Бідний Мася, або український модернізм на прикладі однієї долі

Олександр Михайлович Покровський народився 1868 року в далекій Симбірській губернії. Доля привела його спочатку до Санкт-Петербурга, потім – до Києва, де він закінчив університет по кафедрі ботаніки; далі – до Парижа, де змінив спеціальність на антропологію та географію. Чи міг майбутній приват-доцент Харківського університету припустити, що, повернувшись у Російську імперію, він стане коханням усього життя для дочки відомого промисловця та банкіра, а за сумісництвом – української поетки Христі Алчевської?..

Широкий загал знає Христю Олексіївну Алчевську за популярним фото у білій свиті та віночку – звісно, якщо не плутає її з Христею Данилівною Алчевською. А плутають матір і дочку навіть краєзнавці та культурологи в науково-популярних виданнях, вважаючи, очевидно, що яка різниця: обидві революціонерки-демократки, педагогині й просвітительки, талановиті, незламні, спрагнені справедливості тощо.

Родина Алчевських відігравала одну з ключових ролей у формуванні національної свідомості українства наприкінці ХІХ – на початку ХХ cт. Їхня домівка в Харкові була справжнім осередком культури. Христина Данилівна (у дівоцтві Журавльова) народила шестеро дітей, кожен із яких реалізувався у тій чи іншій галузі науки чи мистецтва. Дмитро був кандидатом природничих наук, Григорій став композитором, викладачем вокалу; донька Ганна, дружина архітектора Олексія Бекетова, закінчила художню школу; Микола – педагог, літературознавець, театральний критик, Іван – оперний співак, чий ліричний тенор знали в усій Європі. Христя, яка народилася 1882 року, була «останньою пещеною дитиною» Алчевських і успадкувала різноманітні таланти – до музики, живопису, акторської гри. Але головним її покликанням стала навіть не література: усім своїм життям Алчевська втілила український модерністичний проект у його жіночій версії – через трагічне кохання без взаємності.

У листах до Олександра Покровського Алчевська називатиме час їхнього знайомства – 1900-й рік. У цей час Христю, ученицю VII кляси, забрали з жіночої гімназії в Харкові через те, що їй «не давалась математика», над якою вона «так трудилася, що нервово перевтомилася й захворіла». За рік Олексій Алчевський, 66-річний підприємець, зазнавши банкрутства, кинеться під поїзд на Царськосельському вокзалі Петербурга. 1902 року його дочка Христя закінчить освіту на педагогічних курсах у Парижі, повернеться до Харкова, почне викладати французьку мову в гімназії, друкуватися в літературно?мистецьких альманахах і брати участь у громадському житті.

Від 1902 року розпочинається й листування Христі Алчевської з Ольгою Кобилянською, чия  повість «Царівна» настільки захопила  18-річну дівчину, що відтоді вона «читала як той алкоголік, що допався до пляшки», а також почала «розмовляти вкраїнською мовою в суспільстві». Перша листівка до далекої буковинської авторки коротка й офіційна: «Щире вітання від Українки. Най на Буковині не забувають про Харківських сестер».

Христя переповідає культурні події, говорить про своє бажання служити спасінню народу. Проте скоро листування стає більш довірчим та інтимним. Ольга Кобилянська називає Алчевську «Мацьопочкою» і «білою Мевою» (чайкою), Христя старшу подругу – Ольгунею. У студії «Femina melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської» Тамара Гундорова розглядає взаємини Кобилянської з Алчевською як популярний на зламі століть вияв жіночої любові-дружби: «…Кобилянська  “справді любила” і Ґусту Кохановську, і Лесю Українку, і Христю Алчевську.  …Той тип жіночої дружби, який культивувала Кобилянська, був подібним до жіночого платонічного роману, де духовна й емоційна близькість мала еротичне забарвлення. …Це своєрідна форма самозахисту жінок в патріархальному світі, де й далі домінували структури чоловічої культури і чоловічої свідомости». Для Алчевської Кобилянська назавжди лишається зразком у творчості, конфіденткою та старшою товаришкою. За її прикладом вона свідомо чи підсвідомо облаштовує і власне життя: формально «стара діва», яка не може одружитися зі своїм обранцем і тому концентрується на літературній  творчості, і водночас – одна з перших українських емансипанток, чию діяльність Соломія Павличко стисло означить висловом «модернізм-як-фемінізм».

1905 року Христя Алчевська пише до Кобилянської: «Якось не так складається все, як могло би ся скласти… Щодо особистого життя, то немає молодого запалу в мене до того, щоб “ковалем долі бути”, та й усі почування якісь підломлені, мов віти плакучі додолу спускаються…». Ще за 5 років вона, здається, вичерпно розкриває причини свого «нещастя»: «Бачте, в Росії є закон, що той, хто має божевільну дружину, не може вже вдруге одружитися… Мевочка ж Ваша, хоч і не обстоює міщанської моралі, що каже жити шлюбним подружжям, а проте вільно кохати не може (через погляди своєї матері й ще інші причини). От і зосталась вона самітня над морем, що перелітала…».

Ольга Кобилянська й Христя Алчевська. 1914 р.

Ясна річ, Ольгуня добре розуміла Мевочку, переживши сама нерозділене кохання. Щоправда, Осип Маковей не був одруженим, але й ініціативи щодо шлюбу з Кобилянською не виявляв. Закохана жінка витратила багато зусиль, аби привернути його серце на свій бік: від відвертого освідчення до пропозиції «просто» жити разом із метою економії, що на той час, безперечно, було виявом неабиякої гендерної рішучості. І хоча бажаної мети Кобилянська не досягла, Алчевська повторила шлях своєї старшої подруги з точністю до деталей, хіба з однією відмінністю: вона намагалася завоювати свого обранця не 11, а майже 30 років.

Відгомін почуттів Мевочки звучить у її творах (скажімо, колізія нещасливого кохання склала основу шкіца «Асан і Зейнеп»), насамперед – у поезії. Вірші, адресовані «До П.», сповнені різких контрастів, характерних для раннього українського модернізму риторичних вигуків і декларацій, відмови від особистого щастя на користь суспільної боротьби:

Ні, місяцю, не сяй! не збуджуй ясних мрій!

Мені вже не гаразд співати про квітки…

Ні, весно, не цвіти! не збуджуй поривань!

До щастя більш не клич химерную рабу…

Залиште, мрії й сни, мене на самоті!

То гріх – тоді кохать, як поруч хтось кона….

Попри те, що в україномовній поезії Христя Алчевська так і не вийшла за межі народницької школи, у житті вона була людиною цілком європейського, модерного складу: навчалася і часто бувала за кордоном, жила в Петербурзі та Царському Селі, надихалася не лише культурними подіями на кшталт встановлення пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, а й театральними новинками, світськими плітками та знайомствами. Модерному світосприйняттю зламу ХІХ-ХХ ст. відповідала її меланхолійна вдача, прагнення витворити ідеал і все життя служити йому, коливання між крайнощами та зухвала відчайдушність, із якою вона готова була назавжди лишитися самотньою, аби лише не зрадити своїй красивій мрії.

В особі Покровського донька слобожанської просвітительки та банкіра знайшла досконалий об’єкт для трагічного кохання. Збереглося понад 2000 листів, якими обмінювалися ці двоє харків’ян понад чверть століття. Листи від Олександра Покровського дають підстави стверджувати, що на початку взаємин він дуже тепло ставився до Алчевської, охоче підтримував «рольову гру»: респонденти називають одне одного Мася, Шуша і Пуфка, Лисеня («Лисенок») та Сов. Вони часто бачаться (у Харкові, за кордоном, на відпочинку в Криму), Алчевська пише до Масі майже щодня. Ці взаємини очевидно не є таємною пристрастю, прихованою від родини чи оточення. Здається, саме цього Алчевській якраз і було замало – вона потребувала (або переконувала себе в тому, що потребувала) абсолютної відданості, на яку Покровський, ризикнемо припустити, у принципі не був здатним.

Провідні мотиви його листів у «дореволюційний» період – «скука» і «тоска»: «ничего я не делаю во дворе и не думаю», «голова моя совершенно отказывается работать и нервы разбиты до ужаса» тощо. Після революції Покровський продовжував працювати в Харківському університеті – пожовтневі події та громадянська війна, здається, мало вплинули на перебіг його життя. 7 липня 1918 р. він пише Алчевській, що з ним усе добре «и довольно хорошо работается». Від 1918 до 1925 року в кореспонденції – значна лакуна, але дві останні картки змістом також не дивують: чоловік описує поточні події та зазначає, що йому, як і раніше, «ничего не хочется делать».

Власне, у цих стосунках саме Шуша виступає пасивним об’єктом, що його намагається завоювати наполеглива Пуфка, перебираючи на себе традиційно чоловічу активну роль (у спогадах Алчевська зауважує між іншим: «До 8 років я ходила в хлопчачій одежі й називала себе Мішею. Мені подобалося бути хлопцем»). Невідомо, чи красива версія у стилі «Джейн Ейр» про душевно хвору дружину відповідала дійсності, та попри те, що навіть Ольгуня відраджувала Мацьопочку від цих почуттів («Та же в нього є уже жінка, Христю!»), вона вперто тримається за вимріяний ідеал.

У порівнянні з Покровським Алчевська у листах емоційна, пристрасна до істеричності, і свої бурхливі почуття сублімує в  активне громадське життя: «Була я тоді вчителькою гімназії й одвідувала всі мітинги учнів середніх шкіл, становлячись на бік страйкарів. Внаслідок цього мене формально не затверджували на посаді, а по городу ходили про мене плітки й легенди. Наприклад, …ніби я комусь із харківців говорила: “Я б бажала бачити на вулицях нашого міста ріки крові…”». Так відбувається характерне для митця-модерніста роздвоєння: у реальному житті Христя Алчевська, спадкоємиця народницького духу, бере участь у суспільних заворушеннях, закликає до повстання та відродження України, пише пафосні вірші; у взаєминах із Масею – вона просто Пуфка, яка, попри все, мріє про взаємність, не гребуючи ніякими хитрощами, аби її досягти.

Однак зі встановленням нової радянської влади з усією очевидністю стає зрозуміло, що їй Алчевська не потрібна ні як громадська діячка, ні як письменниця. Якщо від 1907 до 1917 року вона публікує 11 поетичних збірок, то після 1917-го побачила світ лише одна книжечка “C L E M A T I S”, і та за кордоном у Польщі.

Христя далі мешкає в Харкові, викладає та займається перекладами. У рік кривавої революції помирає на гастролях у Баку улюблений брат Іван, який утримував родину після смерті батька; 1920-го Алчевська втрачає матір та братів Григорія і Дмитра (розстріляний білогвардійцями в Криму). «Не було вже давно на світі ні Лесі Українки, ні Коцюбинського, ні Франка, а для тієї літературної молоді, що боролася в боях горожанської війни, я, звичайно, могла б видатись лише тим, чим є стара сова для повної життя пташини…», – констатує письменниця. Вона ще намагається «вписатися» у новий мистецький лад, попри приліплене літературною молоддю ущипливе прізвисько «крокодил від поезії»: скажімо, надихнувшись перекладом мемуарів Луїзи Мішель про Паризьку комуну, пише драматичну поему про неї. Однак і цей твір було розкритиковано як далекий від правдивого зображення пролетаріату.

На руїнах імперії, родини й кар’єри лиш одне в житті Алчевської лишається незмінним: її почуття до Покровського та… його вперте небажання рішучо розв’язувати справу. Наприкінці 1920-х років, у переддень початку репресій, коли мистецькі кола червоної республіки потрясає літературна дискусія, Пуфка знову і знову ставить у листах риторичні запитання: «Вы были для меня всем. Но чем я-то для Вас была???». Як і Кобилянська, вона в  одному листі звинувачує своє велике кохання, а в наступному – уже шукає шляхів примирення: «Мой безконечно дорогой Мася. Вы замолчали после моего отчаянного письма, и я беспокоюсь и не знаю, что подумать… Пожалуйста, не молчите!..».

Не зустрічаючи з боку Покровського належної пристрасті, вона постійно картає його за мовчанку чи намагається викликати ревнощі. Цілком у дусі того часу Пуфка натякає на можливість зв’язку з жінкою: «…Я познакомилась с некоей Таней Корвинг?Круковской (27 лет), знающей в оригинале санскрит и бенгальский язык… Сама же Таня читала нам вслух по-бенгальски. Но дело не в этом, а в том, что это восхитительная девушка с огромными серыми глазищами, и я ее ангажировала на той неделе на прогулку в Павловск. …А Таня – одно из моих маленьких новых увлечений…».

Серед чоловіків, котрими «хитрый Лисенок» намагався розворушити свого сонного Сова, були такі відомі постаті, як композитор Михайло Гнєсін («…Присутствие Гнесина в Алуште … для меня освещает особым мягким светом здесь все картины, – море, небо, звезды… Конечно из-за его чрезвычайно теплого ко мне отношения!») чи Анрі Барбюс. Виступ французького письменника?комуніста Христя Алчевська почула в Харкові восени 1927 року в Будинку літераторів імені Василя Блакитного. Написала йому захопленого листа, зав’язалися взаємини на відстані, однак особистої зустрічі жінка не прагла: «…Зачем же мне свиданием с ним было бы разстраивать иллюзию наслаждения перепиской…, в то время как он мож[ет] быть меня себе представляет (не зная) привлекательной и интересной, а я – такое чучело?!…….». Вона пояснює охолодження стосунків із Покровським власним старінням: «А теперь я и вовсе (с 1905 года!!!) для Вас умерла ….. А я Вам скажу откровенно: только потому умерла, что утратила молодость…». Прикметно, що пише це Алчевська 1928 року, отож, «помирала» вона для Масі доволі тривалий час.

Однак і його терпець, як можна судити з листів, урвався 1929 року. Не знаємо, завдяки чому Покровський, котрому на той час виповнилося 61, спромігся наважитися на рішучу розмову, але пристрасна революціонерка Алчевська була обурена. Як колись Кобилянська Маковію, вона пригадує чоловікові його небажання «когда-либо сблизиться так, чтобы быть вместе (на одной квартире)» і нарікає, що кохання без відповіді не давало їй шукати порятунку від самотності. «И вдруг оказывается, что морально это Вас ни к чему не обязывает… Да, конечно, пожалуй! Раз Вы – не любите, то какое Вам дело, что кто-то Вас любит?!. Но почему Вы не заявили мне этого 30 лет назад??? Или Вы заявляли, да я не желала понимать… Не вспомню!..», – заявляє Пуфка. Вона ще якийсь час бореться за свою мрію, однак стає зрозумілим, що ці стосунки приречені.

Зауважмо, що велося Алчевській у цей час скрутно. «Посади я не маю і нізвідки грошей не дістаю, – писала вона у травні 1930-го літературознавцеві Миколі Плевако, прохаючи пришвидшити сплату гонорару за двотомник її творів. – Майте ж на увазі, що я – не установа, тому ждати не можу, а жива людина, що їсти хоче!». Двотомник так і не видали. Восени 1931-го Христя помирає на руках брата Миколи від хвороби серця у неповні 50 років. Серце Пуфки було розбите і байдужістю Масі, її більше нічого не тримало на світі. Як закінчив життя Олександр Покровський, на сьогодні не відомо.

У цій історії кохання можна простежити протиріччя нового, модерного світобачення в українських реаліях доби. Вихована в народницькому дусі, Христя Алчевська мала сміливість заперечувати патріархальну модель стосунків, і водночас не могла прийняти відмови в одруженні або хоча би «вільних» стосунках. Стверджуючи, що жінки можуть «жити самітними», а «жіноча душа, чула і трошки химерна, то — скарб, який не повинен належати нікому з тих легковажних створінь, які ганяються за поцілунками та обіймами першої-ліпшої женщини», поклала життя, пропонуючи душу чоловікові, який був не здатен відповісти на її почуття. І саме в такий спосіб, завдяки своєму самозреченому, алогічному та істеричному коханню, розкрилася як митець значно глибше та виразніше, аніж у літературних творах, втілюючи власною долею принципи українського модернізму.