Бажання і перешкода

Виставка Володимира Буднікова «Напис» триває в Одеському художньому музеї з 9 липня по 24 серпня.

Чесно кажучи, я не люблю писати. Кожного разу, коли переді мною постає завдання  (навіть поставлене мною ж) написати текст, я відчуваю, що маю здійснити над собою насильство. Щось у мені чинить спротив. Можливо, мої складні стосунки з письмом пов’язані з тим, що я боюся відповідальності? Або з тим, що говорити можливо тільки з певного місця, і ця умова мене дратує, бо жодне місце мене не задовольняє? Відбитки чужої мови в моєму тексті, слова, якими я користуюся, нашіптують щось усупереч моєму наміру, і це мені не подобається, але я не знаю, як цього позбутися.

Можливо, мене лякає в мові її призначення щось повідомляти. Кожен текст щось так чи інакше стверджує чи заявляє, хоче він того чи ні, — хоча б тому, що від нього цього очікують. Можливо, я боюся проговоритися і випустити в публічний простір щось надто особисте. Можливо, саме ця властивість тексту й сприймається мною як насильство. А, можливо, я просто боюся виявитися недостатньо розумною, недостатньо цікавою чи оригінальною.

Через усі згадані претензії до тексту я завжди із захватом і заздрістю дивилася на абстрактний живопис. Можливість висловлюватися, нічого не заявляючи, не стверджуючи, здавалася і здається мені привілеєм. Мені подобається ідея живопису дії чи абстракції жесту, яка не повідомляє нічого крім стану художника, його фізичної присутності, його проживання в певному моменті. Абстрактна форма — це знак, можна навіть сказати, висловлювання, яке не потребує легітимації через співвіднесення з іншими висловлюваннями. Так, звісно, суспільство все одно продовжує застосовувати процедури легітимації і до нього теж. Але автор такого висловлювання все ж утверджує своє право просто залишити власний відбиток, що рівнозначно праву на існування без жодних умов.

У своєму тексті «Перша людина була художником»  (1947) абстрактний живописець Барнет Ньюмен стверджує без жодних доказів, що «перший вислів людини … був естетичним. Мовлення було поетичним вигуком, а не спробою комунікації». «Людським у мові є література, а не комунікація. Перший вигук був піснею. … Перша людська промова була поетичною, перш ніж стала утилітарною», пише він. Поетичну функцію мови Ньюмен в тому ж тексті описує через метафору собаки, що виє на місяць, не звертаючись ні до кого, не переслідуючи жодної цілі (хоча що ми знаємо про її цілі?).

Перша людина – це звісно не що інше, як фантазія Ньюмена, що втілює його мрію про неутилітарне мовлення, закорінене в бажанні, а не в функції.  Абстрактний живопис дії чи жесту, чи живопис кольорових полів того ж Ньюмена теж є спробами практикувати цю утопію. Можливо, саме своєю утопічністю мене й зачаровує мене абстрактна форма. Я бачу в ній нічим не обмежену свободу чистої експресії, відому собаці, що виє на місяць, але не доступну мені.

«Слова не стають мені в пригоді, коли я намагаюся говорити про свої роботи. Це незводима ні до чого присутність, що відмовляється бути конвертованою в будь-яку іншу форму експресії. Ця присутність неминуча та активна… Мої роботи це реальність, що є частиною мене самого, реальність, яку я не можу висловити в словах», говорить інший абстрактний живописець Альберто Буррі у своєму тексті «Слова не допоможуть» 1955. року.  Я завжди заздрила цій можливості художника відмовлятися давати будь-які коментарі з приводу своїх робіт. Свобода не користуватися словами — це свобода не виправдовуватися за своє існування, яку художникам вибачають, а всім іншим зазвичай ні.

Однак зустріч з абстрактними роботами Буднікова не дарує мені цього відчуття свободи і легкості. Навпаки, я впізнаю там всі свої болісні відчуття людини, замкнутої в просторі мови, прив’язаної до слів, не здатних задовольнити. Полотна Буднікова сповнені написами, що провокує сприймати їх як повідомлення. Але ці повідомлення не доходять до адресата. Ти бачиш уривки слів чи речень, чи навіть цілих історій, але все це нічого тобі не повідомляє. Ці написи до тебе не промовляють.

У своєму тексті до виставки Будніков говорить «Я намалював слова і повитрушував із них звичний зміст, щоб напис наново опинявся наодинці з власною формою». Я дуже добре можу зрозуміти, звідки походить бажання повитрушувати зі слів звичний зміст. У своєму інтерв’ю Поліні Ліміній Будніков говорить про пастки, які чекають на нас у мові: «припис – репресивне, опис – порнографічне». Ці пастки розставлені функціями мовлення. Але я задаю собі запитання, звідки походить бажання художника все ж таки звертатися до слів, хоч і витрушуючи з них звичний зміст.

Коли я дивлюся на роботи Буднікова, я справді бачу намір, бажання щось висловити, тобто виразити саме в слові. Можна навіть сказати, що ці роботи переповнені цим бажанням. Вони є простором, де це бажання розгортається, намагається втілитися. «Що хотів сказати художник», — так критик Костянтин Дорошенко назвав свій текст про живописну серію «Напис». Як на мене, ця назва є дуже влучною, бо відчуття, що художник щось «хотів сказати» справді переслідує при зустрічі з цими роботами. Можливо, бажання сказати і є основним мотивом цих робіт. Але це не те бажання утопічної первісної людини, про яку фантазує Ньюман, що так легко втілюється в поетичний вигук, навіть не здогадуючись про утилітарність мови. «Працюючи, я зосередився на обставинах, за яких може відбутися мова, а також на тому, що їй загрожує або перешкоджає», говорить Будніков. Схоже (і це вже, звісно, мої власні фантазії), що «бажання сказати» Буднікова  дуже добре свідоме того, що все сказане є повідомленням, а отже, виконує певну функцію. Можливо, це усвідомлення і стає для нього перешкодою.

Бажання, яке натикається на перешкоду, — так можна було б окреслити сюжет всієї виставки. Бажання висловитися, що в’язне у спробах себе здійснити? Що стоїть йому на заваді?

Тканина образів Буднікова сплітається з нашарувань перекреслень, закреслень, переписувань. Здається, що слово тупцює в непевності, ніби не може позбутися власної незадовільності. Або ж це слово, яке прагне мати своє місце у світі, хоче бути написаним, але при цьому прагне залишитися недоступним для прочитання?

Бажання підібрати «правильні слова» — це бажання знайти слова, що досягнуть своєї цілі. Але як бути зі словами, що не мають визначеної цілі, окрім цілі бути присутніми, сказаними, написаними?  Можливо, перешкодою для них стає усвідомлення присутності іншого? Бажання сказати те, що хочеш, стикається з присутністю бажання іншого, завжди готового підважити сказане чи просто знехтувати наміром мовця, витлумачивши його слова на свій розсуд. Закреслювання, перекреслювання, переписування — все це супутники остраху бути хибно сприйнятим, витлумаченим у небажаний для тебе спосіб? Чи, можливо, це ознаки небажання підпорядковуватися цілям, яким звикла служити мова?

Ніцше писав про те, що будь-яка інтерпретація є насильством, а будь-яке прочитання є інтерпретацією. Можливо, саме страх такого насильства проявляється в нерішучості слова, в його небажанні оформитися у висловлювання, чи, точніше, в бажанні не оформлюватися у висловлювання. Хоча, як не парадоксально, втіленням цього бажання стає існування слова саме як форми, здатної не повідомляти, а приховувати, чи, можливо, тільки натякати на власний зміст.

Поставши перед завданням написати текст про виставку Буднікова, я зіткнулася з тим, що написи Буднікова не піддаються інтерпретації. Тому що він повитрушував із них звичний зміст. Мені як інтерпретаторці немає за що зачепитися, немає чого інтерпретувати. Слова, з якими я маю справу, маніфестують свою присутність, але нічого мені не повідомляють, окрім власної недоступності. Вони демонструють свою приналежність якійсь іншій реальності, до якої доступ має тільки їхній автор. Я ж як глядачка можу тільки визнати, що маю справу з частинами цілого, яке мені невідоме. Виявляється, що перешкода стоїть на шляху бажання глядача, а не автора. Це перешкода на шляху  прочитання, а, отже, інтерпретації. Перешкода на шляху бажання вписати прочитане у власний горизонт відомого.

Виявляється, що Буднікову вдається присвоїти собі слово, йому вдається звучати і мати голос, заволодіти моєю увагою і змусити мене прислухатися, чи вчитуватися, але при цьому уникнути насильства моєї інтерпретації чи оцінки. Виявляється, художник все ж таки сказав те, що хотів, і йому вдалося залишити свої слова тільки собі.  Я можу тільки спостерігати. Ці написи тримають мене на відстані, але вони мене все ж тримають.

Будніков говорить про те, що прагне дати в своєму письмі місце сумніву, непевному блуканню, блискавичній зміні наміру. Можна сказати, що це письмо і є власне записом сумніву, блукання та блискавичних змін наміру. Закреслювання і переписування і є самим повідомленням, що повідомляє блукання думки, але також і картографує її маршрут. Знайомство з цим маршрутом відкрило для мене цінність невдалих спроб. Формулюючи текст, я прагну знайти остаточну форму, відкидаючи всі невдалі, ризиковані чи сумнівні варіанти. Остаточна форма, звісно, теж ніколи мене до кінця не задовольняє, бо кожен відкинутий варіант забрав із собою щось незамінне. У роботах Буднікова всі закреслені спроби продовжують існувати. Вони зберігають свою присутність, просвічують, і підсвічують собою одне одного, творячи глибину, форму, історію. Кожен перекреслений, викреслений, закреслений напис, кожна невдала чи марна спроба стає черговою гранню кристалу, частиною формули його світла. Це світло сліпуче, воно оберігає напис від мене, від моїх інтерпретацій, висновків і оцінок. Єдине, що мені залишається – прислухатися до власних відчуттів, що виникають при зустрічі з ним.

Фото з експозиції – Лесі Кульчинської