Більше ніж жінка, більше ніж театр

Наприкінці лютого у київському PostPlay Театрі вже вдруге відбулася вистава, присвячена темі гендеру й трансгендерних людей. PostPlay Театр – це безпечний простір для обговорення найскладніших питань, де вибудовується довіра між учасниками й учасницями дійства й умовними глядачами, які можуть долучатися до розмови. «Більше ніж жінка» – проект, де задіяні непрофесійні актори з дуже різним життєвим досвідом, але об’єднані спільною темою. Своїми враженнями від участі у виставі ділиться один із запрошених «акторів»  – ЮРІЙ ФРАНК.    

Напевно, щоби створити якесь уявлення про себе (зліплене зі стереотипів, звісно), мені варто окреслити на початку дещо зі своєї біографії. Мене звати Юрій, мені 35 років, я родом із Запоріжжя, останні півроку мешкаю у маленькому курортному містечку в Карпатах, яке мені дуже нагадує Ялівець із «Непростих» Прохаська, раніше 4 роки жив і працював у  Києві, за освітою філолог, за родом діяльності фрілансер, до того – працівник ЛГБТ організації, ще раніше – співробітник провінційного університету, за віросповіданням – буддист, за паспортом – жінка,  за політичними переконаннями – фемініст і анархіст, за  самовизначенням та фізичними ознаками – трансгендерна людина. Це не все, але все неосяжне, тому хай буде так.

Пам’ятаю, коли я ще вчився у школі та університеті, наприкінці 90-х та початку 2000-х, соціально-ангажоване мистецтво вважалося банальністю й  «пережитком совка», і це було цілком природним етапом, бо тоді всіх –  критиків, авторів, акторів, читачів, глядачів – страшенно нудило від спадку соцреалізму, який дуже швидко перевтілився у шароварний «спілчанський» патріотизм і всівся у відповідних бюрократичних кріслах. Люди прагнули звільнення та самовираження у всьому, що було заборонене протягом 70 років: індивідуалізмі, формалізмі, аполітичності, містиці, психоделіці, субкультурах, епатажі.  Я не був винятком: розуміння того, що особисте – це політичне, що соціум та самовідчуття індивіда у ньому нерозривно пов’язані, і що фундаментом вежі зі слонової кістки є банальна інфантильність та посттравматична дисоціація, прийшло до мене багато років по тому – після двох Майданів, після усвідомлення, що люди самі спроможні бути рушіями суспільних змін,  після знайомства з феміністичними та лівими ідеями, квір-теорією, після особистого досвіду трансгендерного переходу, після 4 років роботи у громадській організації та участі у різних формах активізму, після досвіду психотерапії та осмислення зв’язків власних травм з умовами середовища. Цей процес продовжується й досі, а участь у документальній виставі театру для діалогу «Більше ніж жінка – про гендер і трансгендерність» була дуже цікавим його етапом. 

Скажу чесно, я вагався, коли мені запропонували долучитися. Я ніколи раніше не був актором, тому сцена та загалом необхідність щось «зображувати» мене лякала, адже зазвичай це не тільки можливість передати певний меседж, а передусім територія, де тебе оцінюють як актора з погляду професійності, а саму виставу – з погляду драматургії, естетики тощо. Перебування у цій позиції мені видавалося дуже травматичним і складним психологічно, адже наше життя й без того сповнене сторонніми спостерігачами, осудливими поглядами, оцінками та ієрархіями. Але мене переконали, що це зовсім інший театр та інший процес, і я зважився. Для мене особисто це стало  поверненням до творчості після величезної перерви (колись, мільйони років тому, Юлія Франк писала вірші) і поєднанням творчого процесу з моїм політичним бекграундом та досвідом активіста.

PostPlay театр, де все відбувалося, розміщується на Нижньоюрківський 31, у приміщенні старої стрічкоткацької фабрики, яка давно вже не виробляє жодних стрічок і перетворилася на андеграундний культурний простір та легендарний об’єкт на мапі Києва:  Closer, Mezzanine, Otel’ та багато інших клубів і проектів знайшли свою домівку у цій старій занедбаній будівлі на околиці Подолу. PostPlay театр – це простір, що не має сталого фінансування, тому обстановка тут досить спартанська: голі цегляні стіни, імпровізовані декорації, дірявий дах, відсутність опалення, яке трохи компенсує куплена на невеликий грант і пожертви «буржуйка». Однак ця простота має свій колорит, від пічки смачно пахне димом, і всередині приміщення починаєш почуватися невимушено та вільно, розуміючи, що цей простір може дозволити собі «не догоджати» глядачам, щоб отримати «результати» чи прибуток, а просто дозволяє робити те, що хочеться, експериментувати – тобто творити без обмежень.

 «Театр для діалогу», який власне і створив разом із нами цю виставу, працює  за методикою «Театр пригноблених», заснованою бразильським режисером Аугусто Боалем і поширеною у всьому світі, а також використовує елементи «фізичного театру». Цей простір дає певні умовні рамки, у яких звичайна людина (не професійний актор) може проявити себе, розповісти свою історію. Він дає сцену представникам різних соціальних груп, аналізує соціальні проблеми та озвучує їх через вистави, залучаючи акторів і глядачів  до їхнього вирішення. У «Театрі для діалогу» персонажі грають самі себе, і самі говорять про себе. 

Робота над такою виставою – це досить спонтанний процес, який не встигає стати рутиною. Вистава не має визначеного сценарію й твориться протягом кількох днів перед виступом, у процесі взаємодії акторів та координаторки (нашою координаторкою був прекрасний Нін Ходорівсько – гендерно-неконформна особа, феміністка та ентузіастка некласичного театру). Координаторка дає своєрідні вправи, що дозволяють відрефлексувати власний досвід і перекласти його мовою образів, звуків, танцю чи слів. Наприклад, спочатку ти записуєш історію зі свого життя, потім виокремлюєш із неї 5 слів, які найбільш виразно відображають її сенс і твої емоції, а потім пробуєш передати ці слова через рух у танці, схожому на японський «Буто».

Учасники стають дійовими особами у сценах із життя одне одного, а коли починається власне вистава, до дійства долучаються глядачі, які також стають дійовими особами, ставлять питання, рефлексують, висловлюють свої емоції. Взаємодія проявляється на різних рівнях: це й емпатія, і роздуми на соціально-політичні теми, рефлексія про свої привілеї та стереотипи, про своє місце й роль у певних соціальних процесах. Фізичної сцени тут немає, тому немає і межі між акторами й глядачами, і це дає відчуття включення й взаємозв’язку процесів у суспільстві, в якому ми живемо. Після завершення вистави відбувається обговорення, яке дає актор(к)ам зворотний зв’язок, а глядач(к)ам – відповіді чи нові питання.

Аудиторія двох вистав, що вже відбулися, була досить різноманітна –  театрознавці, активісти, журналісти, психологи, просто молодь, яку зацікавила тема і хотілося дізнатися й пережити щось нове, батьки акторів, релігійні люди, що намагалися зрозуміти табуйовану тему та вирішити свої внутрішні протиріччя, феміністки, музиканти, трансгендерні, цисгендерні, гомо-, бі- та гетеросексуальні люди. Пам’ятаю, перед першою виставою я боявся, чи не прийдуть до нас агресивні гомофоби, бо мав чимало подібного досвіду в часи роботи в ЛГБТ організації, але, на щастя, цього не сталося. 

«Театр для діалогу» перебуває на межі мистецтва й громадського активізму,  і також, що для мене надзвичайно важливо, пропонує їм обом свіжий підхід –  відмову від програмування реальності та очікування визначеного результату. Програмування результату закладене у методи роботи громадських організацій, бо воно обумовлене інституційно, через їхню модель фінансування: є проект, є грант, є відповідальні особи, є результати (які мають бути вимірюваними) та звітність. І все це впливає на сприйняття власної роботи, привносить у процес бюрократію та механістичність, часто обмежує діяльність тими її різновидами, які є серед пропозицій фондів. Результати аналізуються у формальному та кількісному вимірах: прийшло стільки-то людей, дізналися те-то, написали у формах зворотного зв’язку те-то. Глядач чи спільнота, з якою організація працює, є реципієнтом, об’єктом упливу.

 «Театр для діалогу» – це спроба вийти з цієї схеми і робити активізм та мистецтво як процес, який постійно розвивається і змінюється,  як переживання акторами зовнішньої та внутрішньої, психологічної реальності та зв’язок із глядачами – такий, який він є у момент створення. Водночас такий театр є процесом терапевтичним, бо намагається прибрати внутрішнього поліцая – репресивного спостерігача, який оцінює та вимірює успіх та ефективність. Також це непоганий спосіб відрефлексувати власне «его» і його прагнення долучатися тільки до тих сфер, у яких ти почуваєшся впевнено. Тут є можливість відкинути самооцінювання і просто робити якісь речі – грати музику, не вміючи грати, говорити як говориться, а не завченими фразами, будувати декорації з палет, каструль чи старих іграшок, читати монолог про дитинство, натягнувши лосини на голову. Тут багато внутрішньої свободи, тепла й людяності, і це надзвичайно потрібні штуки в час, коли інформаційний простір наповнений ненавистю й роздутими сенсаціями, соцмережі вирують беззмістовними срачами, і водночас люди переживають просто безодню болю через війну, соціальну несправедливість та відчуження, почуваються самотніми, навіть якщо мають тисячі френдів у соцмережах.

Для мене як для людини, яка залишила роботу у НГО через емоційне вигорання, такий синтез активізму й творчості є важливим шансом. Шансом знайти своє місце у важливих соціальних процесах, таких як боротьба проти ксенофобії та дискримінації, долання соціальних стереотипів, налагодження діалогу між різними групами і пошук шляхів до взаєморозуміння. Це водночас спосіб висловити своє відчуття гендеру та його соціальної сконструйованості не через публіцистичний текст чи виступ на конференції, а через спогади дитинства, одяг, танок, присутність. Творчість була тією частиною мене, яку я занедбав свого часу, зневірившись у власній спроможності щось сказати і бути почутим, втративши натхнення та сенс. Можливо, це звучить надто пафосно, але тоді я на довгий час втратив відчуття сенсу, розуміння, що я живу не тільки аби їсти, спати й ходити на роботу. Активізм був першим кроком, щоби повернутися до себе після тривалої депресії, театр – це наступний крок, і я відчуваю глибоко всередині, що це крок у правильному напрямку.