Невинний контент

У якому стилі правильно писати про карикатуризацію людського горя масовою культурою? Чому замість слів до мене приходить тільки лють, жаль і відчуття безпорадності?

У цьому тексті я міркуватиму про вже добре описану культурну байрактарщину, шароварщину й Орвела. Але для початку розкажу про свій листопад.

Я добре пам’ятаю той день. Характерно листопадовий: з дощем, сірістю й сирістю, що оромантизовують Львів ще більше. Я щойно вийшла з Марсового поля і подумки повторювала «179, 179», ніби боялася забути. А як забути, якщо знаєш, що наступного разу дорахуєш більше. Сіла в таксі, навіть змогла витиснути з себе щось схоже на щире «Добрий день», хоча доречніше було би просто констатувати «день». Черговий день у календарному списку, але зі збільшеною кількістю втрат, наших також, а скільки таких непорахованих? Я не додумала. В салон авто метафорично увірвався «Пес Патрон». Я терпіла, проте  на словах «Пес Патрон, пес Патрон, в «Сільпо» полює на скидон» самоконтроль полишив моє тіло.

«Слухайте, звідти, де ви мене підібрали, я нарахувала 179 могил. І то я не для пафосу таке замудре число кажу. В серпні їх було менше, я не рахувала, але ряди не доходили до певних ліній. Ряди, ви розумієте? Сьогодні дощ, а там знову копають ями, свіжі, щоб завчасно. Я вас дуже прошу, виключіть це дурнувате радіо, мене нудить. Вибачте».

Ми доїхали мовчки, тільки в кінці обмінялися «вибачте», «дякую» і «щасливо вам!». Мабуть, водій подумав, що я провідувала знайому могилу. Ні, просто вийшла з лікарні навпроти і вирішила стикнутися з реальністю, порахувати похованих загиблих.

Готуючись до цього тексту, я перечитала чимало статей, поки не натрапила на коментар Максима Чухліба про прирівняння сучасної поп-індустрії до одного з Міністерств Орвела в «1984». Міністерства, що створювало музику для «пролів».

«Максимально прості пісеньки про любов, про насущні речі. Тобто цю музику для пролів дуже легко створювати – вона для того, щоби просто заповнювати порожнечу в цих людях, щоб вони мали що слухати».

Чи не нагадує це вже окреслене в нашій культурі явище – байрактарщину? Цілком. Насправді медіапростір переповнений цією темою. У деяких текстах читаємо, що шароварщина 2.0 «не пройде!», водночас Дмитро Олійник для «Української правди» пише, що шароварщина і байкрактарщина як явища різні: перша – штучна, а остання взяла коріння від фольклору. Бодай навіть так. Навіть якщо байрактарщина як масова культура, що постала після 24 лютого 2022 і яка використовує культурні коди війни, є виявом народної творчості та способом підняття суспільного духу, чому в ній досі є загроза?

Джордж Орвелл писав про пролетарську музику як цілком невинну, навіть примітивну, і в цьому вбачав головну її маніпулятивну руйнівну  силу. Культура впливає на свідомість та трансформує людину і її цінності. На радянському стадіоні «Металург» у Запоріжжі 1991 року в межах чергового фестивалю «Червона рута» В’ячеслав Чорновіл, цитуючи рядки Ліни Костенко,  урочисто виголосив вітальну промову: «Ми своєю сучасною музикою, ніби розважальною музикою, сьогодні на барикадах української духовності, на барикадах українського мистецтва, на барикадах української держави», показав жестом тризуб і покинув сцену. Тієї ночі фестиваль закривала пісня «Вставай, Україно» Анатолія Сердюка, а через чотири години радянський союз прокинувся, щоби переглянути «Лебедине озеро». Душевний, легкий імперський балет.

Чи мій текст ностальгує за «довершеною музикою 60-90х»? Ні, він радше про те, що культура завжди виступає владним інструментом – чи засобом впровадження ідеології, чи здобуття незалежності. Однак у чиїх руках цей інструмент опиниться завтра? Масову культуру, яку так часом і хочеться виокремити як продовження фольклорної традиції,  все ж варто розглядати вкрай уважно. Якщо шароварщина виступала штучним інструментом насадження режиму та поширення радянської пропаганди, то байрактарщина несе в собі неявну загрозу «невинної народної творчості в часі війни».

Новий феномен нашої культури, здається, має характер хамелеона, що маскує жорстоку реальність, перетворюючи її на пусті знаки. Місце емпатії займає ритм сексистської вульгарної «Дикої дички» чи біт «допоможуть ЗСУ». Спочатку  нам імпонують ідеї серіалів «Чорнобаївка», ми поголовно одягнені в «Доброго ранку, ми з України», а в кінці підпалюємо сигарету запальничкою «Слава Україні» з портретом загиблого воїна, розстріляного за цю фразу.

Варто визнати, що значна частина сучасної  української масової культури прямо лобіює карикатуризацію насильства, людського горя і самої війни. Можливо, навіть пропагує підхід забуття та легкості, невинності й розваги заради відволікання. А що, якщо Старший Брат все ще спостерігає? Тільки, можливо, цього разу його стратегія – помітно не втручатися в сферу культури й вичікувати, коли Україну «присплять» самі ж «люди з народу»?

Адорно писав, що після Освенціма творити вірші – це варварство. Чому ж після березневої окупації Київщини, після оприлюднених фото звірського насильства цілком нормально випускати напій «Буча-комбуча»? Чи це не тривожний дзвіночок, що ми перетворюємося на суспільство між полюсом щоденної похоронної партитури на символічному Марсовому полі в кожному куточку нашої країни та полюсом видовищ? На моє переконання, саме культурні продукти є лакмусовим папірцем для апробації суспільної думки та згоди. На радіохвилях звучить «Батьківщина» гурту Kalush: «Воля — це дівчина, що любить дім, тільки руским би не дала» й ніхто спочатку не вбачає в цьому проблеми чи потенційної ретравматизації в суспільстві, зокрема, у жертв окупантських зґвалтувань. На полицях маркету можна знайти редис «Азовсталь» чи ковбасу «ЗСУ». Ці нові продуковані культурою коди в промисловому дизайні перетворюються на кітч – видимість національної культури, з чого народжується притуплена й нечутлива суспільна несвідомість, яка радо стає джерелом прибутків цього кітчу.  Патріотичний дух сучасної масової культури стає підміною досвіду та підробкою почуттів. Чи не заперечуємо ми таким чином все, що з нами сталося? Чи не призведе це до внутрішнього конфлікту в країні, де одні створюють невинний патріотичний (карикатурний) контент, а інші агресивно кричать їм «вас там не було, ви не пережили цього»? Звісно, що вже призводить.

Де ця ціннісно-смислова межа в масовій культурі між «Містом Марії» Океану Ельзи та піснею «Ванька-встанька» Маші Кондратенко (Ванька-встанька, що таке? Приготуй собі пакет?) Яким чином сучасна популярна культура може підтримувати наше прагнення залишатися політичною нацією, адже так звана позиція «байрактарщина – це просто сучасна фольклористика» приводить нас до поняття народу, який може територіально й політично існувати в межах іншої нації? Така масова культура просуває сурогат патріотизму й карикатурує українців не гірше, ніж колись це робила няня Віка з російського однойменного ситкому – уродженка Маріуполя, яка постійно його висміює і в цілому стереотипізує українців як меншовартісних, завжди в пошуках кращого життя в Москві, де можна «очуметь», тим самим утверджуючи російський імперський міф.

У контексті промислової індустрії зроблені перші кроки для захисту від естетизації й комерціалізації війни: у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт № 9128 з вимогою обмежити використання патріотичної тематики при реєстрації торговельних марок та в рекламі. Але чи варто чекати на зміни у власній політиці культурних інституцій, які замість просування швидкорозчинного продукту на тему війни вкладатимуть зусилля в авангард, який, за Клементом Грінбергом, може протистояти «притупленню» культури, спричиненому консьюмеризмом?

Байрактарна культура вкотре примушує замислитися над питанням, як нам позбавитися від мисленнєвих форм, які спрощують і примітивізують наші переживання війни. Через тридцять років після виступу Чорновола на відкритті «Червоної Рути» ми знову стоїмо на барикадах культури. А я досі шукаю відповідь, як примирити дві крайнощі моєї сьогоднішньої реальності: «Пса Патрона» і 179 могил, помножених на N втрат останніх місяців.

У той листопадний день я вийшла на проспекті Чорновола, неподалік палацу Хоткевича, пройшла кілька метрів, щоб наштовхнутись на послання: