Юркі Вайнонен: «Ти не можеш вилікуватися від минулого, якщо носиш провину в собі»

Юркі Вайнонен – фінський письменник, перекладач і голова Спілки письменників Фінляндії. У його творах можна відчитати вплив сюрреалізму, абсурдизму й істотний відсоток іронічності. Вайнонен – автор романів, есеїв, радіоп’єс, перекладач Свіфта, Єтса й Шекспіра, найбільше визнання здобув як майстер короткого оповідання. На Форум видавців у Львові Юркі Вайнонен приїхав завдяки Фінській організації літературних обмінів FILI, яка також підтримала видання його збірки “13 новел” в українському перекладі Юрія Зуба у видавництві Комора.

Ми зустрілись із Юркі Вайноненом на Форумі й поговорили про джерела його творчості, державні гранти для фінських письменників і сучасне переосмислення історії ХХ століття в літературі.

Тетяна Петренко: Вас часто характеризують як сучасного Кафку. З якими іншими авторами ви перебуваєте у діалозі?

Юркі Вайнонен: Мені подобається порівняння моїх творів з Кафкою, оскільки я читав його, коли був дещо молодший і дійсно захоплювався його творчістю. Звісно, у своїх оповіданнях я рівняюсь на Кафку, і я радий, якщо мені це вдається. Але насправді я виріс на читанні доволі реалістичних книжок. Одними з моїх улюблених були твори шведського письменника Гаррі Мартінсона про волоцюгу, людину, яка постійно блукає Швецією у 1920-х роках. Так склалось, що я знайшов у цьому волоцюзі друга, і цей художній персонаж став однією з найважливіших постатей, яких я зустрічав. Я знав, що в мені є сильне відчуття свободи, достоту як у цього персонажа. Також я люблю сюрреалістичний живопис і сюрреалістичне мистецтво, яке так само стало імпульсом для мого письма.

Т. П.: А як щодо сюрреалізму в літературі? Ви відчуваєте зв’язок із ним?

Ю. В.: Переважно я відкривав для себе сюрреалізм через живопис. Звісно, я читав літературні твори, поезію, оскільки сюрреалізм здебільшого представлений у поезії, але найбільший уплив на мене справили картини Далі. Для мене це був момент несподіваного розуміння істини, яка є в його творах. Хоча ці картини не намагаються передати світ, яким він є і яким ми його бачимо.

Т. П.: Ви вивчали літературу і думали про продовження літературознавчих студій, але залишили шлях науковця. Чи наукові дослідження мали вплив на Вашу творчість?

Ю. В.: Я вивчав ірландську літературу. Одним із моїх улюблених письменників був і залишається Джонатан Свіфт, і моя наукова робота була присвячена йому. Свіфт став одним із моїх наставників у творчості. Мені подобається його уява і спосіб, у який він бачить світ у своїх романах.

Т. П.: Читання Ваших творів дещо нагадує читання герметичної поезії, яку хочеться розгадувати. Чи траплялись Вам несподівані інтерпретації ваших книжок?

Ю. В.: У моїх творах завжди знаходять сліди Кафки та інколи Борхеса. Дехто з критиків відчитав уплив Роальда Дала, і мені це було цікаво, бо на той момент я не був знайомий із книжками Дала. Після цього відгуку я, звісно, прочитав його оповідання і мені надзвичайно сподобалось. Це було чимось на кшталт прозріння – знайти таку несподівану близькість із тим, що я пишу.

Т. П.: Ви не тільки письменник, а й голова Спілки письменників Фінляндії. Що ви думаєте про фінансову підтримку літератури? Чи може культура розвиватися без фінансування з боку держави?

Ю. В.: Я переконаний, що фінансова підтримка з боку держави має бути в будь-якій країні. У Фінляндії є державні гранти, які кожного року отримує близько 40 фінських письменників. Комісія, яка складається з 10 членів і включає письменників та критиків, вирішує, хто отримає такий грант. Склад комісії змінюється кожних 3 роки. Я думаю, ця система добре працює. Гранти від держави надаються на 1, 3 або 5 років. Найдовший грант надається тим, у кого дещо більша письменницька кар’єра і високі стандарти творчості. Така підтримка типова для скандинавських країн. І я вважаю, що в кожній країні мусить бути щось подібне. При цьому надання такого гранту не означає, що держава контролюватиме те, що пишуть письменники. Вони можуть писати про все, що забажають, і можуть критикувати державу, якщо їм цього хочеться.

Насправді у Фінляндії є певно десь 15 письменників, які живуть із продажу своїх книжок, а всі інші мають робити щось інше, наприклад, займатися перекладами або працювати поза сферою культури. Звісно, коли весь твій час іде на сторонню роботу, важко сконцентруватися на письмі. У таких ситуаціях дуже допомагає грант від держави або від приватних організацій, які також підтримують авторів. Такий грант виглядає як щомісячна оплата, хоча цього часто не вистачає, бо Фінляндія доволі дорога країна. Та звісно, письменнику значно простіше сконцентруватися на своїй творчості, якщо він чи вона отримують такий грант.

Т. П.: А чи є фінансова підтримка для критиків?

Ю.В.: Так, для них є така ж фінансова підтримка, як і для письменників. Критики теж отримають державні гранти.

Т. П: А як щодо ситуації із читанням? Чи є у вас потреба в популяризації читання?

Ю. В.: Ми, фіни, багато читаємо. Принаймні 3-4 книжки на рік, і звісно є ті, хто читає сотні, хоча вони в меншості. Проте, на жаль, коло читачів поступово зменшується. Одна з причин – це мобільні пристрої, адже люди постійно щось читають з маленьких екранів телефонів, і в більшості випадків це не книжки, а повідомлення і картинки. Навіть попри доступність електронних книжок.

Т. П.: Але, з іншого боку, картинки – це також спосіб отримання інформації. Наприклад, комікси, які виявляють важливість візуальної складової. Може це просто певна еволюція читання?

Ю. В.: Так, напевно, ви маєте рацію. Час покаже, чи люди читатимуть більше книжок, і я на це сподіваюсь. Одним із важливих аспектів у цьому розумінні є те, що молоді люди вчаться читати художню літературу в школі. Тоді вони імовірно знаходять твори, які їм подобаються, що означає, що вони будуть читати книжки, коли подорослішають. І цей процес, який відбувається у школі, є дуже важливим для майбутнього.

Т. П.: В українському суспільстві є мрія про визнання національної літератури завдяки Нобелівській премії. Чи є така мрія наріжною для фінських письменників? Можливо, для вас важливішим є інший спосіб визнання?

Ю. В.: Нам один раз дали Нобелівську премію. Франс Ееміль Сіланпяя отримав її у передвоєнний, час. Але письменникам дають цю нагороду не за один твір, а за всю свою роботу. Тож не можна сказати, що ти пишеш для того, щоб отримати Нобелівську премію, адже насправді її отримують одиниці. Оскільки є тільки одна така премія у літературному світі й вона така рідкісна, не варто дуже покладатись на неї.

Найбільшою премією у нас є «Фінляндія», яка дається щороку у грудні романістам. За це її критикують, оскільки якщо ти пишеш поезію, оповідання чи есеї, навіть якщо вони дуже хороші, ти не можеш отримати цю нагороду. Але якщо ти здобуваєш премію «Фінляндія», твоє життя перевертається. Тебе фактично канонізують. Це дуже поважна нагорода і найбільша в грошовому еквіваленті.

Т. П.: Фінська література мало відома в Україні. Звісно, всі знають Туве Янссон, але зазвичай на цьому справа закінчується. Які найважливіші імена в сучасній фінській літературі, котрі варто знати  всім?

Ю. В.: Як голова письменницької організації я б не дуже хотів виокремлювати якісь прізвища серед сучасних авторів. Вяйне Лінна – один із найвідоміших фінських письменників, він написав роман про Другу світову війну, про боротьбу фінів з Радянським союзом. Це те, що ви можете назвати сучасною класикою у Фінляндії, оскільки у його книжок було й досі залишається багато читачів, за ним знімали фільми. Це тому, що його персонажі – щось на кшталт національних героїв. І це один із найбільш перекладених авторів у фінській літературі поруч із Туве Янссон.

Я також можу назвати Софі Оксанен, яка мала честь побувати тут, на Форумі видавців у Львові. Вона стала дуже популярною і добре відомою у різних частинах світу. У нас також є Йоханна Сінісало – авторка романів та оповідань у жанрі наукової фантастики. У неї дуже багато читачів особливо в англомовному світі. І я думаю, вона значно більш відома за кордоном, ніж вдома, оскільки у Фінляндії люди, які цікавляться науковою фантастикою і фентезі, становлять меншість. Із сучасних письменників також можна згадати Леену Крун, яка пише романи й оповідання, що межують із сюрреалізмом і фантастичними елементами. Її також широко перекладають іншими мовами.

Т. П.: У сучасних європейських літературах є тенденція переосмислення історії ХХ століття й досвіду Другої світової війни, що відбувається переважно у формі родинних історій. Чи знайшла ця тенденція відображення у фінській літературі?

Ю. В.: Так, у нас також поширений цей феномен. Це історичні романи й родинні історії з реалістичною оповіддю й психологічним підґрунтям. Вони дуже популярні у Фінляндії, тож я думаю, тут ми можемо говорити про загальноєвропейську тенденцію. Кожна нація оглядається на близьке минуле і намагається переосмислити його. Я думаю, автори цих книжок намагаються зрозуміти, як ми дійшли до того стану світу, в якому перебуваємо тепер, намагаються осмислити шлях, яким ми йшли сюди. Це також особиста спроба кожної людини зрозуміти себе, знайти своє коріння, походження своєї родини і нації.

Т. П.: У цьому контексті хочеться згадати про певне відчуття провини за своє минуле в Європі. Мова не тільки про нацизм у Німеччині, а й зокрема про відповідальності країн за свою колонізаторську політику. Чи є сенс у таких почуттях сьогодні?

Ю. В.: Чи мають європейці відчувати провину за своє минуле? Це важке питання. Можна поставити його таким чином: якщо мої батьки зробили щось таке, що мені не дуже подобається, чи є це моєю провиною? У мене немає відповіді на це питання. З одного боку, ми маємо пам’ятати про те, що сталося і що робили наші рідні. Але мені не подобається думка, що я маю бути винний у вчинках моїх предків. Оскільки ти не можеш вилікуватися від минулого, якщо носиш провину в собі.