Божена Чагарова: діалектична матриця

Korydor публікує текст-розвідку Поліни Ліміної, яка стала переможницею VII Мистецтвознавчого конкурсу, заснованого Stedley Art Foundation. 

Уявіть, що ви живете в маленькому селі Вчорайше в Житомирській області. Поряд із вами лише близько тисячі людей, і, я впевнена, ви їх усіх вже давно й добре знаєте. Інформацію про інший світ ви отримуєте переважно з двох журналів: «Новое время» та «Кореспондент». Ще щось інколи читаєте у невеличкій бібліотеці при місцевій школі. Правда, нещодавно у вас з’явилося й телебачення з кількома каналами. Тож що ви можете сказати про це суспільство, маючи такі вихідні дані?

Я не впевнена, чи захотіли б ви висловити свої думки через десятки вишивок хрестиком – мабуть, що ні, хоча хто знає. Монотонна ручна робота, яка розтягується на дні й тижні. Передусім, вам потрібно створити своєрідний «макет», де буде розкреслена композиція вишивки та розташовані основні елементи – щоб не помилитися з масштабом малюнка й розмірами тканини. Ще необхідні нитки, багато ниток, бажано різних кольорів. Для цього вашому татові доводиться їхати в райцентр – придбати їх можна тільки там, ну або ж у Житомирі. Дев’ятнадцять і вісімдесят кілометрів відповідно.

Тут у вас, можливо, виникне питання: чому для цієї поїздки потрібно відправляти батька? Що заважає поїхати самостійно? Та й взагалі, що встановлює бар’єр між людиною, яка прагне все пізнати та, власне, самим світом? І на цьому моменті краще вже залишити гру уяви та перейти до цілком конкретної і реальної особистості – її звати Божена Чагарова.

Скажу відверто: спочатку я не повірила в її існування. Ми легко довіряємо речам, які органічно вкладаються у вже наявні шаблони мислення; а щось суперечливе може нас дратувати, однак теж є цілком звичним. Інша річ із Боженою. Вона стала самим шаблоном мислення. Способом думати про мистецтво, осягати його, ставити питання. Доволі пафосно, чи не так? Тому спершу мені й було важко повірити.

Але про все говоритиму послідовно.

 1

Кожен, хто працював у галереї чи музеї, знає таку категорію відвідувачів: приходять митці, мисткині або їхні найближчі родичі, приносять із собою купу робіт і не залишають тебе, поки все не передивишся. Зазвичай ситуація виходить некомфортна – доводиться відмовляти.

Приблизно так само почався черговий ранок у арт-центрі, де я працювала над одним проектом. До нас завітав незнайомий чоловік – він був схвильований, періодично ніяковів і, вочевидь, бажав якнайшвидше піти. Попросив мою колегу завантажити собі фотографії з його флешки, щоб ми їх переглянули, як буде час. Мовляв, це твори його доньки, і він сподівається, що нас вони зацікавлять.

Коли він пішов, ми відкрили першу теку зі збереженого архіву. Там була звична для всіх нас ситуація – технічно вдалі зображення квітів, коней і заходів сонця. Україночка у віночку і корівка в полі за нею. Тобто, все як завжди, хіба що формат трохи незвичний – вишивка хрестиком. Було б таке вперше, може, ми б і затіяли дискусію на кшталт «що відрізняє мистецтво від ремесла», але це вже всім набридло.

Добре, що моя колега відкрила наступну теку під назвою «ПІНЧУК». Імовірно, саме це ім’я привернуло її увагу. Недарма.

Упорядковані постаті «зірок» актуального світового мистецтва – вишиті хрестиком. Цитати з інтерв’ю із Чичканом-старшим, Пінчуком, Заболотною, Соловйовим, Троїцьким – вишиті хрестиком. Вислови українських політиків – вишиті хрестиком. Уривки з творів Шекспіра, Шиллера, Панаса Мирного, Рильського та Леніна – вишиті хрестиком. Дивні образи людей з п’ятьма головами, свиней, корів, химерних будинків, Ісуса та пекельного вогнища – вишиті хрестиком. І все це може бути на одній роботі. Але, що найбільше дивує, воно складається в щось чітке та кришталево прозоре. Думка досягає глядача швидко та різко – щонайменше, з нами було саме так. А потім стає ніяково.

Бо ти розумієш: передати цю ж ідею так само лаконічно та ясно в інший спосіб неможливо. Авторка досягла концентрованої насиченості образу, який передає не тільки певний наратив, але одразу ж і логічну, самовиправдану систему координат, у якій цей наратив розкривається. Твори Божени пропонують не просто художній текст, а цілу мову, якою розмовляє художниця. Навіть не так: мову, яку художниці довелося винайти для можливості свого існування. Однак про це пізніше.

Щойно ми переглянули роботи Божени Чагарової з усіх тек, ми не знали, що думати та робити. Мені здалося, що все це іронія, насмішка. Може, хтось із мистецького середовища вирішив створити собі alter ego і в такий спосіб висміяти коло свого спілкування? Історія знає чимало таких містифікацій, та й для українського простору вони не нові.

Єдиним способом для нас переконатися, що це не новий Еміль Ажар чи Станіслав Перфецький, було зателефонувати чоловікові, який заносив нам флешку. Він дуже швидко повернувся до галереї, коли почув про наше зацікавлення роботами Божени. Далі була довга розповідь: про життя його родини, про маленьке село Вчорайше в Житомирській області, про захоплення дочки вишивкою вже протягом п’ятнадцяти років, про два журнали, які вони читають. Про те, як дівчина дізнається потрібну інформацію з розділів «Культура» та «Політика», як вчить дітей рукоділлю в місцевій школі. І про діагноз Божени – «параноїдальна шизофренія» – через який їй не рекомендується кудись їздити: кожна подорож серйозно шкодить здоров’ю.

2

Я поїхала до Божени сама.

У будинку родини Божени надзвичайно, навіть занадто, чисто. Всі горизонтальні поверхні – столи, тумби, підвіконня, ліжко – порожні від сторонніх предметів, дрібниць, що чіпляють око. Мати Божени тихо сидить на тахті, уважно слухає нашу розмову та посміхається. Батько дістає із шафи великі папки, фактично архіви. У них упорядковані сотні вирізок із газет і журналів останніх десяти років. Під фотографіями художників, кураторів і директорів музеїв розташовуються тексти та інтерв’ю – саме з них Божена брала уривки для своїх вишивок. Вирізки виступають речовими доказами: у творчості жінки нічого не вигадано, все робиться скрупульозно та точно, із фактажем. «Реальность порой намного ужаснее современного искусства» – вишила хрестиком Божена. Знизу стоїть підпис: «Наталья Заболотная». Якщо спитати про цю роботу, батько художниці відкриє одну з папок і обов’язково знайде вирізку з журналу, в якому присутнє інтерв’ю Заболотної з цією фразою. «Реальность порой намного ужаснее современного искусства». Одна з думок Бодрійяра відсилає до того, що сьогоденна реальність стає надто очевидною для збереження таємниці, можливості ілюзії в мистецтві. Божена, не читаючи Бодрійяра, відкидає самий натяк на ауратичність мистецтва (Беньяміна вона теж не читала). Для неї мистецтво – інша мова, яку можна перекласти й структурувати в щось зрозуміле для себе, віднайти власні знаки осягнення сучарту. І жахіття реальності тільки в тому, що далекі й часто абстрактні символи потрібно прикладати до себе, тим самим унеможливлюючи комфортну дистанцію до цієї реальності.

Але для когось творчість – це один із небагатьох способів наближуватися до життя. Божена розпочала працювати з візуальними образами із заохочення лікаря в психіатричному закладі, де вона перебувала. Художній процес став методом обробки інформації із зовнішнього світу, засобом для контролю того, як і що сприймається з потоку ідей і почуттів навколо. Кожен із нас це робить, але якщо для більшості подібні речі є необдуманими, то в Божени вони чітко регламентовані та добре усвідомлювані. Розуміння світу потребує зусиль, рефлексія і самовираження – не щось природне та невідокремлюване від людини. Справа тільки в тому, наскільки ми готові поратися з проникненням у реальність. Наскільки нагальною є потреба в цьому із розрахунку, щоб не бути викинутим за межі соціуму.

Структура мислення Божени складається з кількох основних елементів. Перший, про який я вже зазначала – цитування інших людей, чиї слова художниця знаходить у масмедіа та книжках. Фрагменти чужої мови є дуже вибірковими, проходять серйозне курування з боку мисткині: вона бере тільки ті ідеї, які можуть накладатися на власне життя. Особисті спостереження за односельчанами, побутом і самою собою – це вже другий елемент. Зазвичай ці дві складові зіштовхуються одна з одною та проявляють неоднозначність того, як реальність проявляється в її описах. Унаслідок цього з’являється певний простір абсурду, який не можна ані заперечити, ані підтвердити – тільки відчути. Однак Божені вдається передати й цей суперечливий образ.

Окрім того, що її батько їздить до сусідніх міст і містечок по нитки потрібних кольорів, там він ще й знаходить схеми для вишивок хрестиком – це такі макети з типовими рисунками. Дівчина, хлопець, квіточка, тваринка, дерево, Ісус – усе, що має попит. Яскраві кліше, які допомагають створити в результаті химерні, майже міфологічні образи. Голова корівки роздвоюється, Ісус тримає догори ногами чоловіків і жінок, а пасовисько з отарою набуває вигляду чоловічої спідньої білизни. Те, що мало бути шаблоном, зберігає притаманну стилістику, але прориває саму його сутність. Це як літера, що має звичні нариси, однак не передає жодного звуку – лише натякає на можливість мови.

Отже, три елементи. Цитата із зовнішнього світу. Спостереження від власного Я. Та умовний символ, який проявляє логічну тріщину між двома попередніми компонентами. Божена розуміє, що можливість висловлюватися – це досягнення. Адже ти маєш примиритися з тим, що насправді висловитися не зможеш ніколи.

У будинку родини Чагарових ми говоримо не про це, але у якомусь плані ілюструємо вищесказане. Божена разом із батьком намагаються пояснити мені кожну роботу, що показують: читають уголос вишиті рядки, розповідають про мотиви й передумови. Вони щиро бажають передати мені щось більше, хоча й усвідомлюють неможливість цього. Можливо, навіть шкоду нашого діалогу – додаткові слова тільки розмивають концентрованість творчості.

Як це завжди буває, ми говоримо не тільки про ті роботи, що цікавлять мене. Раз – і Божена дістає вишиті нею ікони. Два – і її батько несе стос зроблених хрестиком хатинок. Ці твори близькі для художниці так само, як і інші. Для її внутрішньої селекції вони не відрізняються від текстуальних, адже обидва типи є способом самовираження. Питання «ремесло чи мистецтво?» не має значення: так, як мова може використовуватися однією людиною і для високої поезії, і для спілкування на побутові теми, так і Божена «висловлюється вишивкою» в зовсім різних форматах.

Наостанок я питаю, чи подобається Чагаровій писати. «О, ні, – поспішає відповісти вона. – Мені дуже складно даються тексти, я мучаюся з ними. У школі вчителька постійно сварила те, як я пишу. Хоча зараз їй дуже подобаються мої роботи». Для мене така відповідь стає поштовхом для роздумів, адже питання було зовсім невипадковим. Коли її батько приходив до арт-центру й залишив нам фотографії вишивок, у архіві також були тексти художниці до більшості серій. Багато в чому вони не поступалися візуальним образам Божени.

3

У своїх вишивках Божена досліджує не тільки соціум, але й себе в ньому. Те, як вона пов’язана з іншими людьми, що визначає конкретно її серед інших. Часто її лірична героїня начебто стоїть у смисловому центрі вишитої картинки, бо поєднує у собі зовсім розрізнені сюжетні лінії. Однак це не заважає Божені ставитися до себе максимально прискіпливо, подеколи навіть із наївною зневажливістю. «Убога дівчинка, нещасна калічка», – пише вона про себе, проте в цьому немає натяку на скиглення. Так вона транслює особисте самовідчуття, власні страхи та бажання – фактично, творить автобіографію.

У розмовах із Боженою питання про майбутнє лунає часто. Вона хоче бути збереженою в цьому світі і не соромиться проговорювати це. Її батько їздить по київських галереях і музеях із роботами на флешці не з метою продати їх або організувати виставку. Він прагне іншого: щоб твори не пропали, щоб доньці було гарантоване право бути «вписаною» хоч у якусь історію. Так само чітко, як Божена висловлює свої думки щодо культури, соціуму та політики у вишивках, вона заявляє про бажання лишатися. Без зайвих конструктів і прикрас – чисто й відверто.

Усвідомлення цього права йде зсередини неї, невіддільне від її персони. Неважливо, як її бачать інші чи сприймає вона сама – вона володіє бажанням просто тому, що може. Коли ти отримуєш здатність висловлюватися (наприклад, у результаті довготривалого лікування), таке вміння вже є цінним саме собою і ніщо це не змінить.

Тому вона концентрує світ у вишивках навколо своєї персоналії, і це виглядає максимально гармонійно й логічно. Її роботи – це «Євангеліє від Божени», суб’єктивність, що не намагається зректися самої себе. Це важливий пункт ще й тому, що художниця будує свою творчість на цитатах і кліше. Вона поглинає їх у себе, обробляє та повертає назад – тільки вже зі своїм підписом на кожному елементі.

Фрагмент тексту Божени Чагарової:

«Прочитала в журналі “Кореспондент” міркування Віктора Пінчука: “Но у всех должны быть равные возможности, равный доступ к образованию, здравоохранению”. Хто проживає у сільській місцевості апріорі не може мати “рівних можливостей” з тими, хто проживає в місті.

Щодо “равного доступа к образованию”. Читаю інтерв’ю Святослава Вакарчука: “Одна из моих настольных книг – “Моральные письма к Луцилию” Сенеки. Очень сильная вещь”. Хто такий Луцилій? Чого йому Сенека писав моральні листи? Де мені в сільській глухомані найти таку книгу?

Живе на планеті Земля дуже добра і приємна людина, винороб Роберт Гулієв і каже мені в журналі “Новое время” (12 августа 2016, №29): “Сейчас читаю Жозе Сарамаго “Слепота”. Достоевский отдыхает. Непростое чтиво. Но эту вещь надо каждому из нас прочитать”. Так я цим перейнялася, що поїхав мій тато автобусом у Житомир за 100 кілометрів по цю книгу. А в книгарні про такого автора і не чули».

Кожне слово в тексті Божени вжите в прямому, фактично за тлумачним словником, значенні. Без насмішки над автором, як може здатися на перший погляд. Коли розмовляєш із художницею сам на сам, то очевидно: «добра і приємна» людина – це щира думка. Однак у цьому зчитується більше, ніж здається на перший погляд. Божена формує своє враження не у формі «я впевнена, що ця особистість добра та приємна», а радше як «я бачу, що людина перебуває в образі доброї та приємної». Відмінність між двома підходами колосальна, бо демонструє, що мисткиня й справді аналізує всю інформацію. А вже після цього знову надає власним висловам простого та ненавантаженого вигляду. Шліфування смислу.

А ще Божена Чагарова дуже симетрична. Не тільки в роботах, де фрагменти вишивки рівномірно розподіляються на ліву й праву частини. Цікавіше симетрія «високої» та «низької» культури. На кожну ситуацію сучасного мистецтва, яку споглядає художниця, вона неодмінно знайде відповідь із життя своїх односельчан. Таке собі збереження рівноваги, майже заклик: а давайте візьмемо ваші «елітарні» ідеї та подивимось, як вони будуть функціонувати без вихолощених, доволі нереалістичних і штучних умов «інтелігентного» життя?

Фрагмент тексту Божени Чагарової:

«Мої односельчани з творчістю Яна Фабра не знайомі, то їм ще потрібно для розуміння вічного змісту вишитого мною у цій картині хрестиком подивитись у журналі “Кореспондент” (30 апреля 2010 года) фотографію роботи цього художника. Як тільки я покажу цю фотографію, то так розуміння і приходить, а я вже чую “багато слів, повторити які у друкованій формі не зможу” (Леонід Кучма, “Про найголовніше”).

Нагадаю, що у Яна Фабра “работа символизирует творческий потенциал художника, которому, чтобы фонтанировать идеями, необходимо опираться на традицию”. У селі потенціалу інтелігенції (опісля 0,5 літра) вистачає до дзюрку сечі в штанину, а не до “фонтанування”. Іду селом, дивлюсь – дядько Вова і дядько Ігор виносять через хвіртку за руки і ноги Петра Трохимовича і кладуть під воротами. Самі йдуть до хати і сідають на лавку під горіхом у холодочку. Розмовляють, а Петро Трохимович все піднімає голову, щоб і собі чути розмову товаришів. Підніме голову, а вона падає до землі. Знову-таки пнеться підняти голову, але “творческий потенциал” – важка ноша. Мене це здивувало і я запитала:

– Хлопці, а навіщо це Ви Петра Трохимовича під ворота положили? Дивіться, як він голову догори дере, щоб чути про що Ви розмовляєте.

– Боженочко, доню, ти очі то роззуй, бо не туди зриш, а треба на ширінку! Як туди подивишся, то і сама побачиш, що впісявся Трохимович, а ми його під ворота на сонечко положили, щоб штани просохли».

Фактично «Квадрат» Естлунда. В українських декораціях.

Споглядаючи за життям мистецької спільноти, вирізаючи тексти кураторів і митців до численних папок у шафі, вишиваючи біографічні моменти діячів, Божена розуміє – вона не належатиме до цього кола. Не приїде на відкриття своєї виставки, не буде відвідувати всі голосні події. Але це й не потрібно. Головне, що художниця, завдяки журналам і телебаченню, зрозуміла семантику, знакову систему всередині спільноти. Потім пропрацювала її на особистому рівні. Оцінила невідповідності та конфузи (наприклад, про «доступність» і «відкритість»). І, врешті-решт, висловила хрестиком на тканині. Цикл завершений, тема підкорена. Можливо, й не потрібно прагнути бути «в тусовці», якщо ця тусовка вже в тобі.

4

Я не можу сказати, що осягла спосіб мислення Божени. Більше того, я точно знаю, що не осягла власного способу думати й сприймати світ. Але коли я дивлюся на вишивки Божени, коли розмовляла з нею чи читала її тексти, у мене з’явилося відчуття, що вона зрозуміла себе. До того ступеня, щоб кристально чисто переводити нейронні імпульси свого мозку в мистецькі твори, чітко структурувати потік інформації з навколишнього світу та (можливо, головне), бути впевненою у необхідності зберегти персональну мову. Чому? Бо здається, що ти створив власну діалектичну матрицю Божени Чагарової.