведений онлайн. «Коридор» вже писав про одну із програм фестивалю – ретроспективу Клер Сімон. Нині говоримо  про найголосніші прем`єри, що вже мали міжнародний успіх.

«Медова земля» (Honeyland), Любомир Стефанов, Тамара Котевська

Хатідже Муратова — македонська літня жінка, яка живе зі своєю хворою мамою. Хатідже не користується ніякими сучасними приладами, живе по-старому, точно так — збирає мед, спираючись на давню балканську культуру. Одного разу її спокійний ритм життя порушують галасливі нові сусіди — турецька численна родина. Хатідже мимоволі доводиться вступити в комунікацію з новоприбулими мешканцями гірського селища. Вона заводить дружбу з хлопчиком, у якого не все благополучно у родині. Батько Хуссейн, суворий фермер, будує відносини в сім’ї на жорстких патріархальних засадах, вимагаючи від дитини слухняності. Але справжня драма розгортається, коли Хуссейн вивантажує з автівки рамки для медових стільників. Виявляється, він займається комерційним бджільництвом. Тут і стикаються два світи — первісний і капіталістичний.

Фільм Любомира Стефанова і Тамари Котевської такого високого рівня документалістики, що його можна сприйняти як ігровий. Дивно, як між персонажами розгортається конфлікт, що тягне за собою неабияку життєву драму. Дивлячись на Хатідже, стає зрозуміло, що усвідомлений підхід до сільського господарства — це не примха, а необхідність, яку люди не бачать, але якій протистоїть весь науково-технічний прогрес сучасності. «Медова земля» номінувалася на премію «Оскар» одразу у двох категоріях як найкращий документальний фільм та найкращий фільм іноземною мовою.

«За кордоном» (Overseas), Сон-А Юн

На Філіппінах існує ціла індустрія, яка готує покоївок до служби в багатих будинках. На початку фільму ми потрапляємо в такий навчальний центр, в якому молоді дівчата дізнаються про всі секрети майбутньої роботи. Тут їх навчать не тільки мити і сповивати немовля, сервірувати стіл і чистити туалет, а й тому, як протистояти жорстокому поводженню і домаганням. Навчання проходить у формі тренінгів, коли одна дівчина зображує покоївку, а друга — господаря. Завдання, наприклад, стоїть таке: отримати дозвіл на відпустку. І тут глядач стає свідком документальної комедії. «Бос» усвідомлює, що всі родичі хочуть від нього тільки грошей, а служниця — єдина жива душа, яка по-справжньому дбає про нього.

«За кордоном» трохи нагадує інший недавній фільм з конкурсу «Docudays» 2018 —«Майже рай», в якому підлітки вчилися мити трупи, влаштувавшись у похоронне агентство. І тут, і там — сувора самотність найманих працівників перед обличчям капіталістичних інститутів і обов’язок пристосовуватися до нелегких умов праці та життя. «За кордоном» виглядає то як соціальна драма, то як екзистенційна комедія.

«Що ти будеш робити, коли світ у вогні?» (What You Gonna Do When the World’s on Fire?), Роберто Мінeрвіні

Влітку 2017 року в США прокотилася серія вбивств поліцейськими молодих афроамериканців.  Спільнота афроамериканців у Новому Орлеані намагалася впоратися з пережитками минулого і знайти своє місце в недружній країні. А тим часом «Чорні пантери» готували масштабні протести проти жорстокості поліції. Зафіксований у тому ж році, коли відбувались усі ці події в афроамериканських громадах на півдні США, фільм, знятий в чорно-білому кольорі, свідчить про життя людей, яких торкнулися безчинства на вулицях.

Мінервіні — це передусім камера, яка не прагне уникати найгірших моментів.  У стрічці є сцени, в яких режисер заглиблюється в колективний біль спільноти. Це робить перегляд більш некомфортним, ніж зазвичай. Але попри гостросоціальну й політичну тематику, режисер здається таким заклопотаним своєю чорно-білою естетикою, що, мабуть, не відчуває себе достатньо розлюченим. До того ж, Мінервіні знімає не тільки боротьбу, але й спокійне життя за пляшкою пива у барі, розмовами та дружніми обіймами. Враховуючи стан міжрасових відносин у роки правління Трампа, будь-який фільм, що привертає увагу до нерівності, вітається. І основна тема Мінервіні — страх, прищеплений афроамериканцям з колиски, — рідко звучить так гучно, як у цьому фільмі.

«Опівнічний мандрівник» (Midnight Traveler), Хассан Фазілі

В 2015 році Талібан оголосив нагороду за голову Хассана Фазілі. Режисер із дружиною і двома маленькими доньками були змушені тікати. За тисячу днів Хассан використав три мобільні телефони, щоб записати майже кожен крок небезпечної подорожі своєї родини з рідного Афганістану до їхньої нинішньої домівки в Центральній Європі, захопивши сучасний досвід мігрантів. «Опівнічний мандрівник» — фільм про відстань. Відстань між країнами, між роками, відстань між небом і пеклом. Але найбільше  і дедалі частіше  життєвий і зворушливий документальний фільм Хасана Фазілі — це кіно про відстань між людьми. Це проєкт, який було створено для відновлення певного способу бачення: пробити дірку через екран, який відокремлює людей від реальності. Але, намагаючись наблизитися до істини,  Хассан ледь не потрапив у той самий проміжок, який він намагався подолати.

У фільмі є багато загрозливих моментів, але, можливо, жоден із них не є більш чесним, ніж ситуація, коли менша дочка Хассана зникає в таборі для біженців, і він ловить себе на неприємному відчутті, обробляючи сцену по телефону. Його перша реакція — не як батька, який переймається своєю зниклою дитиною, а як режисера, схвильованого тим, як сцена може не потрапити у фільм, який він знімає так довго. «Я ненавидів себе», — згадує він, — «я ненавидів кіно».