Юрій Андрухович про Бруно Шульца: “Його понаднаціональність завжди буде випробовуватися політичною кон’юнктурою”

Бруно Шульц створив уявлення про герметичну міфологію місця. Його проза – це модель, за якою окреслена географічна територія може бути описана на нескінченному рівні значень і сенсів. Камерна проза Шульца стала універсальним висловленням, макрокосмосом міжнародного значення: двох збірок оповідань, які він написав – «Цинамонові крамниці» та «Санаторій під клепсидрою», вистачило, щоб увійти в канон європейської літератури XX  століття. Разом із тим Бруно Шульц жив у тривожні часи незворотних геополітичних змін, коли формувалися нові культурні коди та ідентичності сучасних європейських країн. Нині його проза, у якій крізь міфологію проступає надзвичайна метакультура Центрально-Східної Європи, – це можливість побачити колосальну перспективу минулого, з якої постали сучасні держави Центральноєвропейського субконтиненту.

Інтерв’ю з Юрієм Андруховичам про Бруно Шульца – продовження серії розмов про міжкордонну літературу та іноземних письменників, які народились на території сучасної України і в своїй творчості описували топос перетину етнічних і культурних груп. Ці інтерв’ю, що увійдуть згодом до альманаху «MONO», покликані торкнутись питань ідентичності та спільного культурного коду Центрально-Східної Європи. 

Роман Малиновський: Наша розмова це, перш за все, спроба з’ясувати «феномен топосу» через розмову про Бруно Шульца. Бруно Шульц поєднував у собі нашарування образів. Він був польським євреєм, який народився і жив в Галичині: він був художником і письменником, учителем. То хто ж він, Шульц, насправді і де його місце в національній та професійній картографії?

Юрій Андрухович: Таку відповідь я нещодавно знайшов стосовно Франца Кафки. Мені дуже часто доводилось бути свідком літературознавчих чи історико-культурологічних дискусій або навіть баталій про те, куди віднести Кафку, що таке його ідентичність. Німецький письменник? Німецькомовний письменник? Австрійський чи чеський, але німецькомовний письменник? І так далі. Якось я опинився у Празі на єврейському цвинтарів, де, власне, похований Кафка, не так далеко від входу, тобто вистачило кількох хвилин, щоб дійти до його могили і прочитати, що на ній написано. А на ній написано: доктор Франц Кафка. Мене здивувало це «доктор», тому що я ніколи не чув про захист дисертації в його виконанні. Але він і справді був доктором права. Нижче – напис єврейськими літерами. А в самому низу – пізніша табличка чеською мовою, присвячена пам’яті його сестер, замордованих у Голокості. Й на цій табличці його означено як  «празького єврейського письменника». Я думаю, це єдина можлива дефініція про те, хто такий Франц Кафка – празький єврейський письменник. Можна сказати, що Бруно Шульц – це галицько-єврейський письменник. А в цьому «галицько» вже закладено те, що він, наприклад, польськомовний.

Поляки, мабуть, будуть зі мною сперечатися і скажуть, що це все-таки великий польський письменник. Я не буду цьому особливо противитись, я мав змогу над його «польщизною» напрацюватися як перекладач. Безумовно, так, це польський письменник із галицько-єврейським корінням. Ось так. «Галицько», що включає в себе, безумовно, перспективу. Перспектива полягає в тому, що це невіддільний від України культурний феномен – Галичина. І це робить Бруно Шульца до певної міри українцем. Виходить, що із сучасного розуміння українства як певного політично-культурного феномену, який має вимір не лише ретроспективний, але й перспективний, можна казати, що він теж до певної міри належить українській культурі.

Р. М.: Ім’я Бруно Шульца важливе для сьогоднішнього літературного простору: його переосмислюють, шукають нові підходи до його творчості. Очевидно, ставлення до Шульца постійно змінюється, і це те, на чому я хочу зосередитись: ким був Бруно Шульц у роки свого життя і ким став сьогодні – для світу, Польщі, України, єврейської громади?

Ю. А.: За життя статус Шульца був доволі різним, змінним. На мій погляд, тут важить, що він все-таки був суттєво недооціненим, притому, що мав величезне везіння з книжкою «Цинамонові крамниці». Для автора-провінціала це був неочікуваний, неймовірний, фантастичний успіх. Книжка отримала страшенно багато позитивних відгуків, хоча це зам’яко сказано, відгуки були дійсно захоплені. Лідери тодішньої літературної і мистецької сцени відразу прийняли його як свого: Налковська, Віткацій, Ґомбрович. Але це 1934 рік, і Шульцові ще довелося після цього жити й жити. А надалі був лише реґрес, у жодному разі не його особистий, творчий, а реґрес прихильності. Мистецька спільнота начебто поступово звиклася з думкою, що є такий дивний особливий письменник, і почала дедалі прохолодніше на нього реаґувати. Отже, «Санаторій під клепсидрою» вже не мав такого успіху, як «Цинамонові крамниці», ба більше, почали частіше лунати нотки, що Шульц не більше ніж такий собі, по-сьогоднішньому, фрік.

Але я думаю, що його трагічна і знакова для історії Голокосту смерть 1942 року, а також пізніший суспільно-політичний розвиток Польщі після Другої світової  війни значною мірою приготували ситуацію, коли в другій половині 50-х діло дійшло до своєрідної «реновації» Шульца. 1956-го в Польщі раз і назавжди відмовилися від сталінізму в літературі, через що вже з другої половини 50-х ця країна стає значно вільнішою у видавничій та письменницькій свободі, ніж багато інших комуністичних країн.

Звичайно, цензура там зберігалася до останніх днів комуністичної системи, але постулати й догми соцреалізму було відхилено. Саме на цьому тлі змогла розвинутися доволі якісна нова літературна критика і літературознавство. Власне тоді відбулося «нове відкриття Шульца», тобто після «польської відлиги» йшло наростання шульцоманії, шульцофілії. Завдяки цій тенденції Шульц також вийшов за межі своєї мови і країни, завдяки перекладам його поступово відкривали в інших країнах і вже не лише польські літературознавці почали систематично включати його в контекст високого модернізму ХХ сторіччя, почали ставити його поруч із тими, без кого ХХ сторіччя в літературі не мислять: Кафкою, Прустом, Ґомбровичем. З того часу ім’я Шульца входить у нову фазу.

Якщо говорити про канон поза англосаксонським світом, чи, скажімо, – поза світом великих імперських мов, то Шульц, напевно, перший з письменників, кого варто додати до канону, і всі погодяться, що це справедливо. Мені, наприклад, не відомі позиції літературознавців, які б взагалі заперечували Шульца, тобто щодо нього існує однозначна апробація, схвалення.

Я думаю, він також дуже знадобився у дискусіях про постмодернізм через колажність і фраґментарність у творчості, через забаву з міфами і пародійність – місцями це дуже непогано лягає в у постмодерні практики, і Шульца можна вважати одним із їхніх передтеч.

Ілюстрація – портрет Бруно Шульца – створена художником Сергієм Радкевичем.

Р. М.: Джек Керуак створив великий роман про велику країну (я маю на увазі його роман «В дорозі»), проїхавши цією країною кілька разів. Шульц писав лише про одне місто, і цього вистачило, щоб описати Центральну Європу. Як так сталось, що камерний автор Бруно Шульц  став голосом, який розказав про мультикультурну Європу початку ХХ сторіччя?

Ю. А.: Я думаю, не тільки він, а взагалі письменники, які в той самий час мали приблизно однакові сентименти чи ресантименти. Ці письменники були свідками того, як Центральна Європа, а вся вона переважно помістилася в старій Австро-Угорщині, жила за Франца-Йосифа, і бачили, що їй принесла Перша світова війна. А Перша світова принесла закриття цього мультикультурного Австро-Угорського проекту, і це зрозуміло, тому що виникли молоді держави, з дуже серйозними апетитами, претензіями на домінантні ролі в цьому реґіоні, і ці письменники, які провели дитинство ще там, у тій ідилії, були кинуті в ситуацію, скажімо так, нетолерантності, в ситуацію, коли конфлікти, які було зачаєно в габсбурзькі часи, вийшли назовні, вихлюпнулися. Тому це головна риса творчості і Вітольда Ґомбровича, й австрійця Йозефа Рота, і багатьох інших, тому що вони переступили в інший світ, де мультикультурність переставала бути нормою, де була одна державна, панівна нація, яка в ім’я власного виживання починала відігравати й утверджувати свою державність через утиски, прямувати від мультикультурності до монокультурності (треба сказати – з потреби, тому що, природно, молода державність почувалася нестабільно).

Напевно, через те ці письменники, які вже в зрілому віці в міжвоєнні роки стали свідками розпаду великої імперії, не могли не відчувати ресантименту, і це так чи інакше просякає їхні твори, тому в центрі «Цинамонових крамниць» все-таки ще той світ, описаний від імені підлітка-юнака з екскурсами в дитинство, тобто можемо припускати, це останнє п’ятиріччя перед Першою світовою війною, нульові роки ХХ сторіччя, і життя там ще ніби на повну, це розлито в повітрі. Звичайно, там, у цьому світі, присутні дуже міцні юдейські акценти, але ми щонайменше бачимо тріо: поляки, українці, євреї, хоча Шульц, звичайно, прострілює далі, у нього з’являється світ угорських сусідів або ж німецькомовні персонажі. Зрештою, тут відгукується його закоханість у німецькомовну поезію, адже понад усіх поетів він ставив Рільке. Мабуть, Шульц міг так само успішно писати німецькою. Відома історія, що він збирався, мріяв, можливо, мав велику надію на кар’єру німецькомовного письменника і навіть написав одне оповідання і вислав його не кому-небудь, а Томасові Манну, хоч ніколи не отримав відповіді. І це також сліди тієї мультикультурності та спадкоємність.

А вже в оповіданні «Весна» Шульц виступив саркастичним, нещадним критиком Франца-Йосифа. У світовій літературі неґативніше про цього цісаря, мабуть, ніхто не написав, адже Шульц його не лише принизив, він зробив з нього манекена, тобто образив його ґротеском. З одного боку, йому був нецікавий і дуже неприємний Франц-Йосиф, а з другого, як здається, той світ, на вершині якого стояв Франц-Йосиф, був для нього найорганічнішим. Він мав мрію, що добре, якби цісарем був Максиміліан, брат Франца-Йосифа, якого розстріляли в Мексиці, мрійник, візіонер, романтик, а не зареґульований нуднючий Франц-Йосиф.

У випадку Шульца можна також говорити про певну понаднаціональність, яка випливає з того, що його родина – це секуляризовані євреї. Я думаю, його батьки належали до реформованих, а між реформованими і ортодоксальними велика відмінність. А Шульц, той взагалі відмовився від юдейства заради одруження, хоч потім так і не одружився. Безумовно, в нього повсюдно присутній біблійний світ, проте він ним грається так вільно, що на одному рівні будує його з античними міфологіями, що, звичайно, з монотеїстичного погляду є блюзнірством. Я думаю, це також дуже важливий момент: на остаточній лінії, на якій йому треба було зробити життєвий вибір, виявилося, що йому не залежить на цій спільноті, на відвідуванні синагоги, і на тому, чи свої вважають його юдеєм, бо чужі, (не юдеї – християни) незалежно, чи ходить він до синагоги чи ні, вважатимуть його жидом. Важливіше в цьому його випадку те, що для своїх, для юдеїв, він перестає бути своїм. Але навіть це його не зупинило, і він все ж вийшов з юдейства як із певної універсальної спільноти.

Дуже цікавий момент з мультикультурністю: я як українець намагаюсь знайти в Шульцові більше чогось, пов’язаного з українством: от чому він так мало зауважував його? Лише якісь василіани промайнуть або селяни з’являться у батьковій крамниці, і все. Але що, ми ж за нього не допишемо. Напевно, він інтуїтивно відчував, що це йому щось найменш знайоме.

Р. М.: Хочу також торкнутись теми спільних імен як можливості для порозуміння, як точок дотику. Наскільки імена Бруно Шульца, Зиґмунта Гаупта, Станіслава Вінценза і багатьох, багатьох інших є сьогодні мостом між Східною і Центральною Європами? Чи доцільно використовувати ці імена сьогодні, щоб говорити про спільний центральноєвропейський культурний код і спільну культурну парадигму?

Ю. А.: В цьому сенсі, мабуть, важливо не обмежувати цей центральноєвропейський канон лише польськими іменами, тому що тоді може виникнути відчуття загрози, що це культурна експансія, диктат, встановлений польською культурою. Тому я б нарощував цей пантеон чи іконостас завдяки українським, словацьким угорським іменам, хто знає, чи не білоруським і литовським. Тоді в остаточному підсумку ми можемо говорити про окрему бібліотеку високих модерністів, зокрема міжвоєнного двадцятиріччя, які створювали певний ґрунт, щоб ми нині могли працювати над такою особливою центральноєвропейською чутливістю і  центральноєвропейською свідомістю.

Хоча на заваді цьому часто стоять доволі серйозні політичні чинники, адже ми ніколи не можемо передбачити поворотів, пов’язаних із такими банальними речами, як результати виборів чи гуманітарна політика урядів. Зрозуміло, що в Польщі вже, мабуть, ніколи не буде уряду, який заперечить Бруно Шульца, скине його. Але насправді весь час треба рахуватися з тим, що одна річ це встановити modus vivendi у своєму колі – людей перекладу, слова, ідеї, серед яких всі давно погодилися, що важливо і потрібно вилаштувати ці імена як певний канон. Але треба ще пам’ятати, що існує інша сфера, яка весь час проходитиме випробування політичною кон’юнктурою. Стосунки Україна–Польща сьогодні не такі добрі, як були ще 10 років тому, і хто знає, чи вони будуть іти до поліпшення, але summa summarum – принцип має бути таким, що від цього не повинен постраждати Шульц та інші автори з цього пантеону.

Р. М.: Україна – найбільша територія Європи, яка мала великі польські, єврейські, вірменські, німецькі громади. Що в цій країні залишилося на сьогодні від мультикультурності, яка існувала в часи Шульца?

Ю. А.: Я думаю, дещо все ж залишилося, думаю, залишилися деякі історичні цвинтарі: скажімо, на Личаківському у Львові можна переконатися в цій мультикультурності, ідучи від гробу до гробу, за переліком імен потрапляєш в дуже багатокультурне місто. От тільки біда, що це місто мертвих. Натомість у живому обігу (зрештою, це теж пов’язано з цвинтарями) залишилися, звичайно, міфи, один з яких, доволі безхмарний, про те, що всі всіх любили, заходили один до одного, спілкувалися. Хоча насправді, як я припускаю, це могла бути мультикультурність іншого плану, схожа до того, коли тварини кількох біологічних видів ходять в одному і тому ж просторі, і вони вже настільки толерують одне одного, що ніби не зауважують, не створюють конфліктів. Думаю, десь так це було, тобто не було якимось розквітом взаємних симпатій, коли єврейські родини запрошували українські і польські до себе на святкування. Це були доволі ізольовані одна від одної спільноти, хоч, можливо, українська і польська не так, між ними все ж виникала дифузія, адже українці і поляки одружувалися між собою. Але в основі це була радше паралельнокультурність. І поки всіх це влаштовувало, тому що була ця францйосифівська стабільність, було зовсім безконфліктно, принаймні так виглядало. Натомість листопад 1918 року відразу показав, що з цього може бути, коли в мить три етноси стали акторами війни.

Загалом обидві світові війни перекроїли цю частину світу особливо нещадно. Після них дуже серйозно змінилася людність, і тепер можемо говорити, що всі ми в одній перехідній, пострадянській культурі, адже вона все ще пострадянська, хоч і з тенденціями до ставання модерною, сучаснішою, але її все одно тягне туди, в цей радянський клімат. Тобто в реальності теперішньої культури цього мульти- я не бачу. Можливо, в майбутньому ми станемо свідками зародження якогось іншого мультикультурного суспільства. А поки що ми між цвинтарями і нашими уявленнями, нашими міфами про те, як тоді все виглядало, як всі всіх добре розуміли і як всі говорили багатьма мовами, а в коломийській кав’ярні було 80 свіжих ранкових газет з усього світу. В цих історіях багато вигаданого і бажаного або такого, коли бажане видають за дійсне. Але хто сказав, що наші фантазії не такі важливі, як реальні факти?

Біографічна довідка: Бруно Шульц народився 12 липня 1892 в місті Дрогобичі, Австро-Угорська імперія. Навчався в Дрогобицькій державній гімназії імені Франца Йосифа I, Вищій політехнічній школі у місті Львові, Академії образотворчих мистецтв у місті Відні. З 1921 працював учителем малювання та ручної праці у державній чоловічій гімназії імені Короля Владислава ІІ Ягайла у місті Дрогобичі. 1938 року отримав Золотий Лавр Польської Академії Літератури. 1941 року, після нападу Німеччина на СРСР, переселений окупаційною владою зі свого будинку у єврейське гетто. Загинув 19 листопада 1942 року у місті Дрогобичі під час операції гестапо з етнічних чисток євреїв.

Інтерв’ю – частина альманаху «MONO», реалізованого в рамках стипендіальної програми Міністра Культури і Національної Спадщини Республіки Польща Gaude Polonia, за підтримки ґрантової програми Urban Space 100, а також Івано-Франківської міської ради та ґрантової програми «Міські Ґранти» від платформи «Тепле Місто».