Її друг Борис Нємцов

За кілька днів до Київської прем’єри, яка відбулася 5 жовтня в кінотеатрі «Жовтень», фільм Зосі Родкевич «Мій друг Борис Нємцов» отримав головну відзнаку як найкращий документальний фільм на міжнародному фестивалі «Послання до людини» в Санкт-Петербурзі. Раніше цього року стрічка отримала спеціальну відзнаку Одеського та гран-прі Краківського кінофестивалів. Фільм не міг пройти непоміченим вже через вибір головного героя — Бориса Нємцова, одного з небагатьох російських політиків, хто наважився виступати з жорсткою критою Путіна та відкрито підтримати Україну. Його смерть зрештою стала символом кінця опозиції в РФ. Утім, ця робота цікава передусім режисерським підходом: Родкевич уникає тривіального портретування та героїзації Нємцова, яких можна було б очікувати, враховуючи історичний контекст. Натомість вона вибудовує стрічку з кадрів, які часто видаються випадковими або такими, що їх фінальний монтаж фільму про велику особистість мав би залишити за дужками. Через таке майже анатомічне й часом навіть малоприємне розглядання Родкевич показує людину, яка абсолютно несподівано для самої режисерки стала їй другом. Людину яскраву, харизматичну, нерівну, живу.

Родкевич є ученицею визнаної документалістки Марини Разбєжкіної та не раз зазначала в своїх інтерв’ю, що від останньої навчилася відмовлятися від власної позиції аби стати простою спостерігачкою, дозволити камері бути неупередженою. Їй дійсно вдається підійти до свого героя дуже близько й  дозволити камері зазирнути в абсолютно непоказові аспекти його життя, створивши враження, що глядачеві показаний live stream повсякденності Нємцова без втручання та редакції. Але водночас присутність авторського бачення визначає фільм: від його назви, в якій Родкевич окреслює свою позицію, до вибору матеріалу.

«Мій друг…» є стрічкою суто особистою, такою, що розповідає історію самої Родкевич —  режисерки-початківця, яку волею випадку відправляють на завдання: знімати політика, якого вона заочно вважає «старим буржуєм». Контакт між ними встановлюється вже при першій зустрічі, коли вони з’ясовують, що святкують день народження в один день — 9 жовтня. Родкевич, якій політичні погляди Нємцова в кращому випадку не близькі, а то і зовсім байдужі, починає прискіпливо розглядати Нємцова, збираючи кадри, які, можливо, не повинні були стати фільмом. Камера близько, часто навіть впритул заходить в особистий простір політика і вивчає його детально: то фокусуючись на шкарпетках із безглуздою нашивкою, то беручи незручний ракурс, аби роздивитися пропітнілу майку. Таке враження, що в ці моменти режисерка сама намагається зрозуміти, що це за людина, який він, чи подобається він їй, — глядачеві лишається спостерігати за процесом її думання, опосередкованого камерою. Це такі собі нариси для майбутнього монументу, який, утім, увічнює просто людину, а не героя.

Свідомий намір обійти конструювання ідеалізованого образу героя стає зрозумілим також із композиційної побудови фільму. «Мій друг…» починається «з кінця», з моменту після вбивства політика: камера бере широкий план і охоплює масштабну жалобну ходу на честь Нємцова. В короткому діалозі, який з натовпу вихоплює режисерка, звучить думка про те, що «ми всі мусили його захистити». Серед людей лунає фраза «герої не вмирають» — це гасло ще раз прозвучить в самому кінці стрічки, коли режисерка знову звернеться до цього дня прощання з Нємцовим. Лише початок і кінець стрічки натякають на великий історичний контекст, в який вписана, чи радше, який писала постать Нємцова. В решті ж фільму цей контекст звужується до однієї людини, показаної в абсолютно агероїчному спектрі побутових ситуацій.

Нємцов, якого бачить глядач у фільмі Родкевич, не робить нічого такого, що показує його як безумовного героя або лідера: він бравурно відпускає нестерпні сексистські коментарі; на зустрічах з потенційними виборцями часто підбирає провальні аргументи; і загалом справляє непереконливе враження про можливість опозиції як такої. Можна припустити, що в запасі у Родкевич були й більш вигідні для іміджу політика кадри: вона знімала Нємцова протягом трьох років, в тому числі й в ході проектів Зима Уходи! (2012) та Срок, Начало большой истории (2014), які фокусувалися на антипутінських протестах 2011-2012 років, а також на мітингах на підтримку Олексія Навального.

Зі ста годин відзнятого матеріалу режисерка залишає сімдесят п’ять хвилин, в яких Нємцов розповідає якісь жарти, розмірковує про жінок, про неможливість змінити систему зсередини та про бажання «розбудити Росію» одночасно. Утім, такий підхід дозволяє Родкевич показати наявність у Нємцова саме тих якостей, які завжди його виділяли серед інших російських політиків: відкритість, простоту, нескінченну енергію, легкість, із якою він відкривав особистий простір для тих, хто хотів бути його частиною. Показуючи Нємцова в такій прямоті, Родкевич дозволяє глядачеві побачити, як ця людина, «старий буржуй», до якого її відправили на завдання в перший день зйомки, протягом трьох наступних років став їй близьким другом.

«Він виявився класним», – пише Родкевич у титрах перед початком фільму, та, фокусуючись на малозначних епізодах з життя Нємцова, дозволяє побачити, що той викликає прихильність до себе передусім великою іронією, з якою ставиться до самого себе, до навколишніх і до своєї справи. Фізик за фахом, Нємцов прийшов у політику, волею випадку опинившись на Серпневому путчі. Він запросто змінив кар’єру вченого на губернаторське крісло, коли йому був тридцять один рік, і з такою ж легкістю продовжував займатися політикою, зберігаючи почуття гумору і раціональність, властиві технарям. У фільмі Нємцов незлобливо потішається над Путіним, розповідаючи анекдоти з життя і називаючи його то трієчником, то обіцяючи влаштувати йому свято, яке той ніколи не забуде. Він іронічно зазначає, що «в Росії жити стало краще, але гидкіше», і, так само посміхаючись, розкриває свою «тибетську філософію» — пережити Путіна. Він відверто насолоджується життям і, можна припустити, що легкість і людяність, з якою він робить свою роботу, а також невимушеність, із якою Нємцов слідує своїм цілям, самі по собі стають в опозицію російській владі — безрадісній репресивній машині, яка широко оперує насиллям.

Стрічка Зосі Родкевич «Мій друг Борис Нємцов» — це передусім персональна історія дружби, розказана без намагань сконструювати образ героя. Режисерка свідомо уникає фокусування на зображенні його виключно в якості опозиційного лідера, який не сприймав режим Путіна і закликав до оновлення системи. Особливість цієї стрічки в збереженні для історії дуже важливого для авторки й для багатьох інших образу харизматичного життєлюба: перебуваючи під прицілом камери, він не грає, а щиро живе самого себе.