Берлінськa стінa. Тридцять років потому: що з Росією?

Тридцять років тому впала Берлінська стіна, а з нею й старий світовий порядок. Радянський Союз пережив цю подію лише на декілька років. Дехто досі пам’ятає мрію Михайла Горбачова про спільний «європейський дім». Утім, нині Росія і Європейський Союз стоять на протилежних засадах. У цій публікації наші польські, німецькі та українські автори розповідають, як змінилося ставлення до Росії та Європейського Союзу у їхніх країнах за останні 30 років. У першій частині ми говоримо про те, як змінювалося ставлення до Росії з боку сусідніх країн після падіння муру.  

Дірк Ангер (Dirk Anger), Німеччина

Заступник головного редактора у Мюнстерському відділі Westf?lische Nachrichten у Мюнстері. Працює з політичною і суспільною тематикою в Польщі та питаннями польсько-німецьких відносин.

Наприкінці 1980-х у Німеччині, розділеній стіною та колючим дротом, не треба було говорити російською, щоби розуміти кілька ключових слів. Тридцять років тому «гласность» і «перестройка» стали для німців звичними. Усі раптом почали говорити про трансформації в Росії.

Реформи, ініційовані Михайлом Горбачовим, на той час генеральним секретарем Комуністичної партії Радянського Союзу, дуже вплинули на гігантську імперію, що зазнавала серйозних економічних проблем. Політична відлига несподівано відчинила вікно, що разом із «вітром змін» дало необхідний поштовх для мирної революції у Східній Німеччині. Рок-балада майже випадково стала гімном так званого Повороту (Wende) у Німеччині та незалежності в інших країнах східного блоку.

Горбачов не був схожий на колишніх апаратчиків, а радше мав риси орієнтованого на людей реформатора. У Німеччині він отримав стільки вдячності й визнання, скільки, мабуть, жоден російський політик до нього. 1989 року певна ейфорія поширилася по всій країні.

Після падіння залізної завіси складалося враження, що російський гігант дійсно хотів побудувати міст у Європу. Це могло б стати полегшенням, наближенням кінця повоєнного світового порядку, і початку нового, з більшою свободою для всіх.

Тридцять років потому мало хто з німців досі в це вірить. Зокрема через помилкову ідеологію серед крайніх лівих, але здебільшого через те, що для багатьох німців Путін, попри його авторитарний стиль правління, принаймні транслює стабільність зовнішньому світу. Тоді як гнівливий і непередбачуваний президент США Дональд Трамп демонструє повну протилежність.

Німці прагнуть стабільності у широкому розумінні, не лише коли йдеться про політику, і захоплюються сильними особистостями, тому вони й не помічають багатьох дій Кремля, які слід було б розглядати критично.

Це особливо помітно, коли німці говорять зі своїми польськими друзями. Їхній глибоко вкорінений страх перед росіянами зазвичай викликає питання, чому Путіна так високо цінують у Німеччині, і чому колишньому канцлеру дозволено стати членом наглядової ради великої державної компанії в Росії.

Насправді, анексія Криму з порушенням міжнародного права, захист Кремлем сирійського диктатора, навмисна дестабілізація Європи – все це є доказом політики, що закріплює владну позицію Росії і не свідчить про бажання розділяти спільні цілі з рештою континенту.

Але, схоже, все це не має впливу в Німеччині і не призводить до критичного ставлення до образу Росії і її поведінки. Це пов’язано не в останню чергу зі взаємними економічними відносинами, які набули стратегічного значення з будівництвом газопроводу «Північний потік 2».

Звісно, московські медіа-стратегії та реклама «Газпрому» на футболках Бундесліги мають передбачуваний ефект. Водночас німецькі футбольні вболівальники прекрасно розуміють, що країна, яка приймала Чемпіонат світу з футболу-2018, і Володимир Путін аж ніяк не винні у прикрому вибутті Німеччини зі змагань у Росії.

Кайя Путо (Kaja Puto), Польща

Журналістка, редакторка, видавчиня. Займається темами Східної Європи, Південного Кавказу, міграції та європейськими питаннями. Авторка видань “Критика Політична”, “Газета Виборча”, “Політика”, “Нова Східна Європа” тощо. Вивчала філософію, політологію та культурологію в Кракові, Берліні та Тбілісі.

Кілька років тому я вечеряла в польсько-російському товаристві. Я була наймолодшою — мені 28 і я професійно цікавлюся Східною Європою — тоді як більшості людей за нашим столом було далеко за 50. Коли один із росіян послався на цитату з культового радянського фільму «Іронія долі», виявилося, що я була єдиною серед поляків, яка його бачила. На подив росіян, ніхто з поляків навіть не чув про цей фільм.

Поляки, які пам’ятають комуністичні часи, ставляться до Росії з побоюванням. Хоча вони, схоже, розуміють, що Росія не дорівнює Кремлю і заявляють, що російська культура близька їхньому серцю. На практиці ці твердження мало пов’язані з реальністю. Я часто чую сповнені стереотипів або навіть образ висловлювання лібералів про Росію, і вони ніколи б не посміли так сказати про інші національності.

До 1989 року протягом принаймні двох десятиліть польський дискурс був відірваний від того, що відбувалося й обговорювалося в СРСР. Тогочасне покоління цінувало найменшу модну тенденцію з Заходу більше, ніж будь-що інше, що пропагувалося в неотесаному Радянському Союзі. Погані оцінки з обов’язкової для вивчення в школі російської мови сприймалися як щось хороше, саме тому досі важко спілкуватися цією мовою у Польщі навіть зі старшим поколінням.

Через неприйняття, викликане примусовою радянізацією, Росія у свідомості поляків — це не більш ніж порожнє місце. Коли польські ЗМІ пишуть про Росію, вони здебільшого зосереджуються на тому, що відбувається в Кремлі. Знання країни є вибірковим, стереотипним і спирається на аналогії з СРСР. Така необізнаність — одна з небагатьох речей, яка об’єднує лібералів і правих популістів.

Це відбувається попри те, що польські праві політики схожі на політиків Кремля. Вони пропагують «традиційні цінності» і виступають проти тенденцій з «морально розбещеного Заходу», скаржаться на майже колоніальне приниження, якого зазнають від глобального капіталу. Водночас польські праві мають глибокий антиросійський сентимент. Досить дивно, що вони справді не бачать цих аналогій, Росія для них — це велика ворожа країна, яка не любить Польщу.

Білі плями не терплять вакууму. Особливо в таких бунтівних країнах, як Польща. Тому польські міленіали зацікавилися Росією, а також усією Східною Європою. До професійного середовища, що фокусується на регіоні (хоча всі поляки вважають себе експертами зі Сходу), нещодавно приєдналися молоді журналісти, філологи та політологи, інтересом яких є Росія.

Це все ще не широко розповсюджене явище, але серед так званої освіченої молоді з великих міст воно помітне. Хтось подорожує Транссибірською магістраллю, слухаючи Булата Окуджаву, інші захоплюються культурою «гопників» і відвідують хард-бас вечірки, інші фанатично дивляться радянські науково-фантастичні фільми і носять торби з пост-іронічними слоганами, написаними кирилицею. З легкою недовірою молоді поляки дізнаються, що мають багато спільного зі своїми східними однолітками і можуть навчитися одне в одного.

Це не лише повстання проти своїх зарозумілих батьків. Частково це можна пояснити динамічним зростанням кількості російськомовних студентів у польських університетах (переважно українців і білорусів) і тим, що політична ситуація у Польщі загрозливо нагадує те, що відбувається в Росії.

Тетяна Огаркова (Tetyana Ogarkova), Україна

Літературознавиця, викладачка НАУКМА і журналістка. Голова департаменту по роботі з іноземними аудиторіями в Українському кризовому медіа-центрі, журналістка Hromadske.UA.

Тридцять років тому, наприкінці 80-х, Україна не була незалежною державою, це була республіка Радянського Союзу. Тому в той час не йшлося про автентичну українську національну ідентичність, вона була заміщена радянською ідентичністю. Більшість людей в Україні були представниками homo sovieticus.

Сьогодні Україна — це незалежна держава з відносно сильною національною ідентичністю і воєнним конфліктом із сусідньою Росією. У 2014 році, після Євромайдану або Революції Гідності, Російська Федерація незаконно анексувала Кримський півострів; невдовзі частини Донецької та Луганської областей стали самопроголошеними «народними республіками», які підтримуються Росією і не контролюються українським урядом.

Після 2013-2014 років Росія політично втратила Україну. На початку 2015 року Верховна Рада України прийняла резолюцію, яка визнала дії Росії в Криму та на Донбасі агресією проти української держави; більше того, відповідно до нової Воєнної доктрини України, Російська Федерація визнана воєнним противником України.

У грудні 2018 року Верховна Рада України припинила дію підписаного у 1997 році Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією. Президентство Петра Порошенка (2014-2019) має виразний антиросійський і проєвропейський характер, і зосереджене на подальшій інтеграції України до складу ЄС і НАТО. 7 лютого 2019 року Верховна Рада закріпила в Конституції курс України на Європейський Союз і НАТО.

Зважаючи на описаний контекст, як цей політичний перелом змінив ставлення українських громадян до Росії та її сприйняття?

Останні опитування свідчать про дещо несподівану динаміку щодо цього. За результатами опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології та Російським центром «Левада», у 2018 році майже кожен другий мешканець України (48%) стверджував, що позитивно ставиться до Росії, незважаючи на драматичні події останніх п’яти років. Хоча ця цифра здається разюче високою, статистика вказує на важливі зміни, що відбулися з початку війни. З 2008 по 2014 рік близько 85-90% українців були налаштовані позитивно щодо Росії.

Можливо, Росія ще не втратила всіх своїх прихильників в Україні, але вона, безумовно, втратила молоде покоління. Із запровадженням безвізового режиму з країнами ЄС українці, особливо молодші, почали значно більше подорожувати за кордон. Люди цікавляться демократичним способом життя, гідними і комфортними умовами праці та екологічними проблемами. Для мілленіалів, які не мають радянського минулого, Росія часто перетворюється на символ ретроградних, консервативних і реакційних «сімейних цінностей».

Ці молоді люди слухають європейську музику і готові купувати товари українських брендів. Вони цитують українських поетів, обговорюють права людини і хочуть читати світові бестселери в українських перекладах.

Нещодавно мої студенти-магістри попросили мене оновити список літератури до мого курсу «Теорія європейської літератури». Вони хочуть читати французькі та німецькі джерела українською або польською, а не в російських перекладах. Тим часом ініціативна група батьків зі школи моєї доньки вимагає, щоб другою іноземною мовою була не російська, а англійська, французька або німецька. Не дивно, що вони готові платити за це.

Ця публікація виникла в рамках проекту “Inside Ukraine”, що був проведений Фондом Польсько-німецької Співпраці разом із n-ost та профінансований Міністерством закордонних справ Німеччини. Переклад з англійської – Катерини Яременко.