Що робить письменник?

Що робить письменник? Письменник пише книжки. В якомусь досконалому для мене і, підозрюю, винятково уявному світі ці слова є практично вичерпною правдою.

В більш реальному світі цивілізованих країн із розвиненими культурними інституціями та зрілим ринком це – також правда. В цьому нормальному світі письменник пише книжки та колонки й статті, вміє представити себе в інтерв’ю, в ефірі, на публіці, на зустрічах із читачами – чи як жива (уже ні) безодня сенсів, як Еко, чи як стриманий інтелектуал і прихований секс-символ, як Зеді Сміт, чи як подія й істерика, як Уельбек (сама бачила, як під час інтерв’ю він ридав і катався по підлозі, і це його навіть не спитали «які ваші творчі плани»). Письменник створює продукт і вміє тією чи іншою мірою бути публічним персонажем, коротше, працює автором цього продукту.

Ще письменник викладає (creative writing чи інші гуманітарні дисципліни, або навіть не гуманітарні), адаптує сценарії, пише п’єси, співпрацює за бажання з громадськими ініціативами як публічна особа і, відповідно, як рупор певних ідей, тверджень і поглядів. Це все також нормально. Мені хотілося би відповідати якось так на питання «Що робить письменник?», але я не можу.

Вперше думка висловитися про те, що насправді робить письменник в Україні, сформувалася в мене торік під час двомісячного листування з моїм австрійським видавцем. Haymon Verlag «піддивилися» мене на книжковому ярмарку в Ляйпцігу і, заручившись підтримкою й експертизою Клаудії Дате, перекладачки й провідного знавця східноєвропейської сучасної літератури в німецькомовному просторі, вирішили придбати права на мій роман.

Листувалися ми перший місяць як сліпий із глухим, чи пак, вони як серйозна інституція листувалися зі мною, як з дебілом. Приблизно так:

– Ми хотіли би придбати права на переклад німецькою і видання вашого роману, до кого нам із цим звернутися?

– До мене!

– Ні, ми розуміємо, що це ваш роман, і в цьому не сумніваємося, а кому права належать?

– Мені!

– Ні, ми не ставимо під сумнів ваше авторство, роман точно ваш, заспокойтеся, в кого права купувати?

– В мене.

– Дайте, будь ласка, контакти відділу міжнародної співпраці вашого видавця.

– Нема такого відділу, права належать мені.

– Може, ваш агент?

– В мене нема агента.

– Точно?

– Пошукала, нема.

– Так права треба купити в фізичної особи?

– Виходить так.

– Ой, а як же це зробити взагалі? Може, є якась державна інституція, котра представляє за кордоном українських авторів?

– Жартуєте?

– Не розуміємо вас.

І так далі. Права австрійцям я продала. Ще місяць я витратила на те, щоби з’ясувати, як саме і на яких засадах можу це зробити, на з’ясування усіх нюансів виплат, податків, умов, на яких із ними далі працювати та окремих тонкощів австрійського законодавства в царині авторського права й заодно схем, як все це рухається потім у світі, тому що австрійське видавництво захотіло (і придбало) права на всі на світі мови, кіносценарії та сценічні адаптації.

Десь посередині цього дивного спілкування вони почали ставитися до мене серйозно, тому в моїй угоді прописано, що саме відбуватиметься з правами далі, як саме видавець зобов’язується пропонувати роман для перекладу іншими мовами, коли і як часто звітуватиме про результати таких заходів, у якому порядку я отримуватиму виплати з цих подальших продажів і ще багато подібних речей. По-моєму, представникові видавництва було зі мною весело. Мені ж було складно (я навіть не говорю німецькою), прикро (дуже хотілося, щоби хтось просто зробив це добре замість мене) і пізнавально (дуже багато нової інформації), але я сильно хотіла нормальну угоду.

Не те щоби я перша українська письменниця, яка продає права на твір за кордон. У процесі обговорення угоди з австрійцями я зверталася за порадами до багатьох колег по цеху. З’ясувалося, однак, що багато хто нічого не знає про те, на яких засадах їхні твори видаються за кордоном; багато хто ніколи не отримав за видані за кордоном книги ніяких грошей, або отримав, скажімо, 500 євро. Поодинокі автори мають там своїх агентів. Загальна картина показує, що чим більше сам автор переймається процесом і бере в ньому участь, тим краще все складається. Тільки от у цьому процесі дуже складно взяти участь, якщо ти не юрист, не володієш кількома мовами добре і не маєш дуже багато вільного часу.

Тоді ж десь я замислилася про те, як випадково потрапив мій текст на очі Клаудії Дате й австрійському видавництву. Якщо коротко, то історія полягає в тому, що моя книга опинилася в колишньої директорки Ґете-Інституту, котра не читає українською, тож цілком випадково в Берліні вона передала книгу Клаудії Дате, котра українською читає. Та її проглянула і зацікавилася мною, позаяк прізвище моє уже десь чула, тоді вирішила поспівпрацювати зі мною на меншому проекті, організувала з німецького боку мою присутність на Ляйпцизькому книжковому ярмарку, де на мій виступ прийшов представник видавництва, переконався, що я адекватна, думаю, розмовляю і взаємодію з людьми й журналістами, тоді видавництво замовило Клаудії експертизу книжки й книжка виявилася хорошою.

На кожному етапі цієї складної історії (включно з етапом купівлі прав на книгу в фізичної особи з України) хтось міг обламатися, і тоді в Європі вийшло би на одну українську книжку менше. Я підозрюю, що в певній кількості випадків саме так і стається.

В нормальному світі письменників продають спеціально навчені люди – відділи міжнародної співпраці видавців, літературні аґенції чи інститути книги. По-перше, вони складають каталоги новинок – синопсиси книг з уривками, біографії авторів, витримки з відгуків у пресі, і перекладають це різними мовами, і видають це красивими каталогами, або хоч “катають” в гарного вигляду неважкі пдф-файли. По-друге, вони мають дані про специфіку тих чи інших видавництв у різних країнах – щоби пропонувати їм саме те, що ті дійсно можуть видати: кому дитячу повість, кому детектив, кому сучасний роман. По-третє, вони ініціюють появу державних та приватних ґрантів на підтримку закордонних перекладачів, які перекладають з їхньої мови, а часом навіть закордонних видавництв, які видають ці переклади. Це так, у загальних рисах.

В Україні такого не робить ніхто. Ті поодинокі винятки та спроби, які, звісно, стаються, тільки підкреслюють правило, що в Україні такого не робить ніхто. Найвідоміший за кордоном український автор Андрій Курков (ми зважаємо на те, що українська література практично відсутня в світовому літературному контексті, якщо взяти до уваги сумарні наклади, і ті чотири відомі прізвища на А, З, Ж і К є, знову ж таки, винятками, тож навіть Куркова іноді називають Андрієм Куриленко і доводиться пояснювати що ні, Куриленко – це дівчина Бонда) має прекрасну історію про те, як він упродовж багатьох років робив це все сам. У сенсі, формував, описував, перекладав (за допомогою небайдужих), досліджував ринок і розсилав. У сотні видавництв, різними мовами, впродовж майже десяти років – перш ніж щось спрацювало.

Я не просто так почала цю довгу розмову з європейського ринку й виходу на нього та з відсутності інституційної роботи з боку України щодо популяризації української літератури в світі. Я почала про це тому, що ми ж уявляємо собі, що письменник має жити і діяти в якомусь літературному ринку, а він є тільки за кордоном. В нас його не те щоби зовсім немає, він є в якомусь зародковому стані, і виходить так, що рухати його має, знову ж таки, сам письменник.

Тут потрібно сказати, що заробляти з книжок – і з видання, і з написання, – можливо, але складно. Книжки купують, але продати їх важче, ніж бургер, джинси, рекламні послуги чи дошки. Це означає рівно одне – продавати їх треба краще, акуратніше, продуманіше, а сам продукт завжди має бути якісним. В Україні мало хто розуміє, як це все робити і навіщо.

Велика кількість українських видавництв (хоча останнім часом дедалі менше) працюють без угод, отже, український письменник має знати, що йому належить підписати угоду – і добре знати, як саме вона має виглядати, на що він має право і що означають ті чи інші формулювання або їхня відсутність.

Багато українських видавництв працюють без редактора, або літературний редактор, відповідальний редактор і коректор – це одна й та ж особа з зарплатою в 3 тисячі грн на місяць, тому письменникові краще би вміти тисячу разів звіритися з усіма нормами правопису, звукопису, перевірити весь фактаж, котрий він навіть побіжно десь у тексті згадав, проглянути верстку на предмет коректного внесення правок, подвійних пробілів, дефісів замість тире та інших дрібних неприємностей, завжди пам’ятати правила подачі даних на технічних сторінках і необхідність вказування всіх копірайтів. Тому що це все – важливо для формування цивілізованого ринку, в якому і з якого хоче й має жити письменник. Але якщо цього не зробить він, є велика ймовірність, що цього не зробить взагалі ніхто.

Багато українських видавнитцв не мають pr-служби чи бодай прес-служби, тому письменникові варто би скласти собі базу видань, котрі вряди-годи пишуть про книги, і розсилати туди примірники, а ще – синопсис книги й біографію автора, і може якийсь тізер, тому що нормальні люди не читатимуть книгу, яка нічим їх не зацікавила. А  значить – і писати про неї не будуть, і це в принципі ок.

Письменникові також треба вміти написати людський ненав’язливий прес-реліз про свою книгу, і розіслати його, але не кому попало і всюди, куди можна, а саме тим, кого він дійсно може зацікавити, бо інакше ефект від нього буде не на користь, а навпаки (і про це письменник також має знати).

Письменник має бути добрим організатором подій, тому що люди допитливі й цікаві, і перед тим, як віддати гроші за книгу, їм часто хочеться почути про неї, бажано від автора. Бажано в мікрофон. У приємному місці, бажано. Не в робочий час. Безкоштовно. І дізнатися про те, де це все може статися – бажано заздалегідь, бо люди планують свій час, і це нормально. В Україні є кілька видавництв, в яких налагоджена організація презентацій чи зустрічей із читачами, і це велика удача, що вони є, але їх, по-перше, усього кілька, а по-друге – до деяких із цих критеріїв вдалого представлення твору публіці видавці часом ставляться легковажно, іноді навіть до всіх. Тому що це все ще для нас нове і цікаве – а не норма. Тут теж важливо зазначити – це робота письменника, представляти свої твори публіці, а отже, письменник мусить вміти вдавати, ніби нічого не відбулося і все гаразд, коли він, наприклад, думає, що ця робота має оплачуватися, але виявляється, що він єдиний, хто так думає.

Письменникові краще би бути добрим логістом, бо Україна велика, і якщо вже намагатися продати книжки людям, то по всій країні, не інакше. Письменник має вміти організувати собі таку змогу – від квитків, маршрутів і поселення – до запрошення людей, організації локації, апаратури і зв’язку із місцевою пресою. В Україні є дуже небагато видавництв, котрі займаються навіть цим, але і вони – винятки, котрі підтверджують правило.

Письменник, само собою, має вміти вигадувати якісь додаткові маркетингові ходи й розраховувати, як вони спрацюють, – тобто знати, де взяти інформацію про відгук, як відстежити реакцію, що використати як рекламу. І, звісно, письменник має вміти з нормальним обличчям вислухати, що реклама, маркетинг і художня література – несумісні, що Кобзар реклами не потребує, і слава богу, і що все, що рекламують або творчо продають – очевидно, не дуже хороше. Тут важливо сказати, що абсолютна більшість українських видавництв не мають систематизованих даних про продажі, про запити, не відстежуть онлайн-звернення на своєму сайті (якщо такий є і функціонує), не намагаються коригувати замовлення книгарень і не перебувають на зв’язку з менеджерами із закупівель, а оскільки будь-яка діяльність без аналізу її ефективності дещо втрачає сенс, то письменникові краще би могти й це. Більшість із цих даних, правда, письменник самотужки отримати не може, а шкода.

Без усіх цих речей, дій та взаємодій і процесів книжковий ринок ніколи не постане – люди думатимуть, що читати нема що і нема як, не готові будуть витрачати на це гроші та час. Навіть із цим усім ринок не постане, якщо не буде доброго контенту – тому письменник має ще писати добрі книжки, бо навіть всі описані вище дії не врятують без добрих книжок.

Опісля цих всіх дій і налагоджених процесів, український книжковий ринок не буде взаємодіяти зі світовим, тому що це взаємодія рівня інституція- інституція і країна- країна, а не рівня божевільний-ентузіаст чи інституція чи одне-видавництво-котре-дуже-старається – країна. Письменник має вміти долучитися до формування таких інституцій і до формування такої культурної політики всередині країни, котра зробить можливим розвиток її й на міжнародному рівні й появи якоїсь осмисленої стратегії її розвитку.

Письменник, отже, мусить уміти виховати покоління людей, котрі будуть розуміти, навіщо взагалі в принципі це все потрібно – книжковий і літературний ринок всередині країни і стратегія просування національного культурного продукту на міжнародному рівні. Для цього він передусім повинен зрозуміти це сам.