Аманда Горман ставить питань більше, ніж дає відповідей

Молода американка Аманда Горман, перша лавреатка започаткованого в 2017 році конкурсу «Національний молодий поет», у січні 2021 року виступила на інавгурації президента США Джо Байдена з декламацією свого вірша The Hill We Climb («Гора, яку долаємо»). Текст поетичного твору відображає труднощі та сподівання чорного населення США, як їх бачить «худенька чорна дівчина, що походить від рабів та вихована матір’ю-одиначкою».

Вже у вересні 2021 року поетку Аманду Горман запросили на захід Met Gala як учасницю і співголову події – це найбільш очікуваний захід у світі моди й поп-культури, що відбувається під особистим кураторством головної редакторки американського журналу «Vogue» Анни Вінтур. Квиток для учасника/учасниці заходу коштує щонайменше 30 тисяч доларів. Наприклад, минулого року організатори завдяки надходженням від квитків зібрали 13 млн доларів на потреби Інституту костюму – окремого відділення музею Метрополітен.

Аманда Горман з’явилася на події в синій сукні від Вєри Ванг, із сумочкою у вигляді книги, на якій перефразовано цитату з сонету американської поетки єврейського походження Емми Лазарус. На сумочці написано „Give us your tired” – оригінал звучить як „Give me your tired, your poor, your huddled masses yearning to breathe free”, ці слова розміщені на підніжжі статуї Свободи в Нью-Йорку. Синя сукня символізувала образ свободи, адже головна цьогорічна тема Met Gala – «В Америці».

Аманда Горман потрапила на інавгураційну церемонію завдяки запрошенню нової першої леді Джилл Байден, що слідкує за її діяльністю. Горман має попередній досвід публічних виступів на соціально значущі теми та співпраці з бізнесом (промотувала ляльку Gabriela McBride для Mattel), на момент інавгурації була особисто знайома з Гіларі Клінтон та Опрою Вінфрі, і вже анонсувала, що балотуватиметься на посаду президентки щойно зможе, тобто у 2036 році. (Щоправда, навіть публічність, зйомка у Vogue та запрошення на Супербоул LV не заважає білим американцям застосовувати до Аманди расовий профайлінг, на який вона поскаржилася у соціальних мережах буквально за півтора місяці після церемонії). Американська преса змальовує її як цілеспрямовану дівчину, що має дефект мовлення (не проблематизований в українському контексті, в американському він прямо називається disability) та ще не має водійських прав.

Інавгураційна поезія як нова традиція

Традиція інавгураційної поезії у США порівняно нещодавня і оформлюється лише зараз – це шостий публічний виступ, супроводжуваний поетичним читанням. Перший мав місце 1961 року, коли відомий поет Роберт Фрост написав вірша спеціально для інавгурації Джона Ф. Кеннеді. На той момент Фрост був живим класиком, достатньо визнаним і впливовим, щоб мати посаду у Бібліотеці Конгресу та вечеряти у Білому домі, тож його неодноразова публічна підтримка кампанії Кеннеді зробила свій внесок у перемогу кандидата та була віддячена запрошенням на інавгураційну церемонію. Кеннеді запитав, чи Фрост напише нового вірша, а якщо ні, то запропонував узяти готовий «Дар остаточний» (“The Gift Outright”, назва подана у перекладі Віталія Коротича). Фрост написав нового вірша під назвою «Присвята» (“Dedication”) і зібрався виголосити його разом зі старим. Проте на церемонії сталася технічна проблема – яскраве світло, що відбивалося від свіжого снігу, завадило 85-літньому Фросту прочитати текст нового вірша з листа, і він зупинився, не дочитавши, та виголосив старий по пам’яті. Попри цю технічну заминку, аудиторія була дуже прихильна до живого класика.

За Кеннеді цю ідею підхопили Білл Клінтон та Барак Обама, а тепер і Джо Байден (всі ці чотири президенти є демократами, хоча якийсь далекосяжний висновок із цього робити ще зарано). На подальших сумарно чотирьох інавгураціях свої вірші читали письменниця та активістка за права чорного населення Майя Енджело і академічні поети Міллер Вільямс, Елізабет Александер та Річард Бланко (останній —латиноамериканець і відкритий гей).

Цікаво зауважити і відмінності між першою та шостою церемоніями – на відео з 1961 року важко побачити бодай одну чорну людину, а в тексті вірша йдеться буквально про здобуття білими прав на американську землю; за сучасними мірками це вже неприйнятно.

(Жодним чином не наполягаючи на тому, щоб Україна переймала практику, яка і в США ще не встигла повноцінно сформуватися, дозволю собі відзначити, що в Україні церемонії інавгурацій, президентські промови та інші публічні виступи перших осіб держави перебувають досить далеко від взаємодії із поетичною культурою, як сучасною, так і більш класичною. Пошук по архіву промов президентів України показує певну кількість виступів до Шевченківських днів на тему того, яка важлива спадщина Шевченка, але цим, здається, перетин поезії та публічної політики і обмежується).

Політика ідентичності та перекладацькі скандали

Право на переклад нової поетичної зірки вже встигло стати предметом дискусій та скандалів, передбачувано – на тему політики ідентичності. Скандал вибухнув у Нідерландах, країні, яка має свою колоніальну історію та своє чорне населення, переважно із колишніх залежних територій (Суринам та Нідерландські Антильські острови). Спочатку можливий переклад вірша Горман доручили Маріке Лукас Ріневелд, чий роман «Вечірній дискомфорт» здобув у 2020 році Міжнародну Букерівську премію. Проте у громадському обговоренні прозвучала й точка зору, що Маріке Лукас – не найкраща кандидатура. Чорна активістка Дженіс Дойль запропонувала передати переклад чорним молодим поеткам, яким ще бракує визнання через колір шкіри, у той час як Маріке Лукас біла особа і не має досвіду у перекладі чи в поетичному перформансі. На користь цієї точки зору виступає той факт, що Маріке Лукас вже має визнання, не має вразливості до расизму, і справді працює не в тому жанрі, в якому має перекладати. Проти неї – те, що Маріке Лукас небінарна людина (що майже повністю випустили з уваги українські ЗМІ, які висвітлювали цей скандал) найімовірніше жіночої акушерської статі, і, поділяючи певний досвід сприйняття себе ззовні як жінки, має вразливість до трансфобії, на відміну від згаданих запропонованих імен. Авторка цієї статті запитала в одній спільноті для ЛГБТК, чи є в цій історії трансфобія, і почула думки, що цілком може бути.

У будь-якому разі Ріневелд після публікації цієї статті довелося публічно відмовитися від перекладу. Маріке Лукас публічно погодилися із рішенням, але випустили вірш про те, що «ідея в тому, щоб поставити себе на місце іншої людини» та «ти не завжди береш правильну ноту». Згодом подібна ситуація відбулася і в Каталонії: після того, як Віктор Обіолс завершив запропоновану йому роботу над текстом Горман, йому повідомили, що до його кваліфікації питань немає, але він «не та людина». Обіолс, на відміну від Ріневельд, відреагував різко негативно і сказав, що у такому разі він не може перекладати і Гомера, бо не давній грек. Як справедливо зауважила українська перекладачка Ярослава Стріха, це чи не вперше вимоги репрезентувати меншини публічно висуваються не лише до творців, але й до перекладачів. Проте такий цікавий поворот, окрім як у вузькому фаховому колі художніх перекладачів, в Україні не обговорювався, і нідерландська та каталонська контроверзи пройшли майже непоміченими. Непоміченим лишився і конкурс на переклад The Hill We Climb українською, який потенційно, якби когось цікавив, міг би спричинити скандал ще більшого масштабу – він був оголошений без запиту дозволу в авторки, тож твори-переможці не можуть бути опубліковані принаймні на момент написання цього тексту, а в журі конкурсу були переважно чоловіки.

Феноменологія та епістемологія раси

Британський небілий письменник та коментатор Кенан Малік, який критично висловився щодо висування вимог репрезентації до персон перекладачів, аргументував свою точку зору тим, що якби проблема була лише в расизмі та маргіналізації чорної спільноти, її слід було б вирішувати через загальне збільшення кількості та видимості чорних перекладачів, а не через пряму відповідність кольору шкіри автора та перекладача. Сучасний активізм щодо ідентичності, як його бачить коментатор, есенціалізує історичні, соціальні і культурні відмінності та замикає людину в рамках її групи, закриваючи можливості для міжгрупового діалогу (Малік тут згадує Йогана Готфріда Гердера, який вірив, що кожен народ має свій окремий, особливий та незмінний «дух»). Подібні ж застереження висловлює і український перекладач Остап Сливинський: «Література й культура загалом можуть перетворитися на безліч взаємно непроникних гетто, у яких – «самі свої». Тобто культура стане недіалогічною, коли в межах цих гетто всі будуть співати хором». Філософиня Марта Нуссбаум в роботі «Розвиток жіночого та людського потенціалу» (2000 рік) також зробила застереження щодо сприйняття тих чи інших культур як гомогенних: таким чином, вважає вона, видно і чутно буде лише домінантні голоси.

Інтелектуальна прив’язка особистого досвіду до тілесності, втім, не є специфічною для німецького романтика Гердера і має місце також у феноменологічній традиції. Дослідниця феноменології раси Лінда Мартін Алкофф пише, що раса для неї — це структура повсякденної перцепції, яка допомагає конституювати необхідне тло, «природні» передумови мислення. Це перегукується і з соціологічною концепцією стигми як зіпсованої ідентичності Ірвіна Гоффмана, а сама Алкофф пояснює таким чином, чому некоректно розуміти расизм лише як усвідомлено зайняту позицію – тому що наше сприйняття має і такі фонові, неусвідомлені складові. Щира віра у чиюсь підтверджену меншовартість зсередини виглядає як просте сприйняття об’єктивної реальності, і викликає нерозуміння, коли до неї адресуються критично – «вони» ж, мовляв, «насправді» гірші за «нас». 

З другого боку, зв’язок між особистим досвідом індивіда та вмістом його голови розбирає standpoint theory — підхід, який ще не здобув своєї назви українською. 1859 року у роботі «До критики політичної економії» Карл Маркс формулює припущення, що соціальне існування людей визначає їхню свідомість, а на початку XX сторіччя німецькі філософи Макс Шелер та Карл Маннгайм з різних боків аргументують, що безпосередньо знання в голові людини конструюються умовами соціальної реальності, в яких ця людина перебуває. (Цікаво, що обоє мали єврейське походження і працювали в умовах структурного антисемітизму, фактично академічна кар’єра для них тоді була єдиним робочим соціальним ліфтом, і, ймовірно, вони застосовували свої міркування також і до самих себе, помічаючи за своїм мисленням якісь відмінності від німецьких колег).

Хоча сучасні активістки та активісти за соціальну справедливість і не посилаються на цих авторів, такий позиційний підхід займає в їхній політиці визначальне місце. Сам термін «політика ідентичності» походить від маніфесту групи американських чорних феміністок «Колектив річки Комбахі» 1979 року, який визнає, що американський фемінізм до того часу стосувався лише білих жінок і був сліпим до чорних. Проблематичність цього підходу полягає в періодичному, на практиці, відтворенні позиції попередниць – раніше шукали універсальне пригноблення всіх жінок, тепер шукають універсальне пригноблення всіх чорних жінок або якоїсь іншої групи, і генералізація просто переміщується на інший рівень, а разом з нею переміщуються на інший рівень і способи генералізувати політику спротиву. Так, кандидат в президенти США Піт Буттіджич, який є відкритим геєм, зазнав критики з боку гей-спільноти за те, що його підхід в цьому питанні недостатньо радикальний, недостатньо лівий і не відображає політичну позицію спільноти. В Україні навіть всередині спільноти цей підхід не очевидний і не викликає розуміння – для нас гей це чоловік, що має секс із чоловіками, і це все, а політичні погляди в нього можуть бути якими завгодно.

Подальша кар’єра Аманди Горман, яка досить експліцитно будується водночас на апеляції до свого чорного досвіду та на бажанні досягти успіху, недоступного для більшості чорних жінок, за міркою, яку мусять визнати всі, в цьому розрізі викликає питання – наскільки їй вдасться все це сумістити. А тим часом випускниця Гарварду стала амбасадоркою бьюті-бренду: вона заключила трирічний контракт із косметичною компанією Estée Lauder і рекламуватиме його і як обличчя марки, і як поетичний голос — вона буде кураторкою ініціативи Writing Change із  впровадження грамотності серед дівчаток, у що компанія вкладе 3 млн доларів.